#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

День художника України Щорічно у другу неділю жовтня митці України святкують День художника. Історія започаткування Дня художника України Свято було затверджено Указом Президента в 1998 році. Ініціатором святкування стала Спілка художників України. Метою є підтримка представників мистецтва та нагадування про його роль у культурному розвитку людини. Хто такий художник? Художник – творчий фахівець, що працює у різних галузях образотворчого мистецтва. Це може бути не лише малювання картин, але й фотозйомка, скульптура, графіка, стріт-арт, кіно, декоративно-ужиткове мистецтво тощо. Фахівці впевнені, що без споглядання художньої творчості неможливо виховати повноцінно розвиту особистість. Тому прямим обов’язком художника є донесення свого бачення краси, правдиве відтворення історичних подій, розвиток почуття прекрасного в людях і спонукання до думок над суттю буття. Найвідоміші українські художники Класика ХІХ — поч. ХХ ст. Тарас Шевченко (1814–1861) — живописець і графік, майстер психологічного портрета й історичних сцен. «Катерина», офорти з «Живописної України». Іван Айвазовський (1817–1900) — народжений у Криму мариніст світової слави. «Дев’ятий вал», «Чорне море». Архип Куїнджі (1842–1910) — новатор світла й повітряної перспективи. «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай». Сергій Васильківський (1854–1917) — поет степового пейзажу. «Козацький двір», «Український пейзаж». Микола Пимоненко (1862–1912) — реаліст побутового жанру. «Святочне ворожіння», «Проводи рекрутів». Олександр Мурашко (1875–1919) — яскравий колорист, з’єднав реалізм та модерн. «Дівчина в червоному капелюсі», «Карусель». Олекса Новаківський (1872–1935) — львівський експресивний колорист. «Святий Юр», портрети. Микола Самокиш (1860–1944) — баталіст і майстер анімалістики. Кінно-батальні сцени, ілюстрації до класики. Український авангард Казимир Малевич (1879–1935) — засновник супрематизму. «Чорний квадрат», «Біле на білому». Олександра Екстер (1882–1949) — авангард, сценографія, кубофутуризм. Ескізи костюмів і декорацій. Олександр Богомазов (1880–1930) — «київський сезаніст», теоретик і практик авангарду. «Пилярі», «Лісопилка». Соня Делоне (Гончар) (1885–1979) — орфізм, дизайн і мода. Серії «Симультанності». Давид Бурлюк (1882–1967) — «батько російського футуризму» з українським корінням. Футуристичні полотна, маніфести. Георгій Нарбут (1886–1920) — графік і шрифтовик, творець стилю УНР. «Українська абетка», банкноти та герби УНР. Федір та Василь Кричевські — живопис і дизайн. Василь — автор проєкту державного герба УНР, Федір — портрет і історичний жанр. Народне мистецтво та неонаїв Катерина Білокур (1900–1961) — квіткові композиції з ювелірною деталізацією. «Квіти за тином», «Півонії». Марія Примаченко (1909–1997) — наїв, фантастичні «звірі» та казкові сюжети. «Звіриний світ» (численні варіації). Ганна Собачко-Шостак (1883–1965) — декоративні розписи, витинанки, «квіткові» композиції. ХХ століття (модернізм, соцреалізм і поза ним) Тетяна Яблонська (1917–2005) — гуманістичний реалізм, пізній ліричний модерн. «Хліб», «Вечір. Стара Флоренція». Віктор Зарецький (1925–1990) — декоративно-орнаментальні образи, вплив сецесії. «Світлана», жіночі портрети. Микола Глущенко (1901–1977) — експресивний пейзажист, колорист. Карпати, міські краєвиди. Ала Горська (1929–1970) — монументалістка й шістдесятниця, громадянська сміливість. Мозаїки, вітражі. Сучасне українське мистецтво Іван Марчук (нар. 1936) — автор техніки «пльонтанізм», один із найвідоміших сучасників. Серії «Голос моєї душі», пейзажі. Анатолій Криволап (нар. 1946) — неоекспресіоніст, великі кольорові поля. Серія «Кінь. Вечір». Олександр Ройтбурд (1961–2021) — постмодерн, іронія й міфології сучасності. «П’єта», інтерпретації класики. Владислав Шерешевський (нар. 1964) — гротеск і соціальні алюзії. Влада Ралко (нар. 1969) — гостра графіка і живопис про тіло, війну, повсякдення. Нікіта Кадан (нар. 1982) — концептуаліст, робота з пам’яттю й простором. Роман Минов (нар. 1983) — живопис і медіа, дослідження ідентичності. Микита Шалений (нар. 1982) — мультимедіа, відеоарт і архівні наративи.

