Говорять у новинах, що трамп підписав статут «Ради миру».
Доні говорить так: «Як тільки ця Рада буде повністю сформована, ми зможемо робити практично все, що захочемо. Ми робитимемо це разом з ООН».

Згідно з проєктом статуту, з яким ознайомилося Reuters, Трамп очолюватиме Раду довічно, навіть у разі, якщо більше не обійматиме посаду президента США.
Окрім США, статут організації підписали лідери:
Азербайджану,
Албанії,
Аргентини,
Бахрейну,
Вірменії,
Індонезії,
Йорданії,
Казахстану,
Катару,
Косово,
Монголії,
Марокко,
ОАЕ,
Пакистану,
Парагваю,
Саудівської Аравії, Туреччини,
Угорщини,
Узбекистану.

Друзі, запевняю Вас у тому, що без лнр і днр цей проєкт буде мертвонародженим і ніяк не зможе повноцінно працювати.
Ще треба, щоби в «Раду миру» вступили : Лапландія, Мордор, Північна Корея, Ліліпутія, Міжгалактичний союз, Океанія та Істазія із книги Оруела/Орвела «1984».
Є ще деякі країни, які можна би було приєднати до крейзі-проектів, наприклад країна без турбот Лимонія із відомої всім пісні, та Абсурдія, Балбесія, Бовдурія і Дуремарія.

У Мене відчуття, що Ми всі знаходимося в середині казки «КрейзіХаус 2026». Так цікаво, куди котиться цей світ?
Надіюсь, що коту під хвіст. Впевнений, що це буде не найгірше місце, а точніше, найкраще.

Всім бажаю гарного настрою, якнайскорішого Миру та Перемоги здорового глузду.

П.С. Друзі, підкажіть, кому треба заплатити 1 млрд $, щоб особисто вступити в клуб «Рада миру»? Я хочу бачити роботу цирку з середини. З Мене клоун був би набагато краще.

Мені знову вдалося продати через Олх деякі книги. І всі кошти йдуть для наших ЗСУ. Ви не уявляєте, яка радість охоплює мене, коли мені вдається їх продати і ці кошти потрапляють туди, куди вони найбільш потрібні. Божої допомоги і захисту нашим захисникам! Перемоги та мирного неба нам усім!🇺🇦✌️💙💛🕊

Книга "Вкрадена весна" Костянтина Симоненка. Початок повномасштабної відбувся на адреналіні, коли взагалі не було чіткого розуміння, що буде далі і чи зможемо ми захисти Україну від загарбників. Виявляється, що якби військову техніку і літаків не прибрали за кілька годин до 5-ї години ранку з аеродрому, то дійсно, Київ та вся територія України за лічені години була б під російським прапором. Дякувати Богові і всім нашим захисникам, масштабної катастрофи не трапилося і нам вдалося втримати Україну і дати відсіч нашим ворогам. Я вперше таке прочитала, і тепер розумію, якої катастрофи ми уникнули завдяки нашим відважним пілотам і водіям.

Цікаво було читати хронологічні події війни очима пана Костянтина Симоненка. Усе це він проводить паралель з війнами інших країн.

Було цікаво читати, як українці по-різному реагують на обстріли, хтось одразу запанікував, і втікає світ за очі, подалі від війні, а хтось не так гостро реагує на все це, і залишився в Україні.

Дуже боляче було читати про перших біженців на початку повномасштабної війні. Як відбулася евакуація, що вони пережили.

Маріуполь, Буча, Ізюм та інші міста і села - це наш великий біль, який ніколи не забудеться... Хіба можна таке можна пробачити?! Ні, ніколи...

Ще було цікаво читати, як пропаганда впливає на людей, як завдяки одній брехні, один народ готовий вбити свого сусіда, за національною ознакою. Навіть коли породичалися між собою.

