ВЕСНЯНЕ ПРИБИРАННЯ
Щовесни трапляється одна й та сама річ.
Берусь за граблі урочисто, ніби це не граблі, а якийсь філософський інструмент. Починаю тягнути листя в купу. Воно не дуже слухається — мабуть, теж не хоче змін у житті.
Поки працюю, думаю: дивна штука цей двір. Восени він був чистий. Я його прибирав. Старався. Склав листя, підрівняв.
І що?
Пройшла зима — і знову безлад.
Наче життя. Тільки наведеш порядок — дивишся, а вже новини, події, тривоги, рахунки,… і знову треба все якось розгрібати.
Я тягну чергову купу листя і думаю, що граблі — це, по суті, дуже чесний символ життя. Ти ними тягнеш щось до купи, а воно розлазиться назад. І так без кінця.
З відчиненого вікна веранди тихо працює старий радіоприймач. Він бурмоче новини таким рівним голосом, ніби нічого особливого у світі не відбувається. Час від часу я ловлю окремі слова: переговори… ситуація… рішення… експерти…
Радіо говорить, а я тягну граблі по землі.
І звук грабель чомусь здається значно переконливішим.
Поруч вітер піднімає сухий папірець. Він летить по двору з таким виглядом, ніби це його територія, а я тут випадково з'явився.
— Лети, — кажу я йому. — У тебе, бачу, плани.
У наш час узагалі дивно будувати плани. Світ так швидко міняється, що іноді єдине стабільне — це мій двір навесні.
Я згрібаю гілки в купу. Купа росте, як державний бюджет, але без надії на користь.
І тут з'являється сусід. Він стоїть біля паркану, дивиться на мою діяльність і каже:
— Весна.
— Весна, — відповідаю.
Ми мовчимо хвилину, ніби два філософи на конференції.
— Знову все прибираєш? — питає він.
— А що робити, — кажу. — Якщо не прибирати, воно саме не зникне.
І тут я ловлю себе на думці: це ж правило не тільки для двору.
Якби всі проблеми світу можна було розгребти граблями, життя стало б значно простішим. Вийшов би вранці, підмів трохи, відкинув пару новин, згріб тривоги в купу, спалив — і готово.
Але, на жаль, реальність працює трохи складніше.
Я продовжую прибирати. Потроху двір починає виглядати як двір, а не як місце падіння метеорита.
І знаєте що цікаво?
Разом зі сміттям ніби прибираються й думки.
Голова стає тихішою. Рух грабель має якийсь медитативний ефект. Навіть новини з радіо, що долинають із веранди, у цей момент здаються трохи менш гучними.
У цей момент відчиняються двері дому, і на ґанок виходить дружина. Вона тримає в руках чашку.
— Перерва, філософе, — каже вона.
І виносить мені чай з лимоном.
Я беру чашку, сідаю на лавку біля стіни й дивлюся на двір, який щойно воював з моїми граблями. Пара від чаю піднімається в прохолодне весняне повітря, ніби теж має свої плани.
А я сиджу з чаєм і думаю про свої.
Про літо. Що треба щось посадити. Може, помідори. Може, яблуню. Думаю, що треба трохи підремонтувати паркан. І взагалі — жити якось далі.
Я роблю ковток чаю і раптом розумію: мабуть, майбутнє завжди починається ось із таких моментів. Не з великих заяв і програм, а з чашки теплого чаю на подвір’ї і думки: «Ну що ж, спробуємо ще раз».
Зрештою я стою посеред чистого двору і дивлюся на результат. Не ідеально. Десь ще лежить листя. Десь гілка. Але загалом порядок.
І тут я розумію одну просту річ.
Життя зараз, звісно, складне. Світ нервовий. Новини такі, що краще б іноді їх складати в мішки, як листя.
Але якщо чесно — все тримається на тих самих дрібницях:
прибрати двір,
посадити щось у землю,
поговорити із сусідом через паркан,
випити чаю з лимоном на весняному повітрі,
і слухати, як із веранди тихо бурмоче радіо про великий світ.
Бо поки люди виходять навесні з граблями — світ ще не пропав.
Я ставлю граблі біля стіни, витираю руки і дивлюся на двір.
Він чистий.
Принаймні до першого сильного вітру.
Але, якщо чесно, мене це вже не лякає.
Бо тепер я знаю: наступної весни все повториться.
І граблі знову чекатимуть свого філософського часу.
