Уся Кубань, Ставрополля, більша частина Вороніжчини – це все було українськомовне населення,- професор Павло Гриценко Уся Кубань, Ставрополля, більша частина Вороніжчини — це все було українськомовне населення. Першу карту поширення української мови створили 871 року. Її пізніше "батько всіх народів" Сталін перекроїв по-своєму. Про це заявив директор Інституту української мови Національної академії наук України, доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко в Конституційному суді. Він розглядає депутатське подання щодо конституційності скандального мовного закону "Ківалова-Колесніченка". "На цій карті, якщо було менш як 60 процентів україномовного населення, то спеціально позначали. Усе точно передано. Берестейщина, Брестська область, частина Польщі аж під Люблін, Східна Словаччина, Південна Гуцульщина і Південна Буковина - це все україномовні землі", - наголосив Павло Гриценко. "На цих територіях віддавна церкви були, так звана Митрополія Київська. Тим паче, в Румунію українці принесли книгодрукування. А найдавніші пам'ятки української мови - це пам'ятки, написані у Сучаві, тепер це Румунія, кінець XIII – XIV століть, староукраїнською мовою", - продовжує професор. "Міф про російський Донбас, коли ще 200 кілометрів на схід була Україна і Азовське море було внутрішньоукраїнським, - це результат реалізації змішування народів. Український хлопець ніколи не служив Україні, його треба було відправити десь, щоб він забув українську мову. Сюди присилали інших. Це доктрина змішування. Тому говорити, що росіяни є одним із корінних народів тут, в Україні, - неправильно", - пояснив науковець.

͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟ Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське. Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори. Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович). Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв. Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение». Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою. Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше. Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік. Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців. Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською. Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті. Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою». Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською. Олексій Кольцов Возвращение запорозцов с Кавказа Видкиль запорозци, Видкиль се ийдут? Чи от туркив, ляхив? Чи из Питенбурха? Иль чи за Кубанью Рубались дня со три, Со чиркесом у горах? Здоров, пане хлопцы, Здоров пробували; А де ж вы козакив Ще инших девали? Як ихали з дому Було вас багацко: А теперь щось трошки. Один з запорозцив Одтак промовляе: «Ой, знайте ль вы, братци, Де Кубань мутная Геть к морю несётся; Де лесы и горы, Де дики черкисы Свои сакли мают; Там то ти козаки: Там то вси удалы, Порубани, мёртвы, Навеки застались…» (1829, 25 грудня) Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/31234588.html

#історія #події Кубань 1918: Козацька республіка, яка хотіла бути з Україною 🌾⚔️ Поки в Києві 1918 року намагалися втримати незалежність УНР, на схід від Криму відбувалася подія, яка досі викликає нервове сікання в кремлівських кабінетах. 16 лютого 1918 року Законодавча Рада Кубані проголосила створення Самостійної Кубанської Народної Республіки. Це була держава нащадків запорожців, які не забули свого коріння. 🇺🇦 Малиновий клин проти червоної навали Кубанські козаки — це не «ряжене» воїнство, а прямі нащадки чорноморців, переселених із Запоріжжя. Коли імперія розвалилася, вони швидко згадали, хто вони є. Прапор республіки мав три смуги: синю (лінійці), зелену (черкеси) та широку малинову посередині — символ запорозького козацтва. Республіка охоплювала величезні території від Тамані до кордонів Кавказу. 🚩 Шлях до Києва Найцікавіше розпочалося згодом. Кубанська Рада не просто оголосила незалежність, а й активно шукала союзу з Україною. У 1918 році до Києва прибула делегація з проханням про федеративне об'єднання з УНР. Гетьман Павло Скоропадський навіть готував військову десантну операцію для допомоги братам-кубанцям. Мова, пісні, традиції — на той момент Кубань була настільки ж українською, як Полтавщина чи Черкащина. 🤝🎼 Трагедія «двох роsetupій» Кубань опинилася в лещатах між двома вогнями: «червоною» росією більшовиків та «білою» росією Денікіна. Іронічно, але «білі» російські патріоти ненавиділи кубанську незалежність не менше за Леніна. Вони вбивали лідерів Кубані (як-от Миколу Рябовола) за саме лише слово «федерація з Україною». У підсумку, знекровлена республіка була окупована більшовиками у 1920 році, що призвело до десятиліть терору, Голодомору та примусової русифікації. 🕯️🚫 Історія Кубанської Народної Республіки — це нагадування про те, що кордони українського світу колись сягали набагато далі на схід. Це розповідь про нездійснену мрію, яка була розчавлена імперським чоботом, але назавжди залишилася в архівах як свідчення справжнього духу козацької волі. 🐎💨