Про американців і європейців часом було смішно читати. Особливо, порівняння з життям тих, як столічні мешканці живуть в москві, і тих, як живе населення за межами столиці, та як це схоже на те, як живуть на острові Гаїті гаїтяні. Де до однієї половині острова проводять туристів, де змальовано життя немов в раю. А там, за парканом насправді розруха, бідність і постійні перевороти. І тому американці не розуміють, чому російські війська під час окупації викрадають унітази і пральні машини.

І звичайно, росіяни досі вважають, що все правильно зробили, коли "вирішили звільнити Україну від бандерівців і фашистів". О, автору книги довелося в коментарів заблокувати багатьох таких добродіїв.

Взагалом, щоби більше не описувати далі, про що ця книга, то я вирішила написати лише про те, що я встигла прочитати, і про те, що мене найбільше вразило. Тобто, книгу далі буду читати, але відгук вирішила написати зараз, коли Україна переживає найскладніші часи...

Одним словом, ця книга для того, щоби згадати, як усе було, щоби не забували, через що нам довелося пройти і щоби не забували, хто є нашим ворогом, а хто завжди прийде нам на допомогу.

Зараз Україна переживає найбільш складні часи. Але вона така, сильна, мужна і готова далі боротися за своє існування під мирним небом... Ось за що я люблю свою Україну і український народ...

Україна тримається...🇺🇦✌️💙💛🙏🕊

#дати #свята
Всесвітній день релігії: Пошук спільного знаменника у світі розмаїття 🌍🕊️
​Щороку в третю неділю січня (що у 2026 році випало саме на 18 січня) світ відзначає День релігії. Це свято не про догми чи суперечки, хто «правильніше» вірує, а про ідею, яка в сучасному світі здається майже утопічною: релігія має бути силою, що об’єднує людство, а не приводом для війн. 🤝✨

​Засновником свята у 1950 році стала Національна духовна рада бахаї США. Послідовники цієї віри переконані, що всі світові релігії мають спільне духовне коріння і, по суті, є різними розділами однієї великої книги. Ідея прижилася, і сьогодні цей день став платформою для міжконфесійного діалогу, де замість акценту на відмінностях шукають спільні етичні цінності: милосердя, чесність та любов до ближнього. 📜❤️

​У світі, де релігійні гасла часто стають ширмою для політичних амбіцій та агресії, цей день нагадує про первинну мету будь-якого віровчення — встановлення миру в душі та в суспільстві. Це час для дискусій, круглих столів та спільних молитов представників різних деномінацій, які визнають: Бог (або Вища Сила) не має національності, а справжня віра не потребує багнетів для свого захисту. 🕊️🙌

​Символічно, що цей день збігається з українською «Голодною кутею», створюючи цікавий контраст: поки ми заглиблюємося в наші власні прадавні традиції, світ нагадує нам, що ми — частина величезного людського океану, де кожна хвиля має своє ім’я, але вода в усіх одна. 🌊🌓

​Всесвітній день релігії закликає нас до релігійної грамотності та толерантності. Адже страх і ненависть зазвичай народжуються там, де панує невігластво. Можливо, сьогодні — найкращий момент, щоб відкрити священний текст іншого народу і побачити там слова, які відгукуються і у Вашому серці. 📖🕯️

#історія #постаті
Батл-рояль у душі поета: Феноменальний шлях «Біта» Такеші Кітано 🎬🥊
18 січня 1947 року на околиці Токіо народився хлопчик, якому судилося стати обличчям сучасної японської культури, хоча сам він тривалий час вважав себе лише вуличним коміком. Такеші Кітано — людина-оркестр, яка примудряється поєднувати в собі брутальність якудза та ніжність дитини, що малює квіти. 🎭🌸

Його шлях до слави почався не з кінокамери, а з мікрофона в стриптиз-клубах району Асакуса, де він виступав у дуеті «Two Beats» під псевдонімом Біт Такеші. Його гумор був агресивним, швидким і часто балансував на межі фолу. Ця манера «стріляти словами» згодом перекочувала в його кінематограф, де довгі паузи перериваються спалахами насильства або несподіваними жартами. 🎤💥

