• ЛИШ НАМ ПАНУВАТИ

    Любов до рідної країни
    Живе у серці без упину.
    Вона веде крізь дні суворі,
    Вселяє віру йти до волі.

    Міцніє духом Батьківщина,
    Коли у єдності родина.
    Ні меч, ні куля, ні руїна
    Не скорить волю України.

    Козацька слава не зів'яне,
    Вона в серцях повік повстане.
    Звитяга предків надихає,
    До світла й правди закликає.

    Хай колоси́ться щедре поле,
    Хай буде небо неозоре,
    Хай нам звитя́га усміхне́ться,
    І мир до нас хай поверне́ться.

    Хай рідна мова не змовкає –
    У кожнім серці проростає.
    Вона – душа мого́ народу,
    Його незламності й свободи.

    Нехай під сонцем золотавим
    Живе народ могутній, славний.
    Нехай лунає солов'їна
    І процвітає Україна.

    Єднає нас біда невпина,
    Єднає ненька Україна.
    Держава буде розквітати,
    Лиш нам в Вкраїні панувати.

    28.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1066422
    ЛИШ НАМ ПАНУВАТИ Любов до рідної країни Живе у серці без упину. Вона веде крізь дні суворі, Вселяє віру йти до волі. Міцніє духом Батьківщина, Коли у єдності родина. Ні меч, ні куля, ні руїна Не скорить волю України. Козацька слава не зів'яне, Вона в серцях повік повстане. Звитяга предків надихає, До світла й правди закликає. Хай колоси́ться щедре поле, Хай буде небо неозоре, Хай нам звитя́га усміхне́ться, І мир до нас хай поверне́ться. Хай рідна мова не змовкає – У кожнім серці проростає. Вона – душа мого́ народу, Його незламності й свободи. Нехай під сонцем золотавим Живе народ могутній, славний. Нехай лунає солов'їна І процвітає Україна. Єднає нас біда невпина, Єднає ненька Україна. Держава буде розквітати, Лиш нам в Вкраїні панувати. 28.07.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1066422
    81переглядів
  • ВАГАННЯ СВІТУ Й НЕНЬКА УКРАЇНА

    Вкраїна-ненька вистоїть, не впа́де.
    Крізь чорний дим прорветься, мов крізь сни,
    І кара Божа на причетних спа́де,
    Бо кров дітей в нас ллється в час війни.

    І пам'ять буде вічною свічею,
    Що не згасає в полум'ї років.
    Допоки світ мовчатиме над нею,
    Зростатиме прокляття для катів.

    А світ мовчить... Бо ми – чужа руїна,
    Роки у нас здригається земля.
    Спадає з сил шматована країна,
    І бачить світ діяння москаля.

    Вони рахують втрати у таблицях,
    Ведуть бездушний, стриманий підрах.
    Та гинуть діти зовсім не в темницях –
    Вони згорають в батьківських руках.

    Ось знову ніч... І знову свист ракети,
    І знову смерть заходить у двори,
    А світ складає все якісь сонети,
    Де співчуття — без сили і пори.

    Та при́йде день великої відплати,
    Бо правда має нездоланний щит.
    І треба буде звіт за все віддати...
    Та чом мовчить? Чому мовчить весь світ?

    Та поки світ вагається без діла
    Й здригається від вибухів земля,
    То не одна дитина посивіла,
    І болю додається матерям.

    Історія мовчання не пробачить,
    Бо правда стане вироком для всіх,
    І світ тоді по-іншому побачить
    Ціну свої́х безді́яльних утіх.

    Та нам від того легше ж бо не стане,
    Рубці не щезнуть з жодного з сердець,
    З могили жоден, хто поліг, не встане…
    Побачить хочем ми війни кінець.


