#історія #речі Навушники: Від катувань електрозв’язківців до персонального аудіопростору 🎧 Сьогодні ми одягаємо навушники, щоб відгородитися від світу, але перші власники цього девайса мріяли про зовсім інше — просто вижити після робочої зміни. 📞 Важка праця телефоністок Наприкінці XIX століття навушники були професійним інструментом телефонних операторів. Це була масивна конструкція вагою до 2-3 кілограмів, яка складалася з одного величезного динаміка, що кріпився до плеча. Уявіть, як боліла шия після 10 годин такої «музики»! ⛪ Телефонотека: Стрімінг Вікторіанської епохи У 1890-х роках у Британії з'явилася служба Electrophone. За солідну абонплату ви могли замовити навушники додому і... слухати прямі трансляції з театрів або церковні служби. Це був прототип Spotify: люди сиділи у вітальнях і тримали біля вух пристрої, схожі на медичні стетоскопи. 🏠 Кухонний винахід Натаніеля Болдуїна Перші сучасні навушники (з двома динаміками та дугою через голову) зібрав американець Натаніель Болдуїн прямо на своїй кухні в 1910 році. Він надіслав їх флоту США. Військові спочатку скептично поставилися до «кухонної саморобки», але після випробувань зрозуміли: вони працюють набагато краще за все, що було раніше. Болдуїн навіть не запатентував винахід, бо вважав його дрібницею. 🎶 Стереофонічний прорив та Walkman До 1958 року навушники використовували лише зв’язківці та пілоти. Джон Косс змінив усе, створивши перші стереонавушники для прослуховування музики. А справжня революція «персонального звуку» сталася у 1979 році з появою Sony Walkman. Музика вперше стала приватною: ви могли йти натовпом, але чути лише свій улюблений рок-н-рол. 🔇 Цифрова тиша Сучасні навушники вміють не лише грати, а й мовчати. Система активного шумопоглинання (ANC) була розроблена для пілотів, щоб захистити їхній слух від гуркоту двигунів. Сьогодні ж вона дозволяє нам створювати власний «вакуум» посеред галасливого мегаполіса.

#поезія Тане сніг нездійсненними мріями, І струмочком біжить як вода... І зникають мої всі надії, І минають хвилини життя. Лише спогади Душу гріють... Безкінечною ниткою в даль... Пролягає мій шлях, тьмяніє... Ніби ніч у забутих снах. Спокій серця, безмовна тиша... Вітер голе гілля хита І над кронами... сивий, свище, Він володарем світу став. Ще зима забарилась в дорозі... Місяць лютий без снігу зустрів. Зупинився, присів на порозі, Розмовляючи мовою снів. Чи чекати на іншу погоду, Бо неспокій Душі не мине, Коли ніч зійде місячна знову, Сон омріяний хай оживе. Тане сніг нездійсненними мріями... Не морозить світанки Зима... Моя Доля блукає з надією По стежинах земного життя. Галина Адамович

#поезія Між нами Між нами дні, між нами ночі, Між нами дихання весни. Між нами погляд очі в очі, Між нами кольорові сни. Між нами музика і рими, Я їх придумала сама. Між нами небо, сонце, зими І так омріяна весна. Між нами відстань і вокзали.. Між нами різні два світи. Між нами у повітрі фрази - Я знала їх, промовчав ти.. Тетяна Андреєва

