ПИТАЮ, МАЛЮЮ, НЕ ЗНАЮ (Відповідь С. Терпеливець на коментар до вірша «ЯК МОЖНА ЖИТИ ТАМ…») Як можна жити там – цього́ не знаю, Не довело́сь мені таке пізнать, Але молю́ і Господа благаю, Аби в житті цього́ не скуштувать. Як можна жити там – себе питаю, Та відповідь не можу я знайти, Минає час й до цьо́го повертаю… Щоб я… життя й… далекії світи… Як можна жити там – питання вічне, Але, напевно, кожному своє́, Та точно це не є ніщо́ трагічне, Та вічне відчуття, що не своє́. Як можна жити там – не уявляю, Бо доля не закинула туди, Але в думках я це перебираю: Щоб я й чужі далекії світи… Як можна жити там – в думках малюю, Картини постають, та… не моє… Думки́ про це гаптую і гаптую, І кожна з них снує́, снує́, й снує́. Як можна жити там – не розумію… Щоб не прийшлось покинуть рідний край, Який, немов коханого, лелію, Який для мене – незбагненний рай. 25.01.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1044912

#думки Ми всі — в дорозі, яка має кінець. Ніхто не знає, скільки ще залишилось — днів, світанків, обіймів. Життя не дає попереджень. Не дозволяє повернутись. Просто одного дня — усе зупиняється. Але поки ми ще тут — усе має значення. Тому: – зупинись на мить і подивись, як світиться небо перед дощем; – подякуй за тепло руки, яку тримаєш щодня; – не мовчи, коли серце хоче сказати ,, люблю "; – не зберігай ніжність ,,на потім" — потім може не бути; – пробачай — собі, людям, життю; – роби добро — навіть якщо ніхто не побачить; – і живи так, щоб після тебе залишалося світло. Бо життя — це не про кількість днів. Це про глибину кожного з них.

#думки Колись моя бабуся сказала: - Не дозволяй, щоб сковорідки блищали більше, ніж ти сама. Не став прибирання вище за себе. Життя - надто коротке, щоб витерти весь пил. Радій. Прибирай, коли треба - але не забувай: світ чекає за вікном. Напиши вірш. Намалюй картину. Сходи в гості. Посміхнись незнайомцеві. Полий квіти. Послухай улюблену музику. Просто сядь із горнятком чаю і подивись у небо. Так, можеш вимити підлогу. Але не забудь прогулятись босоніж по траві. Можеш приготувати вечерю - але танцюй, поки готуєш. Бо життя - не між стінами. Воно - в дотику, в погляді, в тиші поруч. І пам’ятай: жоден день не повториться. З роками речі стають важчими. Люди відходять. А коли тебе не стане - бо це станеться з кожним - ніхто не згадає, скільки було пилу на поличках. А згадають… як ти сміялась. Як слухала. Як любила.

#поезія Ти була потребою – не пристрастю, Звичкою тримати все в тіні. Ти прийшла і просто залишилася, Проростала клятвою в мені. Змовою – без драми недоречної, Порожнеча, вистуджена з дна, Кинула мене під ноги вечору – Сам в своїх обіймах доживав. Не була ні щастям, ані втратою, Без надриву душ, без передмов – Захололо серце, під лопаткою Оселився біль – моя любов. У легенях пилом недоречності, Сіллю в ранах, глибиною в світ, Безозвучним криком – став залежним я, Поглинала все живе в мені. Світла не несла, лише окравою Огортала пам'ять і печаль. Чорним обеліском в серці зраненім Стала у надмірності мовчань. Ніч лягає саваном розвітреним, А думки – як птахи об шибки: Ти мені ні полум'ям, ні зливою Не зосталась, витліла – лиш дим. Крає скальпель втрату – геометрія Пережитих днів тепер тягар. Цвинтарне затишшя. Не розгледів я: Пила з мене сили і життя. 25.07.2025 Олеся Репа

"Сповідь" Я не знаю про що писати, Адже всі слова вже сказали. Усі мої думки прочитали Про смуток та жагу до життя. Нехай тут рими не буде, Зате буду я — відверта і щира. Будуть емоції, а не нові порізи На шкірі, що так стомилася. Нехай слова будуть на місці сліз, Хоч це вже давно не лікує. Бо що з тих слів, коли біль як віск — Стискає, плавить і катує. Я вже не вірю, що буде весна, І навіть не жду вже спасіння. Моя тиша стала глуха й глузна, Моє серце — порожнє приміщення. Я живу, як неживе живе, Автомат, що лиш дихає в нормі. І навіть коли душа реве — Зовні я тримаюсь у формі. Я посміхаюсь, бо так прийнято, Я мовчу, коли треба кричати. І вночі у кімнаті зім’ятій Я втомилась себе рятувати. А якщо чесно — не хочу вже йти, Не вперед, не назад — нікуди. Бо вся ця боротьба — це дим, Що залишає після себе груди… Порожні, як чужий дім. Тож, якщо завтра мене не стане — Це не буде крик чи протест. Просто душа, що втомилась від ран, Нарешті знайде свій ліс. Той, де не треба рим. І де не болить. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це найбільша підтримка для нас! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