Кітано став режисером випадково: під час зйомок фільму «Жорстокий поліцейський» основний режисер захворів, і Такеші взяв кермо в свої руки. Так народився його унікальний стиль — мінімалізм, відсутність зайвих рухів, статична камера та споглядання моря. Його герої — мовчазні чоловіки з сумними очима, які знають, що смерть неминуча, але йдуть їй назустріч з іронічною посмішкою. 🌊🔫

У 1994 році Кітано потрапив у важку аварію на мотоциклі. Лікарі збирали його обличчя по частинах, і параліч лівої сторони обличчя став його фірмовою «маскою». Багато хто пророкував кінець його кар'єри, але Такеші повернувся і зняв свій шедевр «Феєрверк» (Hana-bi), який взяв «Золотого лева» у Венеції. Саме тоді світ зрозумів: за фасадом жорсткого хлопця ховається глибокий філософ та художник. 🦁🎨

Сьогодні Кітано — це живий монумент. Він пише книги, малює картини (які ви могли бачити в його фільмах), веде математичні телешоу та залишається головним бунтарем японського ТБ. Його життя — це постійна гра на контрастах: від кривавих розбірок у «Сонатині» до зворушливої подорожі в «Кікуджіро». Такеші вчить нас, що навіть у самому жорстокому світі є місце для малювання, сміху та паперових літачків. ✈️🇯🇵

#історія #постаті
Батько найвідомішого ведмедя у світі: Трагедія та тріумф Алана Александра Мілна 🧸🎩
18 січня 1882 року народився чоловік, чиє ім'я назавжди зацементоване в історії літератури поруч із тирсою, медом та синім повітряним балоном. Проте для самого Алана Александра Мілна успіх «Вінні-Пуха» став справжнім «золотим прокляттям», яке затьмарило всі його інтелектуальні здобутки. ✍️📜

Мілн був випускником Кембриджу, математиком за освітою та гострим на язик публіцистом. Він довгий час був зіркою британського гумористичного журналу «Punch», писав успішні п'єси для лондонських театрів та серйозні детективні романи. Якби ви запитали Мілна в 1920 році про його майбутнє, він би іронічно розповів про кар’єру великого драматурга, але аж ніяк не автора дитячих казок. 🎭🖋️

Все змінилося в 1924 році, коли Мілн написав кілька віршів для свого сина Крістофера Робіна. Потім з’явився ведмідь, названий на честь справжньої ведмедиці Вінніпег із Лондонського зоопарку. Книги про Вінні-Пуха мали такий колосальний успіх, що Мілн-драматург миттєво «помер» для публіки. Читачі більше не хотіли його політичних есе чи складних п'єс — вони вимагали лише нових історій про Стоакровий ліс. 🌳🐾

Це була особиста драма автора. Він відчував, що його талант замкнули в дитячій кімнаті. Ще складнішими були стосунки з сином: реальний Крістофер Роберт ріс у тіні свого книжкового тезки, що стало причиною глибоких психологічних травм та відчуження від батька. Мілн створив ідеальний світ дитинства для мільйонів, але не зміг захистити від популярності власну родину. 🥀🧒

Попри внутрішній опір автора, Вінні-Пух став культурним феноменом. Мілн зумів через прості образи передати складні архетипи людських характерів — від депресивного Іа-Іа до тривожного П'ятачка. Його тексти — це не просто казки, а вишукана британська проза, сповнена тонкої іронії та філософії «нічогонероблення», якої нам так бракує сьогодні. 🍯🐝

Так, я знову дивилась серіал, а не читала🤭 Ви звикли тут більше бачити все про книги, але не можу не поділитись враженнями від цього українського тру-крайму. Тим більше, що у Тредсі його вже "назвали" екранізацією до "Я бачу, вас цікавить пітьма". Якщо чесно, то я б так не сказала, може тільки атмосфера, адже тут теж молодий слідчий Адам приїжджає в невеличке містечко Тиха Нава в пошуку ґвалтівника, який познущався над його дівчиною. Але те, як події розгортаються далі – це просто шок: ґвалтування, вбивства, корупція, ведення по хибних шляхах, місцева відьма, замовчування всього і ще багато цікавого.