У Житомирі вшанували пам’ять єврейського героя — захисника України Максима-Вольфа Булигіна: у ліцеї «Ор Авнер» відкрили меморіальну дошку «Світла пам’ять Максиму Булигіну. Пам’ятаємо. Шануємо. Не забудемо. Барух Даян а-Емет — Благословенний Праведний Суддя», — Федерація єврейських громад України. 20 січня у Житомирі в приватному ліцеї «Ор Авнер», де навчався Максим-Вольф Булигін, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки. Він загинув 10 червня 2024 року, захищаючи Україну на фронті. У заході взяли участь батьки, рідні, учні, педагоги та представники єврейської громади. Цього дня згадували не лише військову службу Максима, а й його людський шлях — випускника школи, добровольця, «українського єврея», який зробив свідомий вибір. Максим Булигін народився і виріс у Житомирі. Він мав громадянство України і був «українським євреєм» — саме так ця інформація зазначена в українській Вікіпедії. Він був єдиною дитиною в родині, відвідував єврейський дитячий садок, а згодом закінчив хабадський ліцей «Ор Авнер», де протягом 25 років учителькою працювала його бабуся. Бабуся Максима, Тетяна Липінська, згадувала про нього просто і дуже по-людськи: «Він називав себе “бабусиним хлопчиком”». За рік до загибелі у Максима з’явилася кохана, вони призначили весілля на кінець червня. Захисник узгодив відпустку, але за два тижні до омріяного дня загинув. 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення Росії, Максим отримав повістку і одразу став на захист рідної України. Він воював у складі різних підрозділів. У 2024 році Максима перевели до іншого батальйону. Він сам запропонував стати оператором БПЛА, опанував цю спеціальність і вирушив на своє перше бойове завдання — з якого вже не повернувся. Оператор БПЛА Максим-Вольф Булигін героїчно загинув 10 червня 2024 року в селі Роботине Запорізької області, коли російські окупанти скинули вибухівку на його позицію. 25 червня 2024 року після традиційної юдейської церемонії прощання біля синагоги в Житомирі, яку провів рабин Шломо Вільгельм, Максима Булигіна поховали на Смолянському міському військовому кладовищі. За особисту мужність, проявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Максим Булигін був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — Указом Президента України від 27 листопада 2024 року № 787. 20 червня про загибель Максима Булигіна на своїй сторінці у Facebook написав Головний рабин Києва та України Моше Асман. Тим самим Указом Президента № 787 таку ж нагороду — орден «За мужність» III ступеня (посмертно) — отримав і син самого рабина Моше Асмана, Матитьягу Самборський. Відкриття меморіальної дошки у Житомирі має значення не лише як локальна подія. Це частина ширшого процесу збереження пам’яті про загиблих захисників України — незалежно від їхнього походження, віросповідання чи національної належності. Історія Максима Булигіна спростовує пропагандистські міфи про нібито «відстороненість» національних меншин від захисту України. Єврейська громада країни з перших днів війни бере участь в обороні — на фронті, у волонтерстві та гуманітарній допомозі. Меморіальна дошка на стінах школи — це нагадування про конкретне життя і конкретну втрату. Про людину, яка могла жити звичайним життям, але стала на захист своєї країни. Як ви вважаєте, чи мають і в Ізраїлі пам’ятати та говорити про героїв свого народу, які загинули, захищаючи Україну? 👉 Повний матеріал — за посиланням: https://nikk.agency/uk/u-zhitomiri-vshanuvali-pamyat-ievrejskogo/ НАновости‼️:- новини Ізраїлю Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

"Коралі" (вірш Ірини Вірної) Розкажи, що думаєш про мене. Розкажи, що сниться уночі. Розкажи про мрії потаєнні. Передай надії радісні й сумні. Я зберу твої надії-мрії у разки коралів диво-дивних, уквітчаю казками своїми і носитиму на шиї як намИсто. Кожен раз, як буду споминать про тебе, мріятиму про забуте й нездійсненне. Кожен раз, як буду споминать про тебе, мріятиму про майбутнє й потаєнне. 02.01.2026 Ірина Вірна 💙💛 https://youtube.com/shorts/121H1-L-f8s?si=0v3l2Y8_XfepwvW7

