Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів

Що це за день?
Сучасне життя неможливо уявити без тої кількості інформації, що ми маємо. Складно уявити, скільки годин невтомної праці виконують для нас журналісти. – ті люди, які відчули в собі сили боротися за свободу вираження поглядів, відстоювати громадянську позицію, завжди бути у вирі найцікавіших подій.На жаль, багато журналістів гинуть під час виконання своїх обов’язків, а справи розслідування їх загибелі часто не доходять до справедливого суду.Тому ООН запровадили Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів (International Day to End Impunity for Crimes against Journalists). У всьому світі його відзначають 2 листопада.

Як виникла ідея відзначати Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів?
Українці протягом століть боролись за створення своєї держави та свободу висловлювання своїх думок.


Не один раз різноманітні українські видання стикалися з забороною друку їх окремих статей та газети або журналу в цілому. Наші журналісти в усі роки намагалися обійти систему, аби громадяни знали правду. Шлях, який пройшла українська журналістика, неможливо назвати простим. Деякі вважають журналістів неабиякими сміливцями. Їм вдається знаходити шляхи до істинної правди та відкривати очі мільйонам.

На жаль, не всі готові миритися з гіркою правдою, а тому із року в рік професія журналіста стає дедалі небезпечнішою. За останні 25 років у світі було скоєно неймовірну кількість фізичних нападів на журналістів за те, що вони намагалися донести результати своїх розслідувань суспільству.

В дев’яти з десяти випадків злочинець залишався непокараним і розслідуванням нападів ніхто не займався. До певного часу більшість населення України не вдавалося в такі подробиці професійного життя журналістів. Проте, переломним моментом стала смерть Георгія Гонгадзе. Українці почали звертати більше уваги на безкарність за злочини проти журналістів. Адже вони розслідують та висвітлюють справи щодо корупції та інших незаконних дій в Україні та світі.

День заснування
У 2013 році на 68-й сесії Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 68/163 і проголосила 2 листопада Міжнародним днем припинення безкарності за злочини просто журналістів. Дата була обрана на честь двох загиблих журналістів із Франції. Вони були вбиті у Малі в 2013 році.

У цій резолюції ООН наполегливо закликає не залишати без уваги жодного скоєного нападу на журналістів та працівників засобів масової інформації. Крім того, організація звертається з проханням забезпечувати безпечні умови праці та карати усіх винних у будь-яких замахах на життя таких працівників.

Статистичні дані
З 2006 по 2017 роки були здійснені вбивства понад 1000 журналістів, а 55% з них були скоєні в країнах, де немає збройних конфліктів.

У 2018 році ЮНЕСКО зареєструвала понад 86 вбивств журналістів.

До списку із 1010 загиблих журналістів під час виконання своїх обов’язків було включено 10 осіб, котрі загинули на території України.

Часті Питання та відповіді про Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів
Хто такий журналіст?
Журналіст, або ще новинар – це особа, котра збирає, редагує та публікує важливу чи цікаву для суспільства інформацію. Журналісти можуть працювати на редакцію зареєстрованого засобу масової інформації або вести самостійну незалежну діяльність.

Чи можливий кар’єрний ріст у професії журналіста?
Так, для цього потрібно вести свої рубрики в друкованих виданнях. Також, наявність передач на телебаченні або радіо буде великим кроком.

Коли в Україні з’явилася преса?
Перше видання друкованої та виданої на території України(не україномовної) газети датують 1 січнем 1776 року.

Як відзначати Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів?
Безумовно, журналіст – професія творча. Слід поцікавитися, які офіційні події заплановані у вашій місцевості.
Можливо, букет квітів та бесіда про професійне життя стануть відмінним подарунком, а може проста прогулянка парком та декілька годин, проведених з близькими, наситить людину дозою натхнення для подальшої праці.
Можна спробувати об’єднатися з іншими журналістами та влаштувати вечір пам’яті. Доречним буде поділитися відомостями про досягнення загиблих журналістів.
Чому важливий цей день?
Перед тим, як подати громадянам будь-яку інформацію, журналіст має впевнитись у її достовірності.

