Перевести б годинник на час без війни — Там, де ми ще наївно щасливі. Там, де у молодих ще нема сивини, Там, де всі ще живі і красиві. Де світанки звичайні, спокійно-ясні, Де не гинуть найкращі Герої, Де буденне життя, звичайнісінькі дні, Де на складі іржАвіє зброя… Де ще цілі будинки, а в них добрий сміх, Не літають у небі ракети. Перевести б годинник — для нас, для усіх, В інший бік розкрутити планету. Повернути б назад гірко втрачений час, І усе, чого зараз бракує… Тільки небо, на жаль, не питає у нас І лиш долі сильніше гартує. Алла Василишин.

#поезія ДОБРИЙ ДЕНЬ! Він в ліс по мухомори йшов, безстрашний, наївно сподівався – добреде. Та раптом полісмен і тецекашник до нього привітались: "Добрий день!" Він буркнув: "Добрий день!" І впав додолу, мов серце – в п'яти, кошик без грибів. Кущами дременув за видноколо – аж ліс перед очима зарябів! Кущі й гілки дерев – чіпкі лещата – періщили в лице, впивались в плоть. Та він гудів, немов космічний шатл, й долав геройськи смугу перешкод! Він здавна готувавсь: пробіжки й каша, сто тисяч присідань на два стегна. Захекавсь бідолашний тецекашник, схопився за печінку й застогнав! Роти повідкривали мухомори: такого ще не бачили кіна! Бігун весь ліс, здавалось, переоре. Аж виросла із куряви стіна! Ні з чим лишились в лісі тигролови. Втікач без мухоморів геть бреде. І дні нові удаль біжать, щоб знову він в тиші вчув знайоме: "Добрий день!" © Сашко Обрій.

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.

#цікаве Той самий чоловік, який подарував світові усмішку 🙂 У 1963 році американський дизайнер Гарві Росс Болл створив знамените “смайлик-обличчя” всього за 10 хвилин. Його попросили придумати простий символ, який би підняв настрій співробітникам страхової компанії. Гарві взяв жовтий аркуш, чорний маркер і намалював коло, дві овальні очі та широку усмішку. Він отримав за роботу лише 45 доларів — і ніколи не запатентував свій малюнок. Уже через кілька років його ідея розлетілася по всьому світу, стала символом радості та оптимізму, а інші заробляли на цьому мільйони. Сам Болл не шкодував. Він казав: “Якщо кожен день хтось усміхнеться трохи більше — цього вже достатньо.” У 1999 році він навіть започаткував Всесвітній день усмішки, який святкують щороку у першу п’ятницю жовтня. Символ щастя народився без жодного розрахунку на прибуток — просто з бажання подарувати людям добрий настрій

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------

#поезія калейдоскоп — vol.62 Меланія Нагорнюк - "неба тримач" Олександр Кобилинський - "postlude" Деніза Глезіна - "Харкову" Олеся Остапенко - "негода й недоля" Даймонд Сраний - "прогноз погоди" Василь Капця - "добрий Шубін" Дмитро Кириченко - "Київ сигаретний" Максен Кушнір - "мати галицьких могильників" Єлизавета Тіточка - "інші світи" Олександра Пшенична - "наш дім"