Зараз, коли ми маємо активну фазу переговорів по питанню українсько-російської війни, цілком логічно для нас виглядає питання: а яка доля чекає на Бердянськ? Зауважити можна як мінімум один важливий момент: Трамп прямо зазначав, що Україна втратила доступ до моря. Він порівнював довоєнну довжину узбережжя та існуючу, яку контролює наш уряд. Це – важливий сигнал, адже море – це торгівля, яка потрібна як Україні, так і світові, бо наша сировина та врожай є якісними та конкурентними. Наступне: русня хоче витиснути по максимуму преференцій собі з цих переговорів. Вони то Сумщину приписують собі, то Харків, то Херсон. Єдине, що для них є незмінним – це Донбас та Крим. Міжнародні партнери, в тому числі дідо у бейсболці, стверджують, що буде обмін територіями. Чесно – хз, що на що пропонується поміняти, але якщо ми офіційно віддамо Кубань в обмін на повернення лінії розмежування на 23.02.2022 року, то можна подумати над цим варіантом. Трамп каже: Україна отримає багато території. Варіантів окрім як узбережжя Азова небагато. Так чи інакше, дуже логічним виглядає той факт, що русня привела нашу територію в занепад. Вона просто тримала її тимчасово, щоб розміняти на послаблення санкцій. Це ми про кращий варіант. Але є варіант трохи гірший, він теж повинен мати хепі-енд. Про нього: Гірший варіант – це провалені переговори. Звісно, провалені не нами, а руснею, бо перша серія у них вийшла як і все інше – повне лайно. Хуйло стояло, кривлялось, щось чьвякало-хуякало. Випустили дикаря короч в люди. Вони навіть не поснідали, хоча це було передбачено графіком. Та ще багато деталей можна розбирати, які прямо вказують на те, що відбувся якийсь руснявий фейл – починаючи від пики Трампа на 12-хвилиній прес-конференції після зустрічі та закінчуючи воланієм всієї русні, що їх поселили як худобу, годували як худобу, та ще й повні вулиці людей із українськими прапорами та явно русофобськими настроями. Наш заїзд у Білий дім був більш дорослим – компанія нормальна, Трамп поводився більш-менш, все за графіком, навіть більше. Екскурсії, спілкування, все ок. Можна сказати, що то дрібниці, але за стандартами дипломатії це були дві радикально протилежні зустрічі. Так от, про що мова. Мова про те, що хуйло може зараз або не приїхати на наступний раунд (а він навряд чи вивезе складну розмову), або приїде зі своїми пєчєнєгами та іншим брєдом, що не дасть результатів. За таким сценарієм санкції будуть максимально красивими. Настільки, що русня ще потопчеться у нас та зрозуміє, що все, розтанув жирок, треба згортатись. А коли буде вже не Трамп, а хтось нормальний, то розберемось і з усім іншим. Так що плануйте повернення та роботу над відновленням нашого життя. Ну а колаборанти разом із руснею – знайте, що все ближче той момент, коли буде ваша черга тікати. Але різниця у тому, що нормальні люди як раз повернуться, а ви вже ніт

