#оповідання #ШІ
"Там, де б’ється моє серце"
Глава 24. Ім’я, що звучить
Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення:
> «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.»
Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко.
— «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.»
Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше.
*
Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко:
> «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.»
Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли.
— «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.»
Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув.
— «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.»
— «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.»
— «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?»
Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло.
— «Так. Це я.»
Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав:
— «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.»
Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря:
— «Ви можете описати, як він виглядав?»
— «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.»
*
Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає.
Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала:
> «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.»
Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог.
Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки.
— «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.»
Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро.
— «Цей — дуже влучний.»
Аліна нахилилась:
— «А ти щось дізналась?»
Марія кивнула.
— «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.»
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б’ється моє серце"
Глава 24. Ім’я, що звучить
Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення:
> «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.»
Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко.
— «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.»
Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше.
*
Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко:
> «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.»
Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли.
— «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.»
Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув.
— «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.»
— «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.»
— «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?»
Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло.
— «Так. Це я.»
Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав:
— «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.»
Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря:
— «Ви можете описати, як він виглядав?»
— «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.»
*
Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає.
Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала:
> «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.»
Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог.
Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки.
— «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.»
Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро.
— «Цей — дуже влучний.»
Аліна нахилилась:
— «А ти щось дізналась?»
Марія кивнула.
— «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.»
Далі буде...
Українська
English