    20.07.2026 р.
    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
    ВАГАННЯ СВІТУ Й НЕНЬКА УКРАЇНАВкраїна-ненька вистоїть, не впа́де.Крізь чорний дим прорветься, мов крізь сни,І кара Божа на причетних спа́де,Бо кров дітей в нас ллється в час війни.І пам'ять буде вічною свічею,Що не згасає в полум'ї років.Допоки світ мовчатиме над нею,Зростатиме прокляття для катів.А світ мовчить... Бо ми – чужа руїна,Роки у нас здригається земля.Спадає з сил шматована країна,І бачить світ діяння москаля.Вони рахують втрати у таблицях,Ведуть бездушний, стриманий підрах.Та гинуть діти зовсім не в темницях –Вони згорають в батьківських руках.Ось знову ніч... І знову свист ракети,І знову смерть заходить у двори,А світ складає все якісь сонети,Де співчуття — без сили і пори.Та при́йде день великої відплати,Бо правда має нездоланний щит.І треба буде звіт за все віддати...Та чом мовчить? Чому мовчить весь світ?Та поки світ вагається без ділаЙ здригається від вибухів земля,То не одна дитина посивіла,І болю додається матерям.Історія мовчання не пробачить,Бо правда стане вироком для всіх,І світ тоді по-іншому побачитьЦіну свої́х безді́яльних утіх.Та нам від того легше ж бо не стане,Рубці не щезнуть з жодного з сердець,З могили жоден, хто поліг, не встане…Побачить хочем ми війни кінець.20.07.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
    237переглядів
  • ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА

    Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті.

    Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту.

    Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом.

    «Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга.

    Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність.

    «Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело.

    «Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім.

    Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі.

    Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним.

    Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах.

    — Voss Ekobi
    ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті. Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту. Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом. «Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга. Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність. «Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело. «Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім. Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі. Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним. Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах. — Voss Ekobi
    1Kпереглядів
  • АНТИУТОПІЯ

    Антиутопія знову настане,
    Тяжко стояти, а треба рушати,
    Ноги німіють постійно в бур'яні.

    Смерть замітає пороги в палатах,
    Тіні рушають по цеглі похмуро,
    Нові дороги завзято шукати.

    Траса веде у невизнану бурю,
    Крейда малює полегшення волі,
    Важко пробити міцну цю структуру.

    Кроки не змінюють звуки на колір,
    Поруч іде моя Муза-Афіна,
    Зникли усі перешкоди та болі.

    Нині відкриті прекрасні проміння,
    Трави ростуть соковито-зелені,
    Тане повільно обману руїна.

    Квіти збираю навмисно в щоденник,
    Простір дозволив безмежно любити,
    Будуть забуті розмови шалені.

    Вже переможцями вийдемо з битви,
    Ми відчуваємо радість від цього,
    Тільки щасливо усе залишити.

    Антиутопія збила облогу.

    Мирослав Манюк
    13.07.2026
    АНТИУТОПІЯАнтиутопія знову настане,Тяжко стояти, а треба рушати,Ноги німіють постійно в бур'яні.Смерть замітає пороги в палатах,Тіні рушають по цеглі похмуро,Нові дороги завзято шукати.Траса веде у невизнану бурю,Крейда малює полегшення волі,Важко пробити міцну цю структуру.Кроки не змінюють звуки на колір,Поруч іде моя Муза-Афіна,Зникли усі перешкоди та болі.Нині відкриті прекрасні проміння,Трави ростуть соковито-зелені,Тане повільно обману руїна.Квіти збираю навмисно в щоденник,Простір дозволив безмежно любити,Будуть забуті розмови шалені.Вже переможцями вийдемо з битви,Ми відчуваємо радість від цього,Тільки щасливо усе залишити.Антиутопія збила облогу.Мирослав Манюк13.07.2026
    1
    314переглядів
  • ВІД БЕРЕЗОВИХ ДО КАМ'ЯНИХ

    Березо́ві хрести у дібровах,
    Де повстанці наві́ки лягли.
    Не скорились у лютих облогах,
    Честь Вкраїни крізь смерть пронесли́.

    Березо́ві хрести на узліссі
    Бережуть славні всі імена.
    Там, де грім розривався колись ще,
    Вічно квітне свята тишина.

    Березо́ві хрести посивіли,
    Та не стерся із пам'яті слід.
    Їх дощі і вітри сиві вкрили,
    Та жертовний не згас заповіт.

    Та сьогодні знов стогне країна,
    Знову чорна нависла біда.
    І найкращих синів України
    Відбирає убивча орда.

    Кам'яні вже хрести й металеві
    Піднімаються в селах й містах.
    І встановлюють їх вже бійцеві,
    Хто за неньку поліг у боях.