Наші душі хронічно "трьохсоті". Біль замерз, Біль уже не болить... Сліз нема... Десь у кленах високих Заблукала спотворена мить, Що завила сиреною гучно, Обіцяючи безліч смертей. Може "оптом", А може "поштучно", Чи дорослих, чи зовсім дітей. Ці "жнива" не залежать від часу - Літо, осінь, холодна зима... На Різдво, до Медового спасу Без запрошень приходить біда. Хтось сміється, вдивляючись в пекло, Що самі ж заподіяли нам. І не знають, яка небезпека Спадком буде їх донькам й синам. Бо не буде спокою нащадкам Тих, хто тисне спокійно курок. І не мають ні думки, ні гадки, Як життя преподасть їм урок. Присмак крові назавжди у роті Відчувати їм сім поколінь... Наші душі надовго "трьохсоті". Та відновимось з часом... Амінь... Наталі Рибальська, 9.01.24

#думки ….Кажуть, що жінки після сорока стають злими... Ні. Вони просто нарешті починають робити те, на що раніше не наважувалися. Говорять правду прямо в очі й більше не бояться реакції інших. Приймають себе такими, як є, і не переймаються через дрібниці. ….Вони стають впевненими, навчаються казати «ні» і перестають робити щось лише для того, щоб комусь догодити - якщо самі не отримують від цього радості. Це не «вредність». Це - зрілість!

Гаджетами на iOS тепер можна керувати силою думки🙇🏻‍♀️ – розробник чіпів Synchron показав, як паралізована людина керує iPad без рук. Марк Джексон, який уже встиг затестити революційну технологію, зазначив, що вона повернула йому головне - спілкування з близькими🥹 Поки чіпи доступні тільки пацієнтам з паралічем, але в Synchron впевнені: управління гаджетами силою думки скоро стане такою ж звичною справою, як смартфони🫰🏻

СУСІД СПОСТЕРІГАЄ Ось потвори з оркостану Знову гаратають, Хочем жити чи вмирати – Вони не питають. Їм аби лишень стріляти, Нищить Україну, Та й бляшанки випускати – Не давать спочину. А бляшанок в оркостані, Як піску у морі, Ми усі в тривожнім стані, Бо думки́ в них хворі. З усіх усюд запускають Мотлох юродиві, Люд невинний убивають У гнилім пориві. Чи не можуть їх спинити? Чи й гадки не мають, А ми хочемо всі жити… То на що чекають? А той мотлох без упину Злітає з болота. Прикру маємо картину, В нас роки скорбота. А сусід спостерігає, Бо не їх вбивають… Щось вичікує -чекає, Бо біди не знають. Чи ще довго доведеться У борні стояти? Та й чи скоро це минеться Й далі що чекати? 03.08.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1045436

#поезія тиша — як стара травма, крутить на погоду, марудить в мязах. повзе вгору шкірою, дряпає під ребрами, сідає на груди сонним паралічем усередині — пустка. не тиша — а дірка з краями, що не загоюються. і кожен подих — як крок по кризі, що тріщить від рідного імені. вночі — обстріли. далеко, але досить близько, щоб не спати, щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса, що вже стали рідними. серце — йобаний радар: відчуває те, чого не сказали. смикає нерви, а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим ти лежиш, як потріскана шкаралупа, лузга від самої себе. порожня. бо життя твоє — не тут. воно — в сирому бліндажі там, де сходить сонце над смертю. і ти тримаєшся. не за себе. за дві сірі галочки в Сигналі. за голосове, яке досі звучить у тобі. за звичку — любити до кісток, навіть коли реве тривога. ранок приходить, як п’яна повія без макіяжу — стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва, стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО. нічого доброго, але все ще живеш. тривога тепер — твоя релігія. і ти знову дихаєш. бо мусиш. бо ще є кого подумки тримати тінню, що вкладається поруч і дихає між лопаток, гарантуючи тил. muzahuyuza