21 травня 1792 року - початок заселення українцями Кубані. Начальником імператорської канцелярії генералом-аншефом Каховським було таємно віддано наказ про термінове переправлення Чорноморського козацького війська на Кубань. Вже 2 липня 1792 року Єкатєріна II підтвердила це переселення своїм Указом. 7 вересня 1792 року перша група чисельністю у 3847 колишніх запорозьких козаків (чорноморських козаків) з-за Південного Бугу під командуванням полковника Чорноморського козацького війська Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають фактичним початком заселення українцями Кубані. Чорноморське козаче військо було сформоване з решти розформованого Запорізького козачого війська з ініціативи Григорія Потьомкіна у 1787 році, а свою назву − «Чорноморське козацьке військо» − набуло у 1788 році. Проте, не всіма козаками було прийнято виселення на Кубань. Частина з них перейшла на Задунайську Січ. Однак, на Кубань все-таки було переселено суходолом і морем близько 8200 козаків, якими було створено 40 куренів. Загалом разом із родинами за 1792 рік було переселено приблизно 25000 українців. Їм було виділено достатньо великий земельний фонд, площа якого складала 30000 км² − між річкою Єя та річкою Кубань. Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців з Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Друга хвиля переселень козаків — з Задунайської Січі, реєстрового козацтва з Полтавщини та Чернігівщини — відбувалася упродовж 1802–1811 р.р. Від 1809 р. до 1849 р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб. Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2% населення. За переписом 2002 р. лише 0,9% населення Краснодарського краю ідентифікувало себе як українців. Під час цього перепису «козаками» записалися 17.542 особи, інше населення, що має українське походження, записалося росіянами, російський імперіалізм фактично знищив серед кубанців згадки про українську ідентичність.

16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку.🇺🇦 Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію. Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків. Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків. У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави. Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла. Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних. 17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією. Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року. На світлині карта українських земель представлена на Паризькій мирній конференції. Такі території ніколи не контролювала жодна українська держава.

16 ЛЮТОГО 1918 РОКУ ПРОГОЛОШЕНО КУБАНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ. 16 лютого 1918 року на другій сесії Кубанської Ради від імені козаків та гірських народів проголошено державну самостійність козацького краю - незалежну Кубанську Народну Республіку. 4 грудня 1918 р. була прийнята Конституція незалежної Кубанської Народної Республіки. Першим керівником Кубанської держави став легендарний на Кубані і в Україні Микола Рябовіл. Після проголошення незалежности Кубані, кубанська офіційна державна делегація на чолі з Миколою Рябоволом побувала в Україні. В той час до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Державній делегації Кубанської Народної Республіки було влаштоване святкове прийняття і 3 червня відбувся офіційний святковий обід, під час якої було досягнуто таємну угоду про воззєднання Кубані з Україною, а також була надана допомога Кубанській Народній Республіці грішми та зброєю. Для об'єднання України і Кубані було вирішено, об'єднаними силами українського десанту та силами кубанських козаків зупинити просування на Кубань бандитських загонів червоних терористів та білої армії. Для десанту була вибрана дивізія генерала Натієва, розташована в південно-східній частині Харківської губернії. По плану, її мали перекинути залізницею до Азовського моря, для чого був відданий наказ зібрати частини до місць завантаження. В зв'язку з зрадою одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”, котрий працював інформатором на користь ген. Алексєєва і свідомо затримував виконання наказу, білі війська випередили армію України, оперативно окупувавши Кубань. Але й після цієї неуспішної спроби об'єднання України і Кубані зв'язок між державами не припинявся особливо після того, як Кубанська армія стабілізувала становище на фронтах. 14 червня 1919 року в Ростові російським терористом був убитий Голова Кубанської Ради М.С.Рябовіл. На Кубані був оголошений триденний траур. Урочисті похорони відбулися 19 червня в Катеринодарі. Кубанська Народна Республіка проіснувала 1 рік і 9 місяців. Якби тоді Кубанська Народна Республіка вистояла та об'єдналася з Україною, то не було б ні Голодомору, ні 70 років червоного тероризму над сотнями народів імперії СССР. #Кубань #Украина #Україна

Кубань - це Україна.