Dope Thief / «Наркозлодії: Викрадачі дурі» (1 сезон, 2025)
Жанр: драма, кримінал

Я подивився цей серіал і одразу хочу сказати — не лякайтесь назви. За нею ховається не банальна кримінальна історія, а щось значно глибше.

Серіал має абсолютно унікальний стиль — без блиску, пафосу чи фешн-Голлівуду. Тут усе знято красиво, але водночас просто, з живою камерою, атмосферою та чудовою акторською грою.

Це історія про вибір, про наслідки рішень і про те, як легко можна втратити контроль. Вона тримає і поступово розкривається, залишаючи після себе багато емоцій.

Моя оцінка: 8/10

#серіали #драма #кримінал #dopethief #викрадачідурі #реалізм #безглянцу #щоподивитись #filmseriesua

#мистецтво
Сучасний художник
ПОЛЯКО́ВА МАРІЯ ЄВГЕНІЇВНА
(15. 12. 1981, Київ).
Членкиня НСХУ (2015).
Марія Полякова закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (Київ, 2007; майстерня М. Гуйди). 2015–17 — викладач кафедри образотворчого мистецтва та дизайну в коледжі «Універсум» Київського університету імені Б. Грінченка; 2017–19 — керівник власної художньої студії для дітей та дорослих «Капітошка» (Київ). Відтоді — на творчій роботі. Створює портрети та фігуративні композиції в стилі класичного реалізму та романтичного імпресіонізму. Твори П. вирізняються професійним рисунком та влучним поглядом на реальне сьогодення. Для її творів характерний пастозний мазок та соковитий колорит. Учасниця всеукраїнських та міжнародних мистецьких виставок від 2007. Персональні — у Києві (2004, 2007, 2016–17), Чернігові (2021). Деякі твори зберігаються в Музеї М. Заньковецької, галереях «Коло», «Майстерня», «Євроарт», «Карась-галерея» (усі — Київ), «ПластАрт» (Чернігів).

ТГ Говорять Снайпер+
Сюрреалізм четвертого року повномасштабної війни.
Під стінами приміщення з пафосною табличкою «Культурно-мистецький центр НаУКМА» зібралося студенство Києво-Могилянської академії. Саме тієї Могилянки, яка з 1632 року була осередком українства і несла правильні сенси там, де їх не було.
Але сьогодні студенти стоять під стінами, а не всередині. Бо двері для них — зачинені.
Керівництво академії — в особах Сергія Квіта, Дмитра Мазіна і Владислави Осьмак — заборонило лекцію українського військового, який пройшов пекло найгарячіших ділянок фронту. Йому відмовили через висновок так званого “комітету з етики” — мовляв, він занадто правий, аби читати в академії лекції.
Тема лекції: «Героїчна порода: від старої України до Третіх визвольних змагань».
Я особисто мав розмову з Мазіним і Осьмак. Звертався до них від імені командування 3-го Армійського корпусу. Попереджав про недопустимість ситуацій, у яких люди, що боронили Київ, не мають змоги прочитати лекцію в цьому ж Києві. Але марно.
Недавнишня Києво-Могилянка перетворилася на режимний об’єкт, який більше нагадує університет епохи Януковича, ніж простір вільної думки.
Звертаюся до всієї військової і освітньої спільноти:
Це вимагає публічної оцінки. Бо питання не лише в одній відмові — питання в тому, чому сьогодні військовий — ворог в академії, яка завжди була оплотом українського духу.
Чому ці люди беруть участь в освітньому процесі?
Чого вони навчать студентів?
Ненавидіти армію? Зневажати жертву? Цуратися правди, якщо вона незручна?
Прошу про максимальний розголос.

Рік тому, 28 квітня на 87 році життя помер академік Петро Толочко. Якось політик Хілон зі Спарти, в VI ст. до н. е., сказав "Про мертвих або добре, або нічого, крім правди" і цей вислів перетворився на крилатий. Тільки часто його спотворюють. Так от, ось вам правда. Звісно, можете не погоджуватися, це як то кажуть, особиста думка, але прочитайте до кінця, це важливо.

Петро Толочко ніколи не приховував своїх антиукраїнських поглядів. Заперечує Голодомор як геноцид українського народу; виступаі проти "націоналістичного потрактування історії України" та вважав себе частиною "Русского мира".

Петро Петрович з 2003 по 2005 роки очолював проросійську партію "Слов'янський народно-патріотичний союз", пізніше відому як "Партія політики Путіна" та "Русь єдина". У 2022 році після повномасштабного відкритого вторгнення "Русского мира" її було заборонено в судовому порядку.

Ось вам дещо про погляди Петра Толочка. На відкритті ХХІІ Всесвітнього російського народного собору (членом президії якого він був) у Державному кремлівському палаці в москві 1 листопада 2018 року він заявив наступне:

"Чому я тут, на Весвітньому російському соборі? <…> я вважаю себе часткою Русского міра. Русскій мір починався не з Московського царства. Він народжувався на берегах Дніпра, на давній Київській Русі…

Свого часу я навіть пропонував дати Русскому міру другу назву — Східнослов’янський православний світ. Вона більш нейтральна, хоча, по суті, та ж само, і, звісно, цей світ включає в себе й мою рідну Україну. Хотів би сподіватися, що час безладдя завершиться й історія викермує на битий шлях.