Якщо вам подобається дивитись такі трилери, то рекомендую, але майте на увазі, що почуєте українську лайку з уст акторів. Місцями буде гидко, бо кадри будуть різні, але все одно захопливо. Інтрига присутня протягом всіх восьми серій, адже таємниці приховує не тільки Тиха Нава...

P.S. Підозрюєш усіх і я дуже тішуся, що зрозуміла в одній із серій, хто ж цей маніяк.

Приєднуйтесь до мене у Телеграм
https://t.me/knygomandry

Їй було шістнадцять, коли її видали заміж за спадкоємця трону.
У двадцять два роки чоловік заразив її венеричною хворобою.
У двадцять чотири — він наклав на себе руки разом зі своєю юною коханкою.
І Імперія вирішила: винна вона.

Був 1881 рік. Відень. У церкві августинців бельгійська принцеса Стефанія ставала кронпринцесою Австро-Угорської імперії. Їй — шістнадцять. Йому, кронпринцу Рудольфу, — двадцять два.

Цей шлюб ніколи не був союзом двох сердець. Це була холодна політична угода між династіями. Про любов не питали. Її навіть не припускали.

У першу ж шлюбну ніч Рудольф зник.
Стефанія залишилася сама у своїх покоях — розгублена, принижена, зламана. Згодом вона дізналася правду: чоловік провів цю ніч зі своєю коханкою. Це був лише перший знак того, яким стане їхній шлюб.

Стефанія виросла у Брюсселі — донька короля Леопольда II, чиє ім’я пов’язане з однією з найтемніших сторінок колоніальної історії: жорстокою експлуатацією Конго, що забрала мільйони життів. Її дитинство було холодним. Мати її ігнорувала, батько жив лише своїми володіннями та амбіціями.

Коли у Відні почали шукати наречену для Рудольфа, батьки були задоволені: донька нарешті стане «корисною». Та коли Стефанія прибула до Відня на початку 1881 року для підготовки до придворного життя, фрейліни виявили «незручний факт»: у неї ще не почався менструальний цикл. Вона була фізично не готова до шлюбу.

Заговорили про скандал. Весілля відклали, а її повернули до Бельгії — під глузливі погляди й плітки.

Утім, у травні 1881 року церемонія все ж відбулася. Шістнадцять і двадцять два. Вона тремтіла. Він дивився байдуже. З першого ж дня Рудольф дав зрозуміти: вона йому не до вподоби.

Рудольф був внутрішньо зламаним. Його ліберальні погляди вступали в конфлікт із волею батька — імператора Франца Йосифа. Він почувався загнаним у пастку. Пив, уживав речовини, впадав у депресії. І переклав тягар власних поразок на дружину.

Стефанія намагалася. Вона сумлінно виконувала свою роль: брала участь у церемоніях, часто замінювала відсутню імператрицю, опановувала суворий етикет Габсбургів.

У 1883 році вона народила доньку — Ержибет (Ержсі). На короткий час здавалося, що шлюб налагоджується. Але це була не дитина чоловічої статі. А у світі, де династії вимагали синів, багато хто вважав: Стефанія не виконала свого призначення.

Потім настав 1886 рік.

Рудольф відкрито підтримував зв’язки з жінками легкої поведінки, акторками й аристократками — про це знали всі при дворі. Стефанія мовчки терпіла приниження. Такою була доля дружини спадкоємця.

Та цього разу він приніс додому не лише ганьбу. Він приніс хворобу — венеричну. Придворні лікарі називали її «шлунковим розладом», аби врятувати честь династії. Насправді ж недуга зробила Стефанію безплідною. Вона більше ніколи не могла мати дітей.

У двадцять два роки, з погляду Імперії, її цінність зникла: одна донька й жодного шансу на спадкоємця.