ВЕСНЯНЕ ПРИБИРАННЯ
Щовесни трапляється одна й та сама річ.
Берусь за граблі урочисто, ніби це не граблі, а якийсь філософський інструмент. Починаю тягнути листя в купу. Воно не дуже слухається — мабуть, теж не хоче змін у житті.
Поки працюю, думаю: дивна штука цей двір. Восени він був чистий. Я його прибирав. Старався. Склав листя, підрівняв.
І що?
Пройшла зима — і знову безлад.
Наче життя. Тільки наведеш порядок — дивишся, а вже новини, події, тривоги, рахунки,… і знову треба все якось розгрібати.
Я тягну чергову купу листя і думаю, що граблі — це, по суті, дуже чесний символ життя. Ти ними тягнеш щось до купи, а воно розлазиться назад. І так без кінця.
З відчиненого вікна веранди тихо працює старий радіоприймач. Він бурмоче новини таким рівним голосом, ніби нічого особливого у світі не відбувається. Час від часу я ловлю окремі слова: переговори… ситуація… рішення… експерти…
Радіо говорить, а я тягну граблі по землі.
І звук грабель чомусь здається значно переконливішим.
Поруч вітер піднімає сухий папірець. Він летить по двору з таким виглядом, ніби це його територія, а я тут випадково з'явився.
— Лети, — кажу я йому. — У тебе, бачу, плани.
У наш час узагалі дивно будувати плани. Світ так швидко міняється, що іноді єдине стабільне — це мій двір навесні.
Я згрібаю гілки в купу. Купа росте, як державний бюджет, але без надії на користь.
І тут з'являється сусід. Він стоїть біля паркану, дивиться на мою діяльність і каже:
— Весна.
— Весна, — відповідаю.
Ми мовчимо хвилину, ніби два філософи на конференції.
— Знову все прибираєш? — питає він.
— А що робити, — кажу. — Якщо не прибирати, воно саме не зникне.
І тут я ловлю себе на думці: це ж правило не тільки для двору.
Якби всі проблеми світу можна було розгребти граблями, життя стало б значно простішим. Вийшов би вранці, підмів трохи, відкинув пару новин, згріб тривоги в купу, спалив — і готово.
Але, на жаль, реальність працює трохи складніше.
Я продовжую прибирати. Потроху двір починає виглядати як двір, а не як місце падіння метеорита.
І знаєте що цікаво?
Разом зі сміттям ніби прибираються й думки.
Голова стає тихішою. Рух грабель має якийсь медитативний ефект. Навіть новини з радіо, що долинають із веранди, у цей момент здаються трохи менш гучними.
У цей момент відчиняються двері дому, і на ґанок виходить дружина. Вона тримає в руках чашку.
— Перерва, філософе, — каже вона.
І виносить мені чай з лимоном.
Я беру чашку, сідаю на лавку біля стіни й дивлюся на двір, який щойно воював з моїми граблями. Пара від чаю піднімається в прохолодне весняне повітря, ніби теж має свої плани.
А я сиджу з чаєм і думаю про свої.
Про літо. Що треба щось посадити. Може, помідори. Може, яблуню. Думаю, що треба трохи підремонтувати паркан. І взагалі — жити якось далі.
Я роблю ковток чаю і раптом розумію: мабуть, майбутнє завжди починається ось із таких моментів. Не з великих заяв і програм, а з чашки теплого чаю на подвір’ї і думки: «Ну що ж, спробуємо ще раз».
Зрештою я стою посеред чистого двору і дивлюся на результат. Не ідеально. Десь ще лежить листя. Десь гілка. Але загалом порядок.
І тут я розумію одну просту річ.
Життя зараз, звісно, складне. Світ нервовий. Новини такі, що краще б іноді їх складати в мішки, як листя.
Але якщо чесно — все тримається на тих самих дрібницях:
прибрати двір,
посадити щось у землю,
поговорити із сусідом через паркан,
випити чаю з лимоном на весняному повітрі,
і слухати, як із веранди тихо бурмоче радіо про великий світ.
Бо поки люди виходять навесні з граблями — світ ще не пропав.
Я ставлю граблі біля стіни, витираю руки і дивлюся на двір.
Він чистий.
Принаймні до першого сильного вітру.
Але, якщо чесно, мене це вже не лякає.
Бо тепер я знаю: наступної весни все повториться.
І граблі знову чекатимуть свого філософського часу.
Українська
English