Не знаю, що нам робити в Брюсселі або Вашингтоні, я там чужий, але я свій у Москві й Петербурзі, і таких в Україні мільйони. Мені приємно, що процес нашої співпраці, почавшись Бог знає коли, не закінчується й сьогодні. Зараз у залі сидить Василь Семенович Лановой [народний артист СРСР і РФ – ІП], і він мені сказав: "Ну що, почекаємо ще трошки?". Думаю, почекаємо. Історична правда не дозволить розірвати наш кровний союз східнослов’янських братських народів!"

Почекають вони. Таких нині в Україні називають "ждунами"…

Це все старий любитель Путіна кричав з трибуни тоді, коли вже було окуповано Крим та половину Донецької і Луганської областей. Коли "русский мир" вже вбив тисячі українців. Коли з телецентру "Останкіно" напівбожевільні путінські пропагандисти закликали знищити українців та українські міста, в т. ч. й Київ ядерною зброєю.

А, знаєте, що так отой "Всесвітній російський народний собор" (рос. "Всемирный русский народный собор")? Це чорносотенна організація, що її було створено за ініціативи майбутнього патріарха Московського Кирила (Гундяєва) ще 1993 року. Очолює той "собор" за статутом патріарх, а дугою людиною (і головним фінансистом) є відомий українофоб олігарх Костянтин Малофєєв.

Саме він є головним винуватцем "гібридної війни", що її почала Москва проти України 2014 року. Саме у структурах Малофєєва працювали відомі терористи Гіркін (Стрєлков) та Бородай. І саме "Всемирный русский народный собор" був прикриттям у процесі підготовки до гібридної інтервенції.

І знаєте що? Петро Петрович Толочко хоч з 2017 року не керував безпосередньо Інститутом археології НАН України, але до останнього був його почесним директором. Послідовним душителем всього прогресивного і патріотичного, що було в українській історичній науці.

І скільки їх – "птенцов гнезда петрова", які відкрито, або таємно воюють з усім прогресивним, що є в нашій історичній науці, розкидано по кафедрах університетів та інститутів, музеях, археологічних експедиціях, історичних товариствах, редакціях наукових видань? Сюрреалізм якийсь…

І да - саме Толочко був причетний до вигадки фейкової дати заснування Києва - 482 рік, вкравши в історії української столиці ціле півтисячоліття. Про це - наступна книга, над якорю зараз працюю. І тіжко доводиться бо Толочко і компанія капітально попрацювали, аби сховати справжнє минуле України-Руси за міфами, головним з яких досі є бридка Норманська теорія.

Такий от некролог вийшов. Вибачайте, що довгий, але маємо знати і пам`ятати, що наша офіційна історія наразі є суцільним міфом, вигаданим багато в чому на замовлення кремля.

Павло Бондаренко

Розповідаємо про найтаємничішого українського автора «Жоржа» + тизер майбутнього роману

Євген Товстоног — переможець конкурсу детективних готичних оповідань від спільноти «Бабай» та видавництва «Жорж», який не любить публічність, але пише вражаючі тексти. Його дебют — роман «Куб» — уже в роботі.

Горор, буденність, підлітки, таємниці минулого, серійний вбивця. Компанія підлітків знаходить зловісний предмет. Раптово зникає чоловік. На волю виходить вбивця, який прагне справедливості.

Карколомний сюжет і глибокий реалізм дебютного роману Євгена Товстонога — для тих, хто готовий до справжнього горору.

От вам уривок:

Важко було второпати, що то таке. Але воно було гарним. По-своєму. Ідеально рівне, граційне, стримано вишукане. Чорне як смола, гладеньке як скло. Очевидно, що воно повинно бути холодним на дотик, але Катя ніби відчула тепле віяння. Не те, щоб приємне у таку спеку, але цей подув ніс затишок, любов, гармонію, спокій. Викликав прихильність, схвалення. Щось таке, чого неживий предмет не повинен би викликати.

Катя боязко простягнула руку. Хотіла торкнутися, щоб дізнатися. Відчути тепло, що огортало поверхню. Рука поволі і несміло опустилася на куб. Тієї ж миті замість бажаного блаженства голову пронизав болючий холод. Наче тонкі жалючі пальці вп’ялися в мозок і нишпорили там. Перебирали кожну звивину, як бабка кишки зарізаної курки в пошуках печінки. Дівчина спробувала відсмикнути руку, але її не відпускало. Очі заволокло, світ навколо потьмянів. Зелень згасала, темнішало небо. Дійсність в’яла, розчинялася в сірому попелі. У вухах тонко співав вітер, сповнюючи свідомість моторошною музикою приреченості та розпаду. Вона бачила щось інше.