Це не була її провина. Та ані двір, ані суспільство не пробачили. Її називали холодною, нездатною втримати чоловіка, винною в його відчуженні.

Рудольф стрімко деградував. Тонув в алкоголі та психічній нестабільності.

А Стефанія залишалася у пастці: зневажена, без права на розлучення, без майбутнього, з тавром «винної».

І настав 30 січня 1889 року.

Рудольф усамітнився у мисливському маєтку Майєрлінг разом зі своєю останньою коханкою — юною Марією Ветсера. Вранці слуги знайшли їх бездиханними…

Стефанії було двадцять чотири.
Вона стала вдовою.
І миттєво — цапом-відбувайлом.

Двір не міг звинуватити спадкоємця трону. Тож винну знайшли швидко. Нею стала Стефанія. Навіть імператриця Єлизавета, яка ніколи її не приймала, заявила, що саме холодність, ревнощі та «брак чарівності» Стефанії довели Рудольфа до відчаю.

Про те, що він зробив із нею, — мовчали.

Вона, кронпринцеса, мала втримати цей шлюб. Вона «не впоралася».

Пізніше Стефанія писала:

«Я не мала спокою… мусила всюди з’являтися, посміхатися, розмовляти, приймати… завжди бути напоказ».

Вона виконала все, чого від неї вимагали.
І все одно її зробили винною у смерті чоловіка, який її зламав.

«Інцидент у Майєрлінгу» став одним із найгучніших скандалів XIX століття. Книги, фільми, опери розповідали про трагедію Рудольфа й Марії. А Стефанію згадували лише побіжно — як «холодну дружину» та «причину самогубства».

Вона благала дозволу виїхати з Відня. Їй відмовили. Вона залишилася. Виховувала доньку сама. Несла тягар трагедії, якої не спричинила.

У 1900 році вона наважилася на єдиний справжній вибір у своєму житті — вдруге вийшла заміж, цього разу з любові. За угорського графа Елемера Лоняї, протестанта, що вважалося скандалом.

Ціна була високою: вона втратила титули, донька розірвала з нею стосунки, батько відкинув її. Коли померла мати, Стефанію навіть не допустили до похорону.

Після смерті Леопольда II сестри намагалися відстояти спадщину — і програли суд.

Стефанія прожила тихе життя в Угорщині поруч із чоловіком, якого обрала сама. У 1935 році вона опублікувала мемуари — чесні, різкі, цензуровані. Донька подала на неї до суду. Вони так і не примирилися.

Стефанія померла 23 серпня 1945 року у віці 81 року. Її поховали поруч із чоловіком, який справді її любив.

Вона пережила Рудольфа більш ніж на пів століття.
Вона пережила Імперію, що намагалася її зламати.

Історія часто пам’ятає її як трагічну фігуру.
Та її життя — це не лише трагедія.

Це стійкість.
Це виживання.
Це жінка, яка не зламалася, навіть коли світ вирішив, що вона винна.

#історія #події
Коли пародія стає вічністю: Тріумф «Лицаря сумного образу» 1605 року.
17 січня 1605 року в мадридській друкарні Хуана де ла Куести з’явилася книга, яка мала просто висміяти застарілі літературні штампи, а натомість створила сучасний світ. Вихід першого тому «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі» став культурним вибухом, наслідки якого відчуваються і через чотири століття. Мігель де Сервантес, колишній солдат із покаліченою рукою та боргами, подарував людству дзеркало, в якому ми досі впізнаємо себе. 📚🗺️

Іронія успіху роману полягала в тому, що Сервантес писав його як жорстку пародію на лицарські романи, які на той час перетворилися на інтелектуальний фастфуд. Автор хотів показати безглуздість спроб жити за законами вигаданого минулого в прагматичному сьогоденні. Але сталося диво: читачі не просто сміялися над божевільним Алонсо Кіхано, який воював із вітряками, вони в нього закохалися. Виявилося, що світові, зануреному в корисливість, відчайдушно бракує саме таких «шалених» ідеалістів. 🛡️🌬️