    Кам'яні вже хрести височіють,
    Де учора сміялось життя.
    Материнські жалі не маліють,
    Не щезає зі сліз вишиття.

    То тепер ці хрести уже поруч,
    Наче міст через ро́ки й віки.
    Ті виборювать кликали волю –
    Інші стали за прю навіки́.

    Не змінилась свята Україна,
    Не змінився одвічний наш шлях.
    Додаються могили й руїна,
    І хрести вже ростуть на очах.

    То хай схилиться люд перед ними,
    Перед кожним, хто землю закрив.
    В наших душах лишились живими,
    До звитя́ги хто з них не дожив.

    Хрест змінив лиш березу на камінь,Та незмінна жертовність синів.Україна сповита життямиТих, хто волю собою скріпив.

    11.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1065458
    ВІД БЕРЕЗОВИХ ДО КАМ'ЯНИХБерезо́ві хрести у дібровах,Де повстанці наві́ки лягли.Не скорились у лютих облогах,Честь Вкраїни крізь смерть пронесли́.Березо́ві хрести на узліссіБережуть славні всі імена.Там, де грім розривався колись ще,Вічно квітне свята тишина.Березо́ві хрести посивіли,Та не стерся із пам'яті слід.Їх дощі і вітри сиві вкрили,Та жертовний не згас заповіт.Та сьогодні знов стогне країна,Знову чорна нависла біда.І найкращих синів УкраїниВідбирає убивча орда.Кам'яні вже хрести й металевіПіднімаються в селах й містах.І встановлюють їх вже бійцеві,Хто за неньку поліг у боях.Кам'яні вже хрести височіють,Де учора сміялось життя.Материнські жалі не маліють,Не щезає зі сліз вишиття.То тепер ці хрести уже поруч,Наче міст через ро́ки й віки.Ті виборювать кликали волю –Інші стали за прю навіки́.Не змінилась свята Україна,Не змінився одвічний наш шлях.Додаються могили й руїна,І хрести вже ростуть на очах.То хай схилиться люд перед ними,Перед кожним, хто землю закрив.В наших душах лишились живими,До звитя́ги хто з них не дожив.Хрест змінив лиш березу на камінь,Та незмінна жертовність синів.Україна сповита життямиТих, хто волю собою скріпив.11.07.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026ID: 1065458
    353переглядів
  • "Діри" замість квартир і фото на руїнах: у Києві на Виноградарі завершились пошуково-рятувальні роботи
    #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна
    https://brovaryregion.in.ua/?p=49761 style="background-color: rgb(255, 255, 255); color: rgb(15, 20, 25);">
    "Діри" замість квартир і фото на руїнах: у Києві на Виноградарі завершились пошуково-рятувальні роботи#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна https://brovaryregion.in.ua/?p=49761
    BROVARYREGION.IN.UA
    «Діри» замість квартир і фото на руїнах: у Києві на Виноградарі завершились пошуково-рятувальні роботи
    У Подільському районі Києва продовжуються пошуково-рятувальні роботи у будинку на Виноградарі, в який напередодні влучила російська ракета та забрала життя цивільних. Наразі фахівці розбирають завали. Про це повідомив кореспондент OBOZ.UA Андрій Жигайло. Роботи тривають вже понад добу. Що відомо Та
    185переглядів
  • НАРОД МІЦНІЄ В ЛЮТІЙ ДОЛІ

    Потвори знову гаратали,
    Сміттям гатили знов і знов,
    Життя убивці забирали,
    Горіло все, лила́ся кров.

    В руїнах плакали оселі,
    Чорніли згарища й хрести.
    Та крізь журбу й життя важе́лі
    Росли надія і мости.

    В руїнах долі догорали,
    Змовкав останній тихий спів,
    Та люди вперто підіймали
    Надію серед димних нив.

    І ми навколішки не впали,
    Хоч біль стискав усім серця́,
    В думках всі мир ми повертали,
    В думках плели́ звитяг вінця́.

    Бо не скорити силу волі,
    Не вбити віру у серцях.
    Народ міцнів у лютій долі,
    Не згас в очах війни розмах.

    На варті ночі не дрімали
    Сини і до́ньки на війні –
    Вони собою прикривали
    Майбутнє рідної землі́.