Наші класики...🎨 Одеський маляр Петро Нілус. «На містках (Влітку)», 1898р.🌞🏖

Про митця: Петро Олександрович Нілус (1869, Подільська губернія — 1943, Париж) — український живописець, художній критик, з 1920 в еміграції у Франції. 🎨
Навчався в Одеському художньому училищі у Кіріака Костанді. Продовжив навчання в Академії мистецтв у Іллі Рєпіна (1889-1890). Залишив її за порадою Рєпіна, який вважав, що вона підходить не для кожного таланту, оскільки декого вона просто стандартизує. Творчість Петра Нілуса з роками еволюціонувала від соціального реалізму до імпресіонізму та романтичного модерну.

Наші класики...💙💛 Петро Левченко. "Біла хата. Путивль".🎨
Про художника:
Петро Олексійович ЛЕВЧЕНКО (11 липня 1856, Харків - 27 січня 1917, Харків) - український живописець-пейзажист, графік.
Майстер невеликої ліричної пейзажної картини, що передає поезію української природи. Один із зачинателів жанру інтер'єрного живопису в Україні. Його творчість відрізняється глибокою задушевністю і ліризмом, поєднуючи реалізм з елементами імпресіонізму. Петро Олексійович багато подорожував по Україні, писав пейзажі Слобожанщини і Київщини. Особливо привертають художника околиці провінційних містечок, таких як Путивль, сільська глухомань. Його невеликі роботи грошей і слави художнику не приносять. Петро Олексійович помер в бідності від раку в харківській клініці свого друга доктора К.Данилевського в січні 1917 року.

#думки
Старість — це коли Всесвіт каже: "Гра закінчена", але ти ще сидиш на лавці запасних і просиш: "А можна ще одну спробу?"
Людина — це єдина істота, яка мусить вчитись усе життя, щоб потім... забути де поклала окуляри. Ми проходимо довжелезний шлях, щоби подорослішати. Збираємо по крихтах досвід, обпечені, але мудрі. І от, коли ти нарешті став таким, як треба — мозок ясний, серце навчене, очі бачать крізь брехню — тіло каже: «А тепер, любий, тобі хана. Ляж і полеж».
Воно більше не хоче тягнути тебе, цього проклятого філософа. Коліна хрустять як офісний принтер. Спина вигинається в знак питання: «Навіщо все це було?». Зморшки не просто малюють мапу твого життя — вони гравірують на тобі слово "кінець".
А душа? Душа ж молода. Душа кричить: «Я ще хочу!». А тіло відповідає: «Сиди тихо, бо зараз сечовий знову дасть концерт».
От і все, що залишилось від революцій, від бурхливих ночей, від юнацької зухвалості — аптечка, де замість любовних листів зберігаються рецепти.
Ми боїмося старості не тільки через самотність. Ми боїмося стати непотрібними. Боїмося бути живими примарами у світі, який біжить далі без нас. Боїмося, що все, чому ми вчилися, виявиться нікому не потрібним.
Черепахи живуть по 150 років. Без філософії, без матаналізу, без шекспірівських трагедій. Вони просто повзуть. І їм норм.
А ми? Ми складаємо трактати, пишемо вірші, будуємо цивілізації — і що? Нам дають 70 років, а далі — «дякую, наступний».
Ми швидко старіємо, бо занадто глибоко думаємо. Бо відчуваємо надто тонко. Бо знаємо занадто багато — і саме це нас вбиває.
Знання — не сила. Знання — це клеймо: ти розумієш, що життя коротке. Що другий шанс — це привілей кіно, не реальності.
І найстрашніше — не старість. А те, що вона приходить, коли ти тільки навчився жити.

Брутальний реалізм.

Великдень... Народна художниця України Віра Баринова-Кулеба (нар.1938 р.). 🎨
Працює в традиціях реалізму та неофольклоризму.🎨
Свої картини художниця підписує просто ім'ям - «Віра».

Den of Thieves / «Полювання на злодіїв» (2018)
Жанр: бойовик, трилер, кримінал

«Полювання на злодіїв» — це потужний, напружений бойовик, який показує дві сторони великої гри: гангстерів, що планують наймасштабніше пограбування у Лос-Анджелесі, та детективів, які прагнуть їх зупинити. Історія розгортається навколо небезпечної банди Рея Меррімена, яка націлилася на Федеральний резервний банк США, і досвідченого детектива Ніка "Великого Ніка", який кидає всі сили на те, щоб завадити цьому.

Фільм чудово передає атмосферу вулиць Лос-Анджелеса, де кожен крок може стати фатальним, а кожен план має свій зворотний бік. Інтрига, динаміка і неочікувані повороти тримають у напрузі до останньої хвилини. Окремо варто відзначити чудову гру акторів та напружену режисуру, яка додає реалізму кожній сцені.

Як глядач можу сказати: фільм захоплює своїм стилем, атмосферою та справжнім кримінальним вайбом. Особливо сподобався фінальний твіст — коли розумієш, що все не так просто, як здається на перший погляд.

Моя оцінка: 8.5/10

#фільми #бойовик #трилер #кримінал #лосанджелес #пограбування #щоподивитись #filmseriesua