🐍 «Кобра» — коли фільми були справжніми. 1986 рік. У кінотеатрах ще пахло попкорном, неоном і бензином, а на екранах — Сильвестр Сталлоне у шкіряних рукавичках, окулярах Ray-Ban і з тією самою фразою: “Ти - хвороба, а я - ліки.” Так світ побачив «Кобру» — фільм, який став символом епохи VHS, коли добро було безкомпромісним, а герої не мали часу на балачки. 🔫 Як усе починалося. Ідея народилась тоді, коли Сталлоне відмовився зніматися в комедії Поліцейський з Беверлі-Гіллз. Він хотів зробити кіно жорсткіше — без жартів, без усмішок, лише кулі, ніч і справедливість. Так народився Маріон «Кобра» Кобретті — поліцейський, який живе за одним правилом: “Зло треба знищувати.” 🚗 Символ сили. Його темне авто Mercury, сірники у роті, зброя в руці — усе в ньому кричало: епоха 80-х. Це був не просто герой — це був архетип чоловіка, який не боїться мороку. Тиша, рев мотора, нічне місто і одинокий захисник — кадри, що врізались у пам’ять. ⚙️ Цензура і конфлікти. Спочатку фільм був набагато темнішим і кривавішим. Але щоб уникнути рейтингу «X», з нього вирізали сцени насилля і переслідувань. Попри це, «Кобра» залишилась одним із найжорсткіших бойовиків десятиліття. Критики кривились, але глядачі стояли в чергах. Бо люди хотіли не моралі — а справедливості. 🎞️ Ностальгія по VHS. Коли ми сьогодні згадуємо 80-ті — згадуємо саме такі фільми. Неон, саундтреки, запах касет, нічні вулиці і герой, який не говорить “будь ласка”. Це був час, коли кіногерої виглядали як із сталі, а зло мало людське обличчя. 💡 Цікаві факти. 🔸️Сценарій частково базувався на романі “Fair Game” Поли Гослінг. 🔸️Головну жіночу роль виконала Бріґітта Нільсен, дружина Сталлоне на той час. 🔸️Автомобіль Кобретті — справжній, із колекції самого Сталлоне. 🔸️У фільмі знімали реальних байкерів із Лос-Анджелеса — без дублерів. 🐍 Чому ми досі любимо «Кобру». Бо це кіно про просту ідею: світ не завжди добрий, але добро має бути сильнішим. Тут немає філософії — лише холодна справедливість, бензин і гордість за героїв, які не здаються. Той, хто виріс на фільмах 80-х, знає: «Кобра» — це не просто бойовик. Це — частинка тієї епохи, коли кіно було щирим, герої справжніми, а ніч — довгою.

#поезія В неї червона ниточка на зап’ясті, блиск для губ на смак як сухе вино і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя. Якщо вночі вікно залишити навстіж – вересень прийде і всядеться в це вікно. Якщо вночі залипати надовго з другом, якщо писати пальцем ім’я на склі і витирати, спадає якась напруга. Ранок виходить добрий, і дуже круглий відбиток чашки лишається на столі. Якщо скінчились сливи – почнуться груші, інший сезон нові принесе дива. Якщо вікно залишити – вітер ворушить мокре волосся, і небо кольору мушель, і ніби приплив в дворі шелестить трава. Катерина Бабкіна

ЗАКРИЛО СОНЦЕ Закрило сонце з жалю жовті очі, Зітхнуло тихо небо голубе, А теплий вітер раз у раз шепоче: Скажи, за що розп'яли Тебе? Чи Ти завдав комусь хоч трішки болю? Чи Ти бажав комусь хоч крихти зла? Ні, Ти хотів, щоби повсюди воля | Твого Отця Небесного була! | (2) І вітер полетів кудись за обрій, Усе застигло в мовчанці німій, Поглянь з хреста, о, Спасе мій предобрий, На світ цілий, народ зболілий Твій. Любов Твоя свята не знає міри, Вона палає в серці, наче жар. Спали наш гнів, спали нашу невіру, | А нас прийми собі у жертву, в дар! | (2) Ми хочемо в сліди Твої ступати, Які до щастя вічного ведуть, Дай світла сили душі рятувати, Що по дорозі темряви ідуть. Ти є життя і правда, і дорога, Твоє святе Ім'я здолає страх. Із нами будь! Де Ти — там перемога! | Любов у серці, усміх на устах! | (2) ©️ о. Олексій Філюк З книги "365 християнських пісень на кожен Божий день". https://youtu.be/iBP1cUYTRX4?si=My9xHiN_eEp58TSQ ------------