🇪🇺 Європа готова обговорювати з росією обмеження на розміщення ракет, — FT

Європейські чиновники допускають відновлення механізмів часів холодної війни для запобігання конфліктам. Серед можливих варіантів — угода про відкрите небо, яка дозволяла США та СРСР спостерігати за військовими об'єктами одне одного, а також домовленості про обмеження розміщення окремих видів ракет.

Водночас європейські дипломати не очікують прориву від тристоронніх переговорів в Абу-Дабі. Однак наполягають на участі Європи в таких обговореннях, щоб не допустити ухвалення рішень щодо європейської безпеки без неї та підтримати Україну.

#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

❗️Трамп зателефонував Маску та попросив його зняти обмеження Starlink з України, — WSJ

За даними видання, Трамп повідомив своїх помічників та союзників, що хоче скасувати обмеження Starlink в Україні.

А після цього виказав своє невдоволення накладенними на Україну обмеженнями самому Ілону Маску.

Деякі українські чиновники заявили, що система не була відновлена повністю, але запрацювала на вищих швидкостях.

➡️ Наразі незрозуміло, хто був ініціатором цих санкцій проти України. За однією з версій, це була ініціатива Маска

#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

🐭У Білій Церкві чиновники заявили, що у харчовому резерві громади миші зіпсували продуктів на 7 млн грн

Газ продають, світло експортують, а чиновникам залишають зарплати у сотні тисяч, — Разумков

Народний депутат Дмитро Разумков під час виступу у Верховній Раді різко розкритикував Кабмін. За його словами, у суспільства накопичилось чимало запитань, на які урядовці не хочуть публічно відповісти: минулого разу поїхали до Буковелю, а сьогодні — пішли з сесійної зали, бо повітряна тривога.

Не повернувся міністр фінансів, щоб доповісти про бюджет. Нікому ставити питання й про експорт газу напередодні опалювального сезону, коли є реальна загроза, що взимку газу не вистачить для потреб населення, підприємств, шкіл і лікарень. Те саме стосується й експорту електроенергії.

«Половина України сидить без світла, а за офіційною статистикою ми її продаємо за кордон», — сказав нардеп. Уряд вдає, що це вимушені кроки, бо грошей немає. З цієї ж причини планують скоротити тисячі держслужбовців. Під загрозою звільнення рядові працівники, на спинах яких «державна служба ледь їде», тоді як члени наглядових рад і надалі отримуватимуть від 300 до 700 тисяч гривень, а інколи й більше. Він також нагадав про законопроєкт №8312, до якого подав правку з пропозицією обмежити зарплати чиновників десятьма мінімальними зарплатами.

«Ви сказали, що це популізм, що це не можна робити. То вийдіть на вулицю і спитайте в людей, чи справедливо чиновники отримують 86 тисяч зарплати. Багато хто захоче помінятися місцями», — звернувся Разумков до депутатів.

😮 Норвезька футбольна асоціація подала скаргу на ФІФА

Норвезька футбольна асоціація (NFF) заявила, що подала скаргу на ФІФА, яка складається з трьох частин та стосується політичного нейтралітету у міжнародному футболі 🇳🇴

У зверненні ставиться під сумнів доцільність присудження Премії миру ФІФА президенту Сполучених Штатів Америки Дональду Трампу, скасування дискваліфікації нападника збірної США Фоларіна Балогуна та провалений план Джанні Інфантіно створити компанію, через яку б приватні власники керували б акціями чемпіонатів світу 😳

Окрім того, NFF подала запит, у котрому хоче з'ясувати, чи зловживали чинний очільник вищого футбольного органу у світі Джанні Інфантіно та інші чиновники ФІФА своєю владою
#World_Football #football #European_football @European_football
#футбол_football #Brovarysport @brovarysport
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

28 вересня 2014 року в Харкові було повалено один з найбільших пам'ятників леніну в Україні. На майдані Свободи він простояв 50 років.

Пам'ятник ворожому ідолу на площі Свободи міг впасти раніше - у лютому 2014-го, а також у травні 2014-го. Але тоді чиновники тягнули час, запевняючи, що при падінні монумент зашкодить підземним конструкціям метро, але то було брехнею задля відмазок, бо монумент виявився порожнистим всередині. Міський голова Харкова Геннадій Кернес у прямому ефірі обіцяв "руки-ноги переламати" тому, хто зробить спробу знести «вождя».

Та сталося це вже незабаром. Після патріотичного маршу в Харкові, патріотична спільнота із бійців "Азову", активісти "Східного корпусу", "Громадської Варти", харківського Євромайдану та харківські ультрас вирішила знести велетенське одоробло кривавому лідеру катів українського народу.

Після чого проросійська влада Кернеса ще довго судилася з екс-очільником ХОДА Ігорем Балутою, який підписав рішення про знесення, але суди нічого не дали. У 2020 році у сквері на площі Свободи провели реконструкцію, там знаходиться найбільший в Україні "сухий" фонтан.

Впевнений, що рано чи пізно Україна втратить свої західні землі - подарунок Сталіна - і все повернеться до Угорщини, Румунії та Польщі - путін.