Кожен, хто вирішив пов’язати своє життя з цією професією, повинен бути готовий вірно та скрупульозно виконувати свої обов’язки перед суспільством. Саме тому важливо пам’ятати та вшановувати пам’ять тих, хто поклав своє життя заради свободи слова.

Важливо показати і довести, що кожен злочинець буде покараний. Якщо журналісти будуть впевнені, що їх життя буде в безпеці, а будь-яка спроба замаху не залишиться забутою – вони, без сумнівів, будуть готові працювати не покладаючи рук.

Уяви: ти прокидаєшся рано-вранці, ще темно, а перед тобою — новий день і нові історії. Ти приходиш на місце, де ще вчора був шум вибухів, а сьогодні — тиша, яка тисне на груди. Люди дивляться на тебе очима, повними страху і надії. І кожне слово, яке вони вимовляють, важить тонни.
Маленькі радості серед руїн, щирі посмішки серед страху, історії про втрати і одночасно про сміх у найскладніші моменти — все це треба передати світу. Навіть коли серце наповнюється тривогою, ти розумієш: важлива правда, важлива людяність, важлива історія, яку потрібно донести.
Мій блог створений для того, щоб ділитися такими історіями. Тут немає сенсацій заради сенсацій. Тут є життя, відвага і люди, які роблять цей світ справжнім. І моя мета — бути тим голосом, який не залишає ці історії непочутими. ✨
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Військова журналістика народилася там, де народжується потреба бачити правду власними очима. Перші кореспонденти з’явилися під час Кримської війни (1853–1856). Тоді репортери вперше виїжджали на фронт, спостерігали бої і писали матеріали безпосередньо з окопів. Їхні тексти друкували в газетах і впливали на громадську думку, показуючи реалії війни не як романтичні подвиги, а як жах і втрати.
У Першу світову війну роль журналістів виросла. Вони працювали на передовій, часто ризикуючи життям. Репортажі з траншей і окопів давали людям у тилу уявлення про війну, яку вони не могли бачити самі. Фотокореспонденти почали активно документувати життя солдатів, і саме тоді з’явився перший масовий образ “фронтового журналіста”.
Під час Другої світової війни журналістика вийшла на новий рівень: з’явилися фото, радіо та телезвіти. Відомі імена тих часів:
🏵️ Маргарет Бурк-Вайт — перша жінка-фоторепортер на фронті, чия робота стала символом сміливості та професіоналізму;
🏵️ Едвард Р. Муро — кореспондент, який висвітлював бомбардування Лондона.
Після війни, у часи Холодної війни, військові журналісти почали працювати у більш складних умовах цензури та пропаганди. Репортери, які працювали в зонах конфліктів у Європі та Азії, навчалися балансувати між об’єктивністю та безпекою.
З кінця XX століття і до сьогодення військова журналістика стає мультимедійною. Кореспонденти не лише пишуть статті, а й створюють відео, подкасти, інтерактивні карти подій. Українські журналісти під час сучасних конфліктів показують світові реальність війни, часто ризикуючи життям, щоб кожна історія дійшла до читача чи глядача.
Сьогодні військова журналістика — це поєднання традицій і нових технологій. Але головне залишається незмінним: бути свідком, бачити правду і передавати її світу. Вона завжди була небезпечною, завжди вимагала мужності, і завжди залишалася голосом тих, хто самостійно не може розповісти свою історію.🏵️

5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯
Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі.
Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність.

Міф 2: Це романтика й адреналін.
Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато.

Міф 3: Журналіст на війні — це герой.
Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії.

Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами.
Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах.

Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія.
Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні.
Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже.
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мене часто питають, навіщо мені це — війна, ризик, нерви, страх.
А я просто не можу інакше. Не можу сидіти осторонь, коли там — люди, коли там життя, яке хтось має показати світові.
Я не герой і не безстрашна. Мені теж страшно.
Але ще страшніше, коли правду замовчують. Коли історії з фронту стають цифрами в новинах.
Я не хочу цього. Я хочу, щоб кожен голос був почутий.
Мене не зламають фрази “це не для дівчат”.
Бо я бачу не небезпеку — я бачу сенс.
І якщо для того, щоб показати правду, треба стояти там, де інші мовчать — я стоятиму.
Не тому, що я смілива. А тому, що я не можу мовчати.
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали.
От класика жанру:
— «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?»
Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором.

