• 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку.🇺🇦

    Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію.

    Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків.

    Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків.

    У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави.

    Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла.

    Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних.

    17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією.

    Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року.

    На світлині карта українських земель представлена на Паризькій мирній конференції. Такі території ніколи не контролювала жодна українська держава.

    16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку.🇺🇦 Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію. Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків. Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків. У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави. Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла. Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних. 17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією. Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року. На світлині карта українських земель представлена на Паризькій мирній конференції. Такі території ніколи не контролювала жодна українська держава.
    Like
    1
    359переглядів
  • Кубань - це Україна.
    Кубань - це Україна.
    Love
    Like
    5
    506переглядів 70Відтворень
  • 16 ЛЮТОГО 1918 РОКУ ПРОГОЛОШЕНО КУБАНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ.

    16 лютого 1918 року на другій сесії Кубанської Ради від імені козаків та гірських народів проголошено державну самостійність козацького краю - незалежну Кубанську Народну Республіку.

    4 грудня 1918 р. була прийнята Конституція незалежної Кубанської Народної Республіки.

    Першим керівником Кубанської держави став легендарний на Кубані і в Україні Микола Рябовіл.

    Після проголошення незалежности Кубані, кубанська офіційна державна делегація на чолі з Миколою Рябоволом побувала в Україні. В той час до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський.

    Державній делегації Кубанської Народної Республіки було влаштоване
    святкове прийняття і 3 червня відбувся офіційний святковий обід, під час якої було досягнуто таємну угоду про воззєднання Кубані з Україною, а також була надана допомога Кубанській Народній Республіці грішми та зброєю.

    Для об'єднання України і Кубані було вирішено, об'єднаними силами українського десанту та силами кубанських козаків зупинити просування на Кубань бандитських загонів червоних терористів та білої армії. Для десанту була вибрана дивізія генерала Натієва, розташована в південно-східній частині Харківської губернії. По плану, її мали перекинути залізницею до Азовського моря, для чого був відданий наказ зібрати частини до місць завантаження.

    В зв'язку з зрадою одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”, котрий працював інформатором на користь ген. Алексєєва і свідомо затримував виконання наказу, білі війська випередили
    армію України, оперативно окупувавши Кубань.

    Але й після цієї неуспішної спроби об'єднання України і Кубані зв'язок між державами не припинявся особливо після того, як Кубанська армія стабілізувала становище на фронтах.

    14 червня 1919 року в Ростові російським терористом був убитий Голова Кубанської Ради М.С.Рябовіл. На Кубані був оголошений триденний траур. Урочисті похорони відбулися 19 червня в Катеринодарі.

    Кубанська Народна Республіка проіснувала 1 рік і 9 місяців.

    Якби тоді Кубанська Народна Республіка вистояла та об'єдналася з Україною, то не було б ні Голодомору, ні 70 років червоного тероризму над сотнями народів імперії СССР.

    #Кубань #Украина #Україна
    16 ЛЮТОГО 1918 РОКУ ПРОГОЛОШЕНО КУБАНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ. 16 лютого 1918 року на другій сесії Кубанської Ради від імені козаків та гірських народів проголошено державну самостійність козацького краю - незалежну Кубанську Народну Республіку. 4 грудня 1918 р. була прийнята Конституція незалежної Кубанської Народної Республіки. Першим керівником Кубанської держави став легендарний на Кубані і в Україні Микола Рябовіл. Після проголошення незалежности Кубані, кубанська офіційна державна делегація на чолі з Миколою Рябоволом побувала в Україні. В той час до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Державній делегації Кубанської Народної Республіки було влаштоване святкове прийняття і 3 червня відбувся офіційний святковий обід, під час якої було досягнуто таємну угоду про воззєднання Кубані з Україною, а також була надана допомога Кубанській Народній Республіці грішми та зброєю. Для об'єднання України і Кубані було вирішено, об'єднаними силами українського десанту та силами кубанських козаків зупинити просування на Кубань бандитських загонів червоних терористів та білої армії. Для десанту була вибрана дивізія генерала Натієва, розташована в південно-східній частині Харківської губернії. По плану, її мали перекинути залізницею до Азовського моря, для чого був відданий наказ зібрати частини до місць завантаження. В зв'язку з зрадою одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”, котрий працював інформатором на користь ген. Алексєєва і свідомо затримував виконання наказу, білі війська випередили армію України, оперативно окупувавши Кубань. Але й після цієї неуспішної спроби об'єднання України і Кубані зв'язок між державами не припинявся особливо після того, як Кубанська армія стабілізувала становище на фронтах. 14 червня 1919 року в Ростові російським терористом був убитий Голова Кубанської Ради М.С.Рябовіл. На Кубані був оголошений триденний траур. Урочисті похорони відбулися 19 червня в Катеринодарі. Кубанська Народна Республіка проіснувала 1 рік і 9 місяців. Якби тоді Кубанська Народна Республіка вистояла та об'єдналася з Україною, то не було б ні Голодомору, ні 70 років червоного тероризму над сотнями народів імперії СССР. #Кубань #Украина #Україна
    237переглядів 1 Поширень
  • 21 травня 1792 року - початок заселення українцями Кубані. Начальником імператорської канцелярії генералом-аншефом Каховським було таємно віддано наказ про термінове переправлення Чорноморського козацького війська на Кубань. Вже 2 липня 1792 року Єкатєріна II підтвердила це переселення своїм Указом.

