Серед шумних доріг і тривожних століть, Де летять у нікуди зорі й хмари у світ, Я знайшов те єдине, що серце трима, Без чого і сонце — не сонце, зима — не зима.

Твої очі — як тиха і зоряна ніч, Де зникають тривоги і геть зникає біч. Усміх твій — наче спалах у темній путі, Найрідніша людина на цій висоті.

Таня, сонце моє, моя вічна весна, Ти у серці одна, лиш для мене одна. Серед тисяч облич і мінливих доріг Я тебе віднайти на планеті зумів.

Ти найкраща у світі, у кожній хвилині, У твоїй доброті і у кожній думці нині. Навіть якщо навколо бушує гроза, Я торкнуся рукою, щоб зникла сльоза.

Я кохаю тебе — і у тиші ночній, І у кожній важкій та нездійсненній мрії. Ти — мій якір у бурі, мій світ і причал, Все, що доля дала і що Бог дарував.

Хай летять роки й вічно горить та земля, Де звучить твоє ім'я і моя сторінка жива. Ти — найкраща, єдина, моя половина, Моя вічна любов, моя світла дівчина.

ВАЖЛИВЕ

Я прагну постати пред Богом перфектно,
Робити роботу сумлінно і чесно,
Щоб сором не вкрив мою працю ефектно.

Учення всесильне пророче й небесне
Розкрию для люду неспинно й відкрито
І правди святої насіння воскресне.

Дорогу правдиву окреслю сповито,
Що вказує шлях до духовного сяйва,
Де кожне зернятко любов'ю налито.

Відкину розмови пусті, наче зайві,
Бо твердо тримаю священне й важливе,
Залишивши сумнів і задум без сяйва.

Вершина для віри — у щирім пориві,
Коли серце сяє вогнем для смирення,
А помисли зайві стають незрадливі.

Завершую працю святого натхнення,
Зберігши прямими стежки неозорі,
Які допоможуть знайти одкровення.

Дивлюся упевнено вгору на зорі,
Здійснив свою місію чесно та вдало.
Зі своїм Творцем я тепер в договорі.

Прийняв те добро, що завжди існувало.

Мирослав Манюк
04.09.2026

Телескоп James Webb, ймовірно, виявив наднову SN 2023aeaf. Вибух стався приблизно 11,7 мільярда років тому, коли Всесвіту було близько 2 мільярдів років. Наднову виявили під час огляду Cosmos-Web астрономи під керівництвом Валерії Апарісіо. Маса зорі-попередниці становила близько 12 мас Сонця, а ймовірність наднової типу II оцінюють у 97,2%. https://channeltech.space/science-and-space/james-webb-early-universe...

Усміхнувся вересень крізь ранкову млу, Залишивши літо десь на дні гаю. Яблука на гілках налились теплом, Світе мій єдиний, я тебе люблю.

Цей день особливий, тихий і блідий, Вітерець торкається русявого волосся. Всесвіт зупинився в тиші золотій, Наче так від віку й до віку велося.

Ми стоїмо мовчки на межі зімкнень, Деслова зайві, зайві всі розмови. Сотні несказаних, ніжних завмирань Розчиняються у просторі першої любові.

Перший дотик губ — як спалах на зорі, Як легке торкання крил метелика до квітів. Ми у цьому світі наче у дворі, Де немає інших, лиш одні ми в світі.

Час чомусь завмер, стрілки на годиннику Заблукали десь у вирі наших почуттів. Ми п'ємо цю мить по краплі, по крихтинці, Серед тисяч тихих і одвічних слів.

Твої губи теплі, трохи солодкуваті, Спогад про сонце і ранковий мед. У цій затишній і простій кімнаті Народився наш маленький оберіг і шляхетний слід.

Хай летить листячко золоте додолу, Хай дощі осінні стукають у скло. Я не відпущу твою руку знову й знову, Щоб у серці вічно сонце розцвіло.

Цей день пахне м'ятою, свіжістю і тугою, Що переростає в дивовижний дзвін. Яблуневий сад шепоче нам розмову, Світлий день поцілунків шле тобі уклін.

👮 Колишній гравець донецького Шахтаря, житомирського Полісся, луганської Зорі та низки українських клубів Владислав Вакула був мобілізований співробітниками ТЦК.

За інформацією видання Spоrt ua, 27-річний футболіст, перебуваючи у процесі пошуку нового клубу, був зупинений на залізничному вокзалі у Львові, після чого його доставили на ВЛК. Після цього футболіста відправили до навчального центру для військової підготовки.
#Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

День завершився, падають тіні,
Тихий спокій панує над усім.
Нехай зорі згори принесуть спокій і світло,
І дарують безпечну та мирну ніч.
​Нехай кожна тривога розчиниться,
До самого світанку нового дня.
Спи солодко, відпочивай глибоко, в тихій благодаті,
Зі спокоєм у своєму затишному місці.