Її катували сорок п’ять хвилин, тримаючи під водою, поки вона майже не потонула. Вона не назвала жодного імені. А через роки її брат назве на її честь найвідоміший парфум у світі. Літо 1944 року. Париж. Катрін Діор привезли до будинку на Rue de la Pompe — елегантної адреси, яку французькі колаборанти, що працювали на гестапо, перетворили на місце допитів і тортур. Її питали знову й знову: Хто ще в Русі Опору? Хто твої зв’язкові? Де інші? Катрін мовчала. Її били. Роздягли. Зв’язали руки. Тягнули до ванни. Занурювали в крижану воду й утримували там, доки вона не втрачала свідомість. Потім різко підіймали голову — і знову ті самі запитання. Вона могла брехати, але не зрадила. Жодного імені. Сорок п’ять хвилин. Через два дні — знову. Нові тортури. Години в холодній воді. І знову — тиша. Це була Катрін Діор. Жінка, ім’ям якої названо легендарний аромат. Але за символом паризької елегантності стоїть не гламур — а доля учасниці французького Опору, яка пережила катування й концтабори та не зламалася. Катрін народилася 1917 року в Нормандії. Вона була молодшою сестрою Крістіана Діора. Їхня мати вирощувала розкішні сади з трояндами та жасмином — любов до квітів вони успадкували обоє, навіть не підозрюючи, як це визначить їхні долі. Після смерті матері та фінансового краху сім’ї життя змінилося. Крістіан поїхав до Парижа будувати кар’єру в моді. Катрін залишилася в Провансі, вирощувала овочі, щоб вижити, і мріяла про квіти. А потім прийшла війна. У 1941 році, купуючи радіо, щоб слухати звернення де Голля з Лондона, Катрін познайомилася з Ерве де Шарбонн’є — одним із лідерів Опору. Вони закохалися. І Катрін знайшла своє покликання. Під псевдонімом «Caro» вона працювала в розвідувальній мережі F2: збирала дані про пересування німецьких військ, передавала інформацію в Лондон. Ці відомості використовували під час підготовки висадки в Нормандії. У 1944 році гестапо було вже поруч. Катрін переховувалася в квартирі брата в Парижі. Крістіан ризикував життям, укриваючи її та приймаючи підпільні зустрічі. 6 липня 1944 року вона пішла на зустріч зі зв’язковим біля Трокадеро. Це була пастка. У той день заарештували 27 людей. Керівника мережі закатували до смерті. Катрін пережила допити, але 15 серпня її відправили до Німеччини. 22 серпня вона прибула в концтабір Равенсбрюк — табір для жінок. В’язень №57813. Там були десятки тисяч жінок у місці, розрахованому на кілька тисяч. Багато хто не вижив. Катрін примушували працювати на заводах, у шахтах, гнали в «маршах смерті». Катування залишили слід на все життя — вона більше не могла мати дітей. У квітні 1945 року її звільнили американські солдати. Вона повернулася до Парижа наприкінці травня. Крістіан зустрів її на вокзалі… і не впізнав. Його сестра була настільки виснажена, що він пройшов повз. Поступово Катрін відновлювала життя: повернулася до Ерве, відкрила квітковий бізнес і стала однією з перших жінок у Франції з ліцензією на продаж зрізаних квітів. А тим часом Крістіан готував революцію в моді. 12 лютого 1947 року він представив колекцію «New Look». І того ж дня — свій перший парфум. Коли Катрін зайшла до кімнати, хтось вигукнув: «О, це ж Miss Dior!» Так аромат отримав ім’я. На честь жінки, яка мовчала під тортурами й повернулася з пекла — зломлена тілом, але не духом. Катрін була нагороджена державними відзнаками, дала свідчення проти катів, вирощувала квіти для дому Dior в Грассі та допомогла створити музей брата після його смерті. Вона прожила серед квітів понад пів століття. І коли її запитали, як вона витримала все це, вона сказала: «Любіть життя. Просто любіть життя». Тож кожного разу, коли хтось відкриває флакон Miss Dior, він — навіть не знаючи цього — вшановує жінку, яка обрала мовчання замість зради, вижила після найтемніших сторінок ХХ століття і присвятила життя створенню краси. Цей аромат ніколи не був лише про розкіш. Він — про виживання. Про любов. Про вперте бажання вирощувати красу навіть тоді, коли світ зруйнований. Як і сама Катрін Діор. 🌹 #art #fblifestyle #fblifestylechallenge

#поезія Я забула, що я красива, Я забула, що я весела... Ну і що, що волосся сиве І зима вже дорогу стеле. Я забула, як легко жити, Як сміятись небу і сонцю, Як сукенки барвисті шити І тримати жука в долонці. Я забула себе, забула... Я так звикла жити "як треба". Заблукала десь у минулім... Що я вмію робити для себе? Хай би очі мої світились, Як колись - пустотливо й хитро, Хай би мріям - життя і сили, І вітрила назустріч вітру. Ну і що, що море притихло, Воду нам принесуть джерела, То не страшно, що бачила лихо - Я красива! І я весела! Лілія Наточій

#поезія Розчарована безсила й мовчазна, Така далека й все ж таки близька, Така розчавлена, та ніжна у душі, Така самотня і кохана у житті. Така нестримна й водночас стійка, Така солодка, і така п'янка Така моя і зовсім не моя, Така чудова, гарна, дорога. Така замріяна, закохана у сни, В якої серце повне доброти, Вона така грайлива й весняна, Моя зозулька, моя пташка неземна, Кохана, щира, поглядом стійка. Моя рідненька, моя зіронька незгасна Така бажАна і така прекрасна Ти моя радосте в житті... Ти - моє все, Бо я без виміру люблю тільки тебе... С. Жук