Видавництво книги було справою ризикованою. Перший наклад друкувався поспіхом, на дешевому папері та з великою кількістю помилок. Видавець Франсіско де Роблес не надто вірив у довговічність твору, але «Дон Кіхота» змели з прилавків миттєво. За перший рік книга витримала шість перевидань — небачений показник для того часу. Проте фінансового добробуту це автору не принесло: за тодішніми законами Сервантес отримав лише одноразовий гонорар, тоді як пірати-видавці по всій Європі наживалися на його славі. 💸📜

З позиції критичного аналізу, «Дон Кіхот» став першим справжнім «романом характерів». Сервантес першим показав еволюцію героїв: як Дон Кіхот поступово стає мудрішим у своєму божевіллі, а приземлений Санчо Панса — «кіхотизується», починаючи бачити світ через призму високих ідеалів свого пана. Це дует, у якому втілено вічне протистояння і водночас нерозривну єдність мрії та реальності. 🌻🤝

Сьогодні історія першого видання — це нагадування: справжні шедеври часто народжуються в тісних камерах в'язниць (де Сервантес починав писати твір) або в бідних кварталах, а не в розкішних кабінетах. І хоча лицарі в обладунках давно зникли, «донкіхотство» залишається діагнозом для тих, хто все ще вірить, що добро має бути зроблене просто тому, що воно — добро. ⚔️❤️

#історія #постаті
Берта Морізо: Муза та бунтарка в білих рукавичках 🎨👗
14 січня 1841 року народилася жінка, яка довела: імпресіонізм — це не лише чоловіча справа з бородами та циліндрами. Берта Морізо була не просто «першою леді» цього бунтівного напряму, а його справжнім серцем, додавши до грубих мазків Моне та Дега неймовірну жіночність, світло та домашній затишок. 🕊️✨

Бути жінкою-художницею у Франції XIX століття було тим ще квестом. Пристойним панночкам дозволялося малювати квіточки у блокнотах, але аж ніяк не виставлятися в салонах поруч із чоловіками. Берта ж плюнула на умовності. Вона стала невід’ємною частиною компанії «знедолених» імпресіоністів і брала участь майже у всіх їхніх виставках (пропустила лише одну, і то через народження доньки). 🖼️💪

Магія миттєвості та «недосказаності»

Морізо мала унікальний стиль: її полотна здаються незавершеними, ніби вона щось недоговорила, залишивши глядачеві простір для фантазії. Вона майстерно передавала повітря, рух тканини та ніжність шкіри. Її улюбленими моделями були сестра, донька та вона сама. Замість епічних битв вона малювала «битви» щоденного життя: ранковий туалет, прогулянку в саду чи читання книги. 🧺🌸

Муза Едуара Мане та родинні зв’язки 🎩❤️

Зв'язок Морізо з Едуаром Мане — це окремий роман у листах та портретах. Вона була його улюбленою моделлю (згадайте знамениту «Балкон»), але він ніколи не був її вчителем у прямому сенсі — вони впливали один на одного як рівні. Зрештою, Берта стала частиною родини Мане, вийшовши заміж за брата Едуара — Ежена. Кажуть, Ежен був ідеальним чоловіком для художниці: він не лише не забороняв їй малювати, а й сам носив її мольберт під час пленерів. 🤵🎨

Трохи мистецької іронії:
Критики того часу, не знаючи, як вколоти талановиту жінку, писали, що її живопис «жіночний до безумства». Сьогодні ж ми розуміємо: те, що вони вважали слабкістю, було її найбільшою силою. Берта Морізо навчила світ бачити красу в миттєвих дрібницях, які зазвичай вислизають від суворого чоловічого погляду. 💎👁️

Вона померла молодою, у 54 роки, але залишила після себе сотні полотен, які сьогодні оцінюються у десятки мільйонів доларів. Але головне — вона залишила нам право бути собою і бачити світ у всіх його акварельних відтінках. 🌈🎭