ЕЛІПСИЗМ

Завантажуй мене у безодню солону,
Викидай на смітник, мов зіпсований мотлох,
Я сприймаю байдуже жорстокість шаблонну.

Спалюй давні малюнки, лишаючи фото,
Заховай від людей таємничі пориви,
Залишаюся сам у космічній дрімоті.

Споглядаю папір і читаю уривки,
Та шукаю фінал незавершених творів,
Де сховалися всі нескінченні мотиви.

Пройде час і продовжиться писана творчість,
Залишається смуток від дивного стану,
Де не видно фіналу крізь щільність затворів.

Чим закінчиться рух неосяжного танцю?
Не побачу й вогнів непобачених весен,
Як запалюють зорі морські капітани...

Хтось розкриє сюжети пародій словесних,
Прочитає сувій історичної драми,
Де мій слід у потоці зруйнує ровесник.

Не дізнаюсь, на жаль, про майбутнє без рамок,
Відлітає життя птахом вільним та сизим,
А печаль залишається в своїй програмі.

У житті недоречний цей стан еліпсизму.

Мирослав Манюк
29.07.2026

ЖИТТЯМ ТИ ПАХНЕШ, ЛЮБИЙ МІЙ ГЕРОЮ

Життям ти пахнеш, любий мій герою,
Хоч впав, бо був страшний жорстокий бій.
Ти мав іти щасливою ходою,
Та шлях земний скінчи́вся рано твій.

Життям ти пахнеш, хлібом і весною,
Дощами, що напоять спориші.
Бо заплатив найвищою ціною,
Щоб ми жили́ у мирі і тиші́.

Життям ти пахнеш й стиглими житами,
Дитячим сміхом, сонцем угорі.
Твоя́ любов наві́ки буде з нами,
Як ніжний промінь ранньої зорі́.

Життям ти пахнеш, і з зерном снопами,
Дитячим сміхом, співом солов'я,
Теплом домів з чудовими садами,
Де мирне небо світиться здаля.

Життям ти пахнеш й ніжністю матусі,
Що сина виглядала день при дні.
І тихою молитвою бабусі,
Що лине до Всевишнього в журбі.

Життям ти пахнеш й світлом від надії,
Що не згасає навіть у біді.
Ти став для нас зерниною від мрії,
Що проросте у ґрунті і в воді.

Життям ти пахнеш, воїне крилатий,
У вільнім вітрі, в сонці й колосках.
Ти не пішов – ти поруч, наче свято,
У наших вдячних помислах й серцях.

Життям ти пахнеш, воїне безстрашний,
У кожнім серці, в кожному дворі.
Твій подвиг буде в пам'яті незгасний,
Допоки світить сонце на землі.

Життям ти пахнеш й піснею Вкраїни,
Барвінком, що стелився край воріт,
Твій голос, наче птаха, й досі лине,
І нам усім лишив по со́бі слід.

Життям ти пахнеш й журавлем у лузі,
І вдячність не згасає ні на мить,
Ми го́лови схиляєм низько в тузі,
Бо ти пішов, а мав із нами жить.

Життям ти пахнеш, любий мій герою,
Бо захищав майбутнє для дітей.
І доки сонце сходить над горою,
Ти житимеш у пам'яті людей.

25.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066200

УЯВА

Заплутаний розум будує в'язниці,
Шукає людина невидимі грані,
Ховає зажура журбу блискавично.

В полоні ілюзій народяться ранні
Фантоми страждання, надумані рамки,
Немовби кайдани на тілі погані.

Зруйнуй самотужки фортеці та дамби,
Побач дивовижну красу океану,
Відкрий для свободи зачинені клямки.

Ковток чистоти не рахує поранень,
Звільняє легені повітря прозоре,
Позбавивши душу глибокого стану.

Малюють думки необмежені зорі,
Дарує відвага нескорені крила,
Щоб зникло назавжди придумане горе.

Рішучість ламає канони по хвилях,
Пробуджує силу таємне веління,
Яка підіймати спроможна вітрила.

Далеко розійдеться світло з долини,
Бо кожен зуміє здолати тривогу,
Відкинувши геть переляку насіння.

Тепер відкривається світ цей убогий.

Мирослав Манюк
19.07.2026

На війні ніч ніколи не буває по-справжньому тихою. Навіть коли не стріляють, тиша має свою вагу. Вона насторожує більше, ніж гуркіт. А темрява прислухається, чекаючи, хто першим порушить мовчання.