"Єдиним гарантом територіальної цілісності України була росія, але Київ недалекоглядно оголосив Москву своїм ворогом", - заявив російський диктатор.

Військовий злочинець також знову розповів російським морякам, що росія «не починала» жодної війни,
а «відповідала на дії України,
яка розв'язала бойові дії за сприяння Заходу».

Крім того, Путін переконаний, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Путін уже оголосив війну не Україні. Він оголосив війну самому існуванню українців

Кожного разу, коли Путін відкриває рота, в Україні починають сперечатися:
«Це пропаганда», «Не варто звертати увагу», «Він просто знову марить історією».

Ні.

Це не марення.

Це державна ідеологія Росії.

І якщо уважно послухати його останні заяви, стає очевидним: Кремль більше навіть не приховує своїх справжніх цілей.

Вони воюють не за Донбас.

Не за Крим.

Не за НАТО.

Вони воюють за право вирішувати, чи має право український народ існувати взагалі.

Коли Путін говорить, що західні області України - це «подарунок Сталіна»,
який рано чи пізно повернеться Польщі, Румунії чи Угорщині,
він не займається історичними вправами.

Він запускає механізм делегітимізації української держави.

Мовляв, немає ніякої цілісної України. Є набір випадково складених територій, які можна розібрати назад, як старий радянський конструктор.

Наступна теза ще небезпечніша.

«Єдиним гарантом територіальної цілісності України була Росія».

Тобто агресор, який окупував Крим, розпалив війну на Донбасі, розпочав повномасштабне вторгнення і щодня запускає ракети по українських містах, намагається виставити себе… гарантом української державності.

Це вже навіть не пропаганда.

Це спроба переписати саму реальність.

Але найстрашніше пролунало майже між іншим.

Путін заявив, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Саме ця фраза є ключем до всієї війни.

Бо якщо титульною нацією є росіяни, тоді українці автоматично перестають бути державотворчим народом.

А якщо українці не є державотворчим народом - тоді не існує і права на власну державу.

Саме тому Кремль роками повторює:

«один народ»;

«штучна Україна»;

«історична Росія»;

«денацифікація».

Усе це - одна і та сама концепція.

Не військова.

Ідеологічна.

Саме тому сьогодні Росія б’є не лише по енергетиці чи військових складах.

Вона б’є по історії.

По культурі.

По мові.

По пам’ятниках.

По музеях.

По книжках.

По школах.

По архівах.

По українській пам’яті.

Тому що головна ціль Кремля - не захопити квадратні кілометри.

Головна ціль - зробити так, щоб через покоління ніхто вже не пам’ятав, що існувала окрема українська нація.

І саме тут виникає незручне питання вже до української влади.

Чому держава, яка четвертий рік веде війну за своє існування, досі не має потужного Національного центру стратегічних наративів?

Росія десятиліттями фінансує інститути історичної політики, пропагандистські медіа, псевдоісториків, аналітичні центри та фабрики інформаційних операцій.

В Україні ж відповідь на більшість російських інформаційних атак часто зводиться до кількох коментарів посадовців або постів у соціальних мережах.

Це боротьба списом проти артилерії.

Україні потрібна інституція, яка щодня, системно й професійно розбиратиме та спростовуватиме кремлівські міфи, працюватиме з міжнародними медіа, готуватиме історичні, юридичні й політичні аргументи та формуватиме власний український наратив.

Не реактивно.

На випередження.

Бо інформаційна війна давно стала окремим фронтом.

Є ще одна тема, від якої українська політика роками сором’язливо відводить очі.

Путін відкрито говорить про знищення саме українського народу як окремої національної спільноти.

Отже, Україна повинна мати чітку й сучасну державну політику захисту української ідентичності.

Саме тому дедалі частіше звучить дискусія про законодавче визначення українців як державотворчої (титульної) нації із безумовним збереженням рівних конституційних прав для всіх громадян України незалежно від їхнього походження чи мови.

Адже Кремль атакує не абстрактне населення України.

Його головна мішень - українська нація як носій державності.

Не чиновники.

Не політичні технологи.

Не окремі посадовці.

Їх не прийшли «перевиховувати».

Їх не оголошували неіснуючим народом.

Не їхню історію називають вигаданою.

Не їхню мову десятиліттями висміюють.

Не їхню культуру системно намагаються стерти.

Об’єктом російської політики є саме українці як окремий народ.

Саме тому відповідь України має бути не лише військовою.

Вона повинна бути світоглядною.

Бо ракета руйнує будинок.

А імперська ідеологія намагається зруйнувати народ.

І якщо першу можна збити системою ППО, то другу здатна зупинити лише сильна держава, яка знає, ким вона є, кого захищає і заради чого існує.

Жаль що Україна не має власного наративного центру, жаль що на Банковій 5-6 кочовиків які з потужним, яким нічого не загрожує, займаються набиванням власних кишень, а не ідеологічним наповненням Держави Україна. Які в апріорі не можуть відповісти Кремлю.

Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


Але дивовижно інше.


Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


Навпаки.


Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


Українських урядовців відсували.


Українські суди обмежували.