    Прийде світанок неодмінно,
    Розвіє попіл чорний час.
    І мир розквітне в нас невпинно,
    Вернувши радість знов до нас.

    Згадають люди кожне слово
    І кожен подвиг, кожен біль.
    Бо воля, вистраждана кров'ю,
    Й на рану сипали нам сіль.

    26.06.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1064718
    НАРОД МІЦНІЄ В ЛЮТІЙ ДОЛІ Потвори знову гаратали, Сміттям гатили знов і знов, Життя убивці забирали, Горіло все, лила́ся кров. В руїнах плакали оселі, Чорніли згарища й хрести. Та крізь журбу й життя важе́лі Росли надія і мости. В руїнах долі догорали, Змовкав останній тихий спів, Та люди вперто підіймали Надію серед димних нив. І ми навколішки не впали, Хоч біль стискав усім серця́, В думках всі мир ми повертали, В думках плели́ звитяг вінця́. Бо не скорити силу волі, Не вбити віру у серцях. Народ міцнів у лютій долі, Не згас в очах війни розмах. На варті ночі не дрімали Сини і до́ньки на війні – Вони собою прикривали Майбутнє рідної землі́. Прийде світанок неодмінно, Розвіє попіл чорний час. І мир розквітне в нас невпинно, Вернувши радість знов до нас. Згадають люди кожне слово І кожен подвиг, кожен біль. Бо воля, вистраждана кров'ю, Й на рану сипали нам сіль. 26.06.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1064718
    402переглядів




  • ПОЛИЛАСЯ ЗНОВУ КРОВ


    Ранок видався нетихим,
    Полила́ся знову кров,
    Ворог знову коїть лихо,
    Шле сміття убивче знов.


    Знов здригаються будинки,
    Плач і стогін не змовка,
    Гасять свічечку й дитинки…
    Доля в нас така гірка.


    Знов пекельна на ніч безсонна
    Горя й болю додає,
    Та Вкраїнонька нескорна
    На коліна не стає.


    Скільки болю, скільки втрати,
    Скільки виплаканих сліз...
    Нас не зможе ворог взяти,
    Хоч не да́ли нам ленд-ліз.


    І крізь дим, вогонь і втому,
    Крізь жорстокості сувій,
    Ворог в нас чекає злому,
    Ми чекаєм – світу дій.


    Не встигають свіжі квіти
    Розпускати пелюстки́ –
    Як життя вже рвуть ракети
    На скорботні сторінки́.


    Мрії чи́їсь недоспілі
    Обірвалися в імлі,
    В ко́гось ко́си посивілі
    Від біди на цій землі́.


    Материнська тиха ту́га
    Серце крає знов і знов,
    Бо війна –  жорстока смуга,
    Що збирає сльо́зи й кров.


    Та над попелом і болем,
    Над руїнами журби
    Схо́дить сонце світлим полем
    Дуже чорної доби́.


    Імена у небо линуть,
    Наче вісники весни́,
    Хоч трагічно всі в нас гинуть –
    Вічно житимуть вони.


    І допоки серце б'ється,
    Пам'ять буде поміж нас,
    Україна не здається,
    Наближа звитяжний час.


    24.06.2026 р.


    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
    ID:  1064624
    ПОЛИЛАСЯ ЗНОВУ КРОВ Ранок видався нетихим, Полила́ся знову кров, Ворог знову коїть лихо, Шле сміття убивче знов. Знов здригаються будинки, Плач і стогін не змовка, Гасять свічечку й дитинки… Доля в нас така гірка. Знов пекельна на ніч безсонна Горя й болю додає, Та Вкраїнонька нескорна На коліна не стає. Скільки болю, скільки втрати, Скільки виплаканих сліз... Нас не зможе ворог взяти, Хоч не да́ли нам ленд-ліз. І крізь дим, вогонь і втому, Крізь жорстокості сувій, Ворог в нас чекає злому, Ми чекаєм – світу дій. Не встигають свіжі квіти Розпускати пелюстки́ – Як життя вже рвуть ракети На скорботні сторінки́. Мрії чи́їсь недоспілі Обірвалися в імлі, В ко́гось ко́си посивілі Від біди на цій землі́. Материнська тиха ту́га Серце крає знов і знов, Бо війна –  жорстока смуга, Що збирає сльо́зи й кров. Та над попелом і болем, Над руїнами журби Схо́дить сонце світлим полем Дуже чорної доби́. Імена у небо линуть, Наче вісники весни́, Хоч трагічно всі в нас гинуть – Вічно житимуть вони. І допоки серце б'ється, Пам'ять буде поміж нас, Україна не здається, Наближа звитяжний час. 24.06.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026 ID:  1064624
    590переглядів
  • Гортаючи ленту в одній із соц мережі, натрапив на такий допис:
    " Ходить Гарбуз по Городу, питається свого Роду,
    Ой чи живі, чи здорові всі родичі Гарбузові". А далі люди просто почали коментувати. Якось так...( і це не всі коментарі)