Тієї ночі ми були втрьох — Олег, Макс і я. Сиділи на посту в покинутій хаті на самому нулі. До світанку залишалося недовго. Крізь невелике вікно було видно чисте зоряне небо.
Я дивився на нього, у темряві зірки здавалися неймовірно близькими.

— Красиво... — тихо промовив я. — От нас не буде, а ці зорі й далі світитимуть. Наче нічого й не сталося.

Макс теж підняв очі до вікна.

— Не переймайся, друже. Деяких із тих зірок, які ти зараз бачиш, можливо, вже давно не існує. Просто їхнє світло ще не встигло долетіти до Землі. Ми бачимо їх такими, якими вони були колись.

Я мовчав, обдумуючи його слова.

— Виходить, ми дивимося в минуле...

— Так. Іноді на мільйони років назад.

Олег, який досі мовчав, перевів погляд із нас на небо.

— Дивно виходить... Зорі давно згасли, а їхнє світло ще живе.

— Так само і з людьми, — сказав Макс. — Людина може піти, але те, що вона залишила після себе, ще довго живе в інших.

Я кивнув.

— Хотілося б, щоб після кожного залишалося хоч трохи світла.

Знову настала тиша.

Десь далеко глухо прокотився вибух. Ми інстинктивно прислухалися. Потім усе стихло.

Я знову подивився у вікно.

Мене не полишала думка про це світло. Воно летіло крізь холодний космос мільйони років, щоб саме зараз торкнутися розбитого скла старої сільської хати, в якій сиділи троє втомлених піхотинців.

Ніхто більше не говорив.

Кожен думав про своє.

Вранці нас розбудив не світанок.

Нас розбудив вихід.

Перший приліт ліг десь за городами. Потім ще один. Земля здригнулася так, ніби хтось узяв її за плечі й добряче струснув.

— Міномет! — коротко кинув Макс.

Ми вже були на ногах.

Потім усе сталося за кілька секунд.

Свист.

Глухий удар.

І страшенний тріск над головою.

Сто двадцята міна влучила в дах. Нам неймовірно пощастило: вона попала в димохід. Цегла розлетілася, шифер сипонув уламками на всі боки, а хвостовик міни, пробивши стелю, впав просто посеред хати.

Все потонуло в густому пилу.

Запахло гаром, старою цеглою, розбитим деревом.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Ми лише дивилися один на одного, ніби мовчки перевіряли: усі цілі?

— Живі? — нарешті спитав я.

— Начебто... — відповів Макс, обмацуючи себе.

Олег мовчки підняв великий шматок штукатурки, що впав йому на плече, відкинув убік і сказав:

— Схоже, сьогодні не наш день.

Ми ще не встигли як слід оговтатися, як у цій дивній тиші раптом задзвонив телефон.

Мелодія прозвучала настільки недоречно, що ми одночасно подивилися на Олега.

— Та хто там... — пробурмотів він, дістаючи телефон.

Він відповів.

— Слухаю.

Спочатку мовчав.

Потім спокійно сказав:

— Так... Це я.

Ще кілька секунд слухав.

— Розумію.

Голос у нього залишався рівним.

— Послухайте... Раніше я був фермером. У мене було господарство. Земля, техніка, будинок. Я взяв кредит на розвиток. На роботу. Зараз усе це залишилося в окупації.

Він замовк, вислуховуючи відповідь.

— Я зараз на фронті.

Знову мовчання.

Його обличчя поступово змінювалося.

— Ні... Ви, мабуть, не зрозуміли. Я зараз не вдома. Я на війні.

Ще кілька секунд.

Ми мовчки дивилися на нього.

Над нами крізь пробитий дах було видно клапоть ранкового неба.

— У мене зараз немає нічого, — уже голосніше сказав Олег. — Узагалі нічого. Дім — в окупації. Господарства немає. Техніки немає. Усе, що в мене залишилося, — це одяг, який зараз на мені, і автомат. І мене можуть убити будь-якої хвилини.

Він замовк.

Слухав.

Потім гірко всміхнувся.

— Я вас почув... Пеня... штраф... прострочення...

Пауза.

— Добре.

Він повільно натиснув кнопку завершення виклику.

У хаті запанувала дивна тиша.

Здавалося, навіть війна на мить стихла.

Олег поклав телефон до кишені.

Подивився вгору, крізь діру в стелі.

Туди, де ще кілька годин тому ми говорили про світло далеких зірок.

І тихо сказав:

— Дивна річ... Міна, здається, краще зрозуміла моє становище, ніж банк.

Ніхто нічого не відповів.

Бо іноді найважче не пережити обстріл.

Найважче — зрозуміти, що десь далеко, у теплому офісі, війна може бути лише приміткою в анкеті клієнта, а людське життя — рядком із позначкою: "прострочений платіж".