Українське самоврядування згортали.


І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


Він почав писати цареві листи.


Не прохання.


Не покірні чолобитні.


А вимоги.


Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


Для Петербурга це було майже викликом.


Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


Там він провів останні місяці життя.


Без суду.


Без вироку.


Без надії на звільнення.


18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


Йому було близько 64 років.


А потім з’явилася ще одна легенда.


Набагато відоміша.


Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


І залишив заповіт:


повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


Минали десятиліття.


Минали століття.


Змінювалися імперії.


А легенда жила.


У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


У XX столітті його шукали радянські чиновники.


Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


Чи існувало те золото насправді?


Ніхто не знає.


Можливо, це лише красива легенда.


Але є річ, яка не потребує доказів.


Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


Бо саме такі люди залишаються в історії.

Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


Але дивовижно інше.


Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


Навпаки.


Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


Українських урядовців відсували.


Українські суди обмежували.


Українське самоврядування згортали.


І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


Він почав писати цареві листи.


Не прохання.


Не покірні чолобитні.


А вимоги.


Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


Для Петербурга це було майже викликом.


Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


Там він провів останні місяці життя.


Без суду.


Без вироку.


Без надії на звільнення.


18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


Йому було близько 64 років.


А потім з’явилася ще одна легенда.


Набагато відоміша.


Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


І залишив заповіт:


повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


Минали десятиліття.


Минали століття.


Змінювалися імперії.


А легенда жила.


У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


У XX столітті його шукали радянські чиновники.


Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


Чи існувало те золото насправді?


Ніхто не знає.


Можливо, це лише красива легенда.


Але є річ, яка не потребує доказів.


Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


Бо саме такі люди залишаються в історії.

П’ЄДЕСТАЛ ГІДНОСТІ ПОЗА МЕЖАМИ СТАТУТІВ

(Присвячено Владиславу Гераскевичу)

Олімпіада війни зупиняє,
Ця ж – не дає і пам’ять вшанувать,
На старт спортсмена все ж не допускає –
Взяла́сь його дискваліфікувать.

Та Влад стоїть, тримає пам’ять в серці,
Її не знищить сила чи наказ,
На шо́ломі ті імена, що в смерті,
Їх світлий дух лишився серед нас.

Хоч МОК закрив йому до старту вихід,
Він не схилив ні погляд, ні чоло,
Спортсмени впали, назавжди́ затихли,
То ж пам’ять – зброя, вічне знамено́.

І світ побачив – правда не зникає,
Хоч МОК – стіна глуха і надміцна,
А Влад і пам’ять, й гідність захищає
Про тих, кого́ забра́ла ця війна.

Підтримав світ, та МОК, неначе скеля,
Неначе непорушна та стіна,
Йому байду́же, що горить оселя,
Що в нас щодня лютує сатана.

Для них спортсмени — то всього́ лиш цифри,
В паперах — «мир», «нейтральність» і «статут»,
А в нас за кожним кроком — смертні шифри
І сотні тих, хто не змагався тут.

Бо їхні старти — то сирени звуки,
Їх фініш там, де вирва і розрив...
Та МОК вмиває від провини ру́ки,
Щоб тільки бізнес олімпійський жив.

Стає бійцем, хто був колись спортсменом,
І замість кубка — автомат в руках.
Загорнутий у крівцю, мов в знамено,
Бо ворог у домівці й на стежках.

Їм ба́йдуже, що стадіони — в попіл,
Що тре́нера ворожий вбив снаряд.
У них в ціні — лише медальний опій
Та «мирний» спокій вихололих дат.

Вони плекають «чисту» ту нейтральність,
Забувши кров на чистому вбранні.
Жорстока і абсурдна ця реальність —
Змагатись з тим, хто нищить тво́ї дні.

Замість доріжки — вирви і руїни,
Замість трибун — мовчання кладовищ.
Він не почує більше гімн Вкраїни,
Бо злет-життя обірвано колись.

Дисква́лять хай — цим честь не відібрати,
Бо вища правда в кожного в душі.
Справжній олімп — це вміти захищати,
А не ховати совість в аркуші́.

У списках тих, хто мав іти на старти,
Тепер хрести та вирви замість дат.
Для МОКу це — лише невдалі жарти,
А для Вкраїни — знищений каскад.

Але спортсмену, в чиїм серці рана,
Не скласти зброї, правди не спини́ть,
І не зламає вимога тирана,
Бо в ньому дух загиблих гомонить.

Він вийде в світ із болем, але гордо,
Щоб кожним кроком пам'ять воскресить.
І хай чиновники мовчать рекордно —
Незламність їм не стерти ні на мить.

Він не один — за ним стоять ті фланги
Спортсменів тих, хто вирушив у бій,
Хто зброю взяв у руки замість штанги,
Лишивши вдома тихий спокій мрій.

Нехай папір диктує заборони,
І чисте поле — совісті межа,
Та дух його не знає оборони,
Гостріший він від бритви та ножа.

Хоч дискваля́ть — не змінять переможця,
Бо правда вища за пусті слова.
В очах у Влада — промінь того сонця,
Яким Вкраїна в пам'яті жива.

18.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1057546