Гаджетами на iOS тепер можна керувати силою думки🙇🏻‍♀️ – розробник чіпів Synchron показав, як паралізована людина керує iPad без рук. Марк Джексон, який уже встиг затестити революційну технологію, зазначив, що вона повернула йому головне - спілкування з близькими🥹 Поки чіпи доступні тільки пацієнтам з паралічем, але в Synchron впевнені: управління гаджетами силою думки скоро стане такою ж звичною справою, як смартфони🫰🏻

СУСІД СПОСТЕРІГАЄ Ось потвори з оркостану Знову гаратають, Хочем жити чи вмирати – Вони не питають. Їм аби лишень стріляти, Нищить Україну, Та й бляшанки випускати – Не давать спочину. А бляшанок в оркостані, Як піску у морі, Ми усі в тривожнім стані, Бо думки́ в них хворі. З усіх усюд запускають Мотлох юродиві, Люд невинний убивають У гнилім пориві. Чи не можуть їх спинити? Чи й гадки не мають, А ми хочемо всі жити… То на що чекають? А той мотлох без упину Злітає з болота. Прикру маємо картину, В нас роки скорбота. А сусід спостерігає, Бо не їх вбивають… Щось вичікує -чекає, Бо біди не знають. Чи ще довго доведеться У борні стояти? Та й чи скоро це минеться Й далі що чекати? 03.08.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1045436

#поезія СКОРІШЕ Б НАСТАЛО ЗАВТРА, В ЯКОМУ НЕМА ВІЙНИ... Щоб чувся квітковий запах У сонячних днях весни. Щоб зоряна тиша знову Гойдала думки прості. І слово сердечне «вдома» Утілилось в житті. Скоріше б здійснились плани, Надії, бажання, сни. Щоб син повернувсь до мами, Щоб батька знайшли сини. Щоб донька діждалась татка, Щоб виросли колоски. Щоб наша земля та хата Оговталась від війни… Скоріше б, скоріш, скоріше! Радіти, цвісти, рости. Позбутись болючих рішень Журби, зневірянь, біди. Щоб було щоденне свято У колі тіснім родин. Щоб сіяти та збирати Не мертвих, а врожаї. Скоріше б настало завтра, В якому нема війни. Ольга Шейх

ПИТАЮ, МАЛЮЮ, НЕ ЗНАЮ (Відповідь С. Терпеливець на коментар до вірша «ЯК МОЖНА ЖИТИ ТАМ…») Як можна жити там – цього́ не знаю, Не довело́сь мені таке пізнать, Але молю́ і Господа благаю, Аби в житті цього́ не скуштувать. Як можна жити там – себе питаю, Та відповідь не можу я знайти, Минає час й до цьо́го повертаю… Щоб я… життя й… далекії світи… Як можна жити там – питання вічне, Але, напевно, кожному своє́, Та точно це не є ніщо́ трагічне, Та вічне відчуття, що не своє́. Як можна жити там – не уявляю, Бо доля не закинула туди, Але в думках я це перебираю: Щоб я й чужі далекії світи… Як можна жити там – в думках малюю, Картини постають, та… не моє… Думки́ про це гаптую і гаптую, І кожна з них снує́, снує́, й снує́. Як можна жити там – не розумію… Щоб не прийшлось покинуть рідний край, Який, немов коханого, лелію, Який для мене – незбагненний рай. 25.01.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1044912

Наші душі хронічно "трьохсоті". Біль замерз, Біль уже не болить... Сліз нема... Десь у кленах високих Заблукала спотворена мить, Що завила сиреною гучно, Обіцяючи безліч смертей. Може "оптом", А може "поштучно", Чи дорослих, чи зовсім дітей. Ці "жнива" не залежать від часу - Літо, осінь, холодна зима... На Різдво, до Медового спасу Без запрошень приходить біда. Хтось сміється, вдивляючись в пекло, Що самі ж заподіяли нам. І не знають, яка небезпека Спадком буде їх донькам й синам. Бо не буде спокою нащадкам Тих, хто тисне спокійно курок. І не мають ні думки, ні гадки, Як життя преподасть їм урок. Присмак крові назавжди у роті Відчувати їм сім поколінь... Наші душі надовго "трьохсоті". Та відновимось з часом... Амінь... Наталі Рибальська, 9.01.24