    7 вересня 1792 року перша група чисельністю у 3847 колишніх запорозьких козаків (чорноморських козаків) з-за Південного Бугу під командуванням полковника Чорноморського козацького війська Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають фактичним початком заселення українцями Кубані. Чорноморське козаче військо було сформоване з решти розформованого Запорізького козачого війська з ініціативи Григорія Потьомкіна у 1787 році, а свою назву − «Чорноморське козацьке військо» − набуло у 1788 році.

    Проте, не всіма козаками було прийнято виселення на Кубань. Частина з них перейшла на Задунайську Січ. Однак, на Кубань все-таки було переселено суходолом і морем близько 8200 козаків, якими було створено 40 куренів. Загалом разом із родинами за 1792 рік було переселено приблизно 25000 українців. Їм було виділено достатньо великий земельний фонд, площа якого складала 30000 км² − між річкою Єя та річкою Кубань.

    Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців з Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Друга хвиля переселень козаків — з Задунайської Січі, реєстрового козацтва з Полтавщини та Чернігівщини — відбувалася упродовж 1802–1811 р.р. Від 1809 р. до 1849 р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб.

    Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2% населення. За переписом 2002 р. лише 0,9% населення Краснодарського краю ідентифікувало себе як українців. Під час цього перепису «козаками» записалися 17.542 особи, інше населення, що має українське походження, записалося росіянами, російський імперіалізм фактично знищив серед кубанців згадки про українську ідентичність.
    21 травня 1792 року - початок заселення українцями Кубані. Начальником імператорської канцелярії генералом-аншефом Каховським було таємно віддано наказ про термінове переправлення Чорноморського козацького війська на Кубань. Вже 2 липня 1792 року Єкатєріна II підтвердила це переселення своїм Указом. 7 вересня 1792 року перша група чисельністю у 3847 колишніх запорозьких козаків (чорноморських козаків) з-за Південного Бугу під командуванням полковника Чорноморського козацького війська Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають фактичним початком заселення українцями Кубані. Чорноморське козаче військо було сформоване з решти розформованого Запорізького козачого війська з ініціативи Григорія Потьомкіна у 1787 році, а свою назву − «Чорноморське козацьке військо» − набуло у 1788 році. Проте, не всіма козаками було прийнято виселення на Кубань. Частина з них перейшла на Задунайську Січ. Однак, на Кубань все-таки було переселено суходолом і морем близько 8200 козаків, якими було створено 40 куренів. Загалом разом із родинами за 1792 рік було переселено приблизно 25000 українців. Їм було виділено достатньо великий земельний фонд, площа якого складала 30000 км² − між річкою Єя та річкою Кубань. Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців з Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Друга хвиля переселень козаків — з Задунайської Січі, реєстрового козацтва з Полтавщини та Чернігівщини — відбувалася упродовж 1802–1811 р.р. Від 1809 р. до 1849 р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб. Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2% населення. За переписом 2002 р. лише 0,9% населення Краснодарського краю ідентифікувало себе як українців. Під час цього перепису «козаками» записалися 17.542 особи, інше населення, що має українське походження, записалося росіянами, російський імперіалізм фактично знищив серед кубанців згадки про українську ідентичність.
    Like
    Love
    3
    438переглядів