#виставки ​Відкриття виставки Ігоря Волкова-Ткачинського "Колір життя". 10 жовтня о 18:00 в BARVY відбудеться відкриття персональної виставки Ігоря Волкова-Ткачинського "Колір життя". Експозиція представить серію робіт, створених у виразній експресивній манері з використанням олії, акрилу, колажу та реді-мейду. "Колір Життя" — це вибух кольору і внутрішня напруга, де багатошаровість і гра контрастів формують відчуття простору. В основі живопису митця — абстрактний експресіонізм, кубізм та футуризм із відлунням східного мистецтва, а символіка та деконструкція працюють на багатовимірність і відкритість для інтерпретації. Виставка відкривається за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, Вхід вільний

#цікаве На вигляд — просто надувна конструкція. Але всередині — тиша, чисте повітря і жодного будівельного шуму . Це не футуризм, а реальний проєкт з китайського міста Цзиньян — гігантський купол висотою 50 метрів, зведений навколо будмайданчика. ✅ Купол із наддувом утримується лише завдяки повітрю, без жодних жорстких опор ✅ Спеціальні фільтри затримують пил, а матеріал стін глушить шум навіть від важкої техніки ✅ Всередині купола підтримується комфортний мікроклімат, незалежно від погоди за межами У темряві купол підсвічується зсередини, перетворюючи нічне місто на кадр із наукової фантастики — без шуму, пилу й скарг від мешканців

Митці України...💙💛 Олександра Екстер. Натюрморт (Ваза с вишнями), 1914🍒 Олександра Олександрівна Е́КСТЕР (дівоче прізвище — Григоро́вич; 18 січня 1882, Білосток, Польща — 17 березня 1949, Фонтене-о-Роз, біля Парижа) — художниця, сценограф, педагогиня. Класик українського авангарду. Яскрава представниця європейського кубізму та футуризму.🎨 Батько художниці був білорус, мати — грекиня. Невдовзі батьки переїхали до Києва, і Ася (так називали її друзі) стала киянкою. Закінчила гімназію Святої Ольги та Київське художнє училище. Разом із нею тут навчалися майбутні видатні авангардисти О.Богомазов та О.Архипенко. Одружившись, Олександра Григорович узяла німецьке прізвище чоловіка-адвоката.🎨 Після поїздки у 1907 році до Франції і знайомства з Г.Аполлінером, П.Пікассо, Ж.Браком, Ф.Леже Екстер захопилася кубофутуризмом, потім в своїй творчості прийшла до супрематизму та абстракціонізму. Організувала у себе в будинку майстерню-салон, що стала місцем зустрічей представників київського авангардного мистецтва. В її студії працювали майбутні корифеї світового декораційного мистецтва - Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Павло Челищев. В 1908 році разом з Д. Бурлюком організувала в Києві авангардну виставку «Ланка», а в 1914 р спільно з О.Богомазовим - виставку "Кільце". Після революції викладала в дитячій художній школі в Одесі та у власній студії в Києві.🎨 У 1925-30 рр. викладала в Академії сучасного мистецтва в Парижі. Як згадувала актриса Аліса Коонен: «В її паризькій господі, так само, як у ній самій, впадало в очі своєрідне сполучення європейської культури з українським побутом. На стінах серед малюнків Пікассо і Брака можна було побачити українські вишивки, на підлозі — український килим, до столу подавали глиняні горщики, яскраві майолікові тарілки з варениками».

🌉 Міст-хвиля — футуризм на Трухановому острові Його вигини і світлодіодне підсвічування створюють ефект справжньої хвилі — особливо красиво після заходу сонця! #Новини_Україна #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

Сенсор медіа розповідає про 9 аніме, що адаптують класичні тексти. Література завжди була невичерпним джерелом натхнення для кінематографа — й аніме не стало винятком. Японські аніматори не могли пройти повз історії, які зайняли особливе місце в серцях читачів усього світу, і перенесли їх на екран у своєму унікальному стилі. Деякі адаптації зберігають основні сюжетні лінії й атмосферу першоджерела, інші — переосмислюють знайомі історії з елементами фантастики, футуризму або нової символіки. До речі, зараз виходить нова адаптація Енн (Анна) із зелених дахів у вигляді серіалу)

У Новій Зеландії презентували концепт «вбивці громадського транспорту»🤩 Стартап Whoosh показав систему автономних транспортних капсул, схожу на складну канатну дорогу над містом. Вони їхатимуть зі швидкістю 40 км/год, без пробок та затримок. #новини #футуризм #майбутнє #транспорт #НоваЗеландія