#історія #постаті Стендаль: Майстер психологічного розтину та затятий ворог нудьги ✍️🇫🇷 23 січня 1783 року народився Марі-Анрі Бейль, якого світ знає під псевдонімом Стендаль. Якщо Ви вважаєте, що реалізм у літературі — це довгі описи природи, то Стендаль з Вами б не погодився. Його цікавив інший ландшафт — людська душа, де амбіції, пристрасті та егоїзм ведуть безперервну війну. 🧠⚔️ Він був людиною парадоксів: обожнював Наполеона, брав участь у поході на москву (і, на відміну від багатьох, вижив, зберігши при цьому почуття гумору та пристойний вигляд), але все життя мріяв про Італію та мистецтво. 🏛️🇮🇹 Чому Стендаль — це не просто «класик із підручника»: Синдром Стендаля: Він був настільки чутливим до краси, що під час візиту до Флоренції ледь не знепритомнів від надлишку шедеврів. Тепер цей психосоматичний розлад офіційно називають його ім'ям. Тож, якщо Вам стане зле в Ермітажі чи Луврі — вітаю, у Вас діагноз від Стендаля. 🎨😵 «Червоне та чорне»: Його найвідоміший роман — це не просто історія Жульєна Сореля. Це хірургічно точне дослідження того, як соціальні ліфти того часу (армія — червоне, церква — чорне) ламають особистість. Стендаль першим почав писати не про зовнішні події, а про те, що персонаж думає про ці події. 🔴⚫ Скептицизм та маски: Він терпіти не міг пафос і фальш, тому все життя ховався за десятками псевдонімів. Його стиль — лаконічний, майже сухий, як протокол. Він казав, що щоранку читає цивільний кодекс Наполеона, щоб навчитися писати чітко і без зайвих «реверансів». Нам є чому в нього повчитися, чи не так? 📖🧐 Стендаль був переконаний, що його почнуть читати лише через сто років після смерті — у 1935-му. Іронічно, але він помилився: його почали цінувати значно раніше, хоча справжня глибина його психологізму стала зрозумілою лише в епоху Фройда. 🕰️🔬 Він жив для «небагатьох щасливців» (To the Happy Few — його улюблена присвята) і помер, заповівши написати на могилі: «Жив, писав, кохав». Коротко, конструктивно і без зайвого пафосу. ✨⚰️

#історія #події 22 січня 1919 року — дата, коли українська мрія про соборність вперше отримала юридичне оформлення, хоча й дещо запізніле. На Софійському майдані в Києві під урочисті дзвони соборів було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Дві частини розірваного українського тіла, що століттями перебували під різними імперіями, нарешті спробували зростися в єдиний державний організм. 🤝🇺🇦 Геополітичне весілля у вогні Символізм події вражав: Західна Україна, щойно вирвавшись із пазурів Австро-Угорщини, та Наддніпрянщина, що намагалася оговтатися від розпаду російської імперії, потиснули одна одній руки. Проте за фасадом патріотичних промов ховалася сувора реальність. Зі сходу на Київ уже сунула більшовицька росія, а із заходу на Галичину наступали польські війська. Це був союз двох потопаючих, які замість рятувального кола мали лише високі ідеали та хронічний дефіцит набоїв. ❄️⚔️ Держава на папері чи в реальності? Будемо об’єктивними: повноцінного адміністративного об’єднання так і не відбулося. УНР та ЗО УНР (Західна область УНР) фактично зберегли окремі армії, різні органи управління та, що найгірше, кардинально протилежні зовнішньополітичні пріоритети. Для галичан головним екзистенційним ворогом була Польща, тоді як для наддніпрянців основна загроза йшла від москви. Ця політична шизофренія згодом призвела до того, що Симон Петлюра пішов на союз із Варшавою, фактично пожертвувавши інтересами Галичини, що викликало закономірну лють у лідерів ЗУНР. 📉🤨 Спадщина іронічної долі Акт Злуки у його практичному вимірі проіснував недовго — вже за кілька тижнів після проголошення Директорія УНР була змушена залишити Київ під тиском більшовиків. Проте історичний прецедент було створено. Соборність перестала бути лише темою для поетичних вечорів і стала чіткою політичною програмою. Навіть якщо ця програма була реалізована в умовах повного хаосу, вона довела, що українці з обох боків Збруча бачать себе в одному домі, навіть якщо цей дім на той момент палав з усіх чотирьох боків. 🔥🏠 Уроки для сучасників Критичний погляд на події 1919 року вчить, що декларації без єдиного військового командування та узгодженої стратегії варті не більше за папір, на якому вони надруковані. Злука була великим шансом, який розбився об внутрішні чвари та неспроможність лідерів розставити пріоритети. Проте саме цей «паперовий» акт став тим фундаментом, на якому через 71 рік українці побудували «Живий ланцюг», нагадуючи всьому світу, що єдність — це не просто слово з підручника, а єдиний спосіб виживання. 🕯️🇺🇦