#поезія тиша — як стара травма, крутить на погоду, марудить в мязах. повзе вгору шкірою, дряпає під ребрами, сідає на груди сонним паралічем усередині — пустка. не тиша — а дірка з краями, що не загоюються. і кожен подих — як крок по кризі, що тріщить від рідного імені. вночі — обстріли. далеко, але досить близько, щоб не спати, щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса, що вже стали рідними. серце — йобаний радар: відчуває те, чого не сказали. смикає нерви, а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим ти лежиш, як потріскана шкаралупа, лузга від самої себе. порожня. бо життя твоє — не тут. воно — в сирому бліндажі там, де сходить сонце над смертю. і ти тримаєшся. не за себе. за дві сірі галочки в Сигналі. за голосове, яке досі звучить у тобі. за звичку — любити до кісток, навіть коли реве тривога. ранок приходить, як п’яна повія без макіяжу — стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва, стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО. нічого доброго, але все ще живеш. тривога тепер — твоя релігія. і ти знову дихаєш. бо мусиш. бо ще є кого подумки тримати тінню, що вкладається поруч і дихає між лопаток, гарантуючи тил. muzahuyuza

#думки Ми всі — в дорозі, яка має кінець. Ніхто не знає, скільки ще залишилось — днів, світанків, обіймів. Життя не дає попереджень. Не дозволяє повернутись. Просто одного дня — усе зупиняється. Але поки ми ще тут — усе має значення. Тому: – зупинись на мить і подивись, як світиться небо перед дощем; – подякуй за тепло руки, яку тримаєш щодня; – не мовчи, коли серце хоче сказати ,, люблю "; – не зберігай ніжність ,,на потім" — потім може не бути; – пробачай — собі, людям, життю; – роби добро — навіть якщо ніхто не побачить; – і живи так, щоб після тебе залишалося світло. Бо життя — це не про кількість днів. Це про глибину кожного з них.

#думки ….Кажуть, що жінки після сорока стають злими... Ні. Вони просто нарешті починають робити те, на що раніше не наважувалися. Говорять правду прямо в очі й більше не бояться реакції інших. Приймають себе такими, як є, і не переймаються через дрібниці. ….Вони стають впевненими, навчаються казати «ні» і перестають робити щось лише для того, щоб комусь догодити - якщо самі не отримують від цього радості. Це не «вредність». Це - зрілість!

#поезія Ти була потребою – не пристрастю, Звичкою тримати все в тіні. Ти прийшла і просто залишилася, Проростала клятвою в мені. Змовою – без драми недоречної, Порожнеча, вистуджена з дна, Кинула мене під ноги вечору – Сам в своїх обіймах доживав. Не була ні щастям, ані втратою, Без надриву душ, без передмов – Захололо серце, під лопаткою Оселився біль – моя любов. У легенях пилом недоречності, Сіллю в ранах, глибиною в світ, Безозвучним криком – став залежним я, Поглинала все живе в мені. Світла не несла, лише окравою Огортала пам'ять і печаль. Чорним обеліском в серці зраненім Стала у надмірності мовчань. Ніч лягає саваном розвітреним, А думки – як птахи об шибки: Ти мені ні полум'ям, ні зливою Не зосталась, витліла – лиш дим. Крає скальпель втрату – геометрія Пережитих днів тепер тягар. Цвинтарне затишшя. Не розгледів я: Пила з мене сили і життя. 25.07.2025 Олеся Репа

#думки Колись моя бабуся сказала: - Не дозволяй, щоб сковорідки блищали більше, ніж ти сама. Не став прибирання вище за себе. Життя - надто коротке, щоб витерти весь пил. Радій. Прибирай, коли треба - але не забувай: світ чекає за вікном. Напиши вірш. Намалюй картину. Сходи в гості. Посміхнись незнайомцеві. Полий квіти. Послухай улюблену музику. Просто сядь із горнятком чаю і подивись у небо. Так, можеш вимити підлогу. Але не забудь прогулятись босоніж по траві. Можеш приготувати вечерю - але танцюй, поки готуєш. Бо життя - не між стінами. Воно - в дотику, в погляді, в тиші поруч. І пам’ятай: жоден день не повториться. З роками речі стають важчими. Люди відходять. А коли тебе не стане - бо це станеться з кожним - ніхто не згадає, скільки було пилу на поличках. А згадають… як ти сміялась. Як слухала. Як любила.