— «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?»
Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього.

— «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!»
Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім.

— «А як ти взагалі собі це уявляєш?»
Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого.

— «А рідні дозволяють?»
Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама.

— «А як же сім’я, діти?»
Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час.

Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?»
Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Я ще не брала інтерв’ю у військових, але вже давно уявляю цей момент. Не як щось гучне чи пафосне — навпаки, як тиху розмову, у якій кожне слово важить більше за сотню заголовків. Для мене важливо не просто поставити запитання, а відчути людину, її історію, біль і силу.
Я розумію, що це буде непросто. Не всі готові відкриватися, не всі хочуть згадувати. Але справжня журналістика — саме там, де складно. Мені хочеться навчитися слухати, не перебивати, не оцінювати, а просто дати говорити тим, хто пройшов війну.
Мій шлях тільки починається. Але я точно знаю, заради чого йду в цю професію — щоб показати правду очима тих, хто живе між вибухами і тишею. І коли настане мій перший репортаж, я хочу, щоб у ньому було не лише слово, а й повага до кожного, хто бореться за наше завтра.🎥🎙️
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя.
Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов.
Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі.
Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина.
Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу.
Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти.
#журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мене звати Злата, я майбутня журналістка. Моє професійне прагнення — військова кореспонденція. Це не просто бажання писати про війну. Це спроба зрозуміти, як слово виживає там, де все руйнується.
Я створила цей блог, щоб показати справжнє обличчя фронтової журналістики. Без пафосу, без фільтрів, без прикрас. Тут не буде “романтики війни” — лише реальність, якою її бачить журналіст: багнюка, холод, страх, зламані історії, але й сила тих, хто продовжує фіксувати правду, навіть коли навколо темрява.
Я хочу говорити про людей, які стоять за кадром новин — кореспондентів, операторів, редакторів, які ризикують життям, щоб країна не втратила факти. Про етичні межі: що можна показати, а що — вже надто. Про страх, який доводиться ховати за камерою. Про довіру, яку журналіст має заслужити навіть там, де ніхто вже не вірить.
Це не просто блог про війну. Це простір для тих, хто вірить, що журналістика ще має сенс. Для тих, хто хоче бачити не лише вибухи, а й те, що залишається після них — людяність, професію, правду.
Якщо тобі близька ідея чесного слова — залишайся тут. Бо саме тут слово стає бронею.✨
#військовакореспонденція #журналістика

"Дзеркало тижня" перетворилося на агітаційний рупор "активістів", - нардеп Сергій Власенко
Будучи головою ТСК з питань корупції у правоохоронних органах, він звернув увагу, що "Дзеркало тижня" постійно негативно висвітлює роботу ТСК, публікуючи лише точку зору так званої "антикорупційної тріади" — НАБУ, САП та ВАКС.
"Це вже саме собою порушення журналістських стандартів. Проте редакція була змушена опублікувати мою колонку, але додала до неї свій коментар - назвала текст "маніпулятивним".
Причина такої позиції проста: ТСК перевіряє НАБУ, САП та ВАКС на ефективність та доцільність використання ними держкоштів. Тому редакція і перетворилася на рупор антикорупційних органів.
"Ось так працює "журналістика по-активістськи" та журналістика за гроші. Не думав, що колись шановне аналітичне видання "Дзеркало тижня" перетвориться на дешеву маніпулятивну агітку, яка, на жаль, поширює просто недостовірну (або, як кажуть у народі, – брехливу) інформацію"
, - Написав нардеп Власенко.
Раніше з'ясувалося, що чоловік редактора видання Інни Ведерникової Володимир Резніков фіктивно мобілізувався до ЗСУ, щоб уникнути суду. Його підозрюють у нелегальній торгівлі боєприпасами. А за часів Януковича він займався спецпідрозділом "Кобра" і під час Революції Гідності брав участь у переслідуванні активістів.