    Обізвався рідний Крим
    Хочу повернутись в дім


    Мелітополь в чаті пише" Поверніть мене скоріше"


    Вінниця всіх обіймає
    Всіх чекає про всіх знає


    Обізвалася Полтава,
    Також усю ніч не спала


    Обізвався Миколаєв
    Ми стоїм, ми все здолаєм


    Нікополь тримає стрій
    Попри вибухи і біль


    Суми кожен день дрижать
    Суми це міцнющий брат


    Обізвався Кривий Ріг
    Наді мною гуркіт ліг


    А Бахмут стоїть мовчить
    Бо в руїнах він лежить


    Обізвався І Донбас
    Я молюся за всі нас


    Скадовськ рідненький в журбі
    Мріє жить в рідній сімї


    Обізвалось Допропілля сіро- чорне, як вугілля.
    Майже знищене пусте,
    Але досі все ж моє


    Тут і Харків обізвався
    Я стою, я не зламався


    Брат його Покровськ стоїть
    Під обстрілами не спить


    Обізвався і Жидачів
    Ми далеко та всі плачем


    Обізвалась і Одеса
    В небі знов тривожна меса...


    Купянськ з вами на звязку
    Знали б ви мою тугу
    Попри вибухи і біль
    Я незламний, я живий


    🖍️ Віктор Мемрук
    Гортаючи ленту в одній із соц мережі, натрапив на такий допис: " Ходить Гарбуз по Городу, питається свого Роду, Ой чи живі, чи здорові всі родичі Гарбузові". А далі люди просто почали коментувати. Якось так...( і це не всі коментарі) Обізвався рідний Крим Хочу повернутись в дім Мелітополь в чаті пише" Поверніть мене скоріше" Вінниця всіх обіймає Всіх чекає про всіх знає Обізвалася Полтава, Також усю ніч не спала Обізвався Миколаєв Ми стоїм, ми все здолаєм Нікополь тримає стрій Попри вибухи і біль Суми кожен день дрижать Суми це міцнющий брат Обізвався Кривий Ріг Наді мною гуркіт ліг А Бахмут стоїть мовчить Бо в руїнах він лежить Обізвався І Донбас Я молюся за всі нас Скадовськ рідненький в журбі Мріє жить в рідній сімї Обізвалось Допропілля сіро- чорне, як вугілля. Майже знищене пусте, Але досі все ж моє Тут і Харків обізвався Я стою, я не зламався Брат його Покровськ стоїть Під обстрілами не спить Обізвався і Жидачів Ми далеко та всі плачем Обізвалась і Одеса В небі знов тривожна меса... Купянськ з вами на звязку Знали б ви мою тугу Попри вибухи і біль Я незламний, я живий 🖍️ Віктор Мемрук
    1
    1коментарів 631переглядів 1 Поширень
  • ЖОРСТОКО ЗАГАШЕНІ СВІЧІ ЖИТТІВ


    Жорстоко загашені свічі життів,
    Жорстоко убиті кияни,
    У засвіти кожного ворог повів,
    З могили ніхто з них не встане.


    Ридала над містом зболіла блакить,
    І тиша стискала руїни,
    Бо в кожному домі нестерпно болить,
    Й від того, що є – крівця стине.


    Не встиг доспівати хтось своїх пісень,
    Не встигли сказати: «Кохаю»,
    Та пам'ять крізь попіл і чорний цей день
    Їх світлих імен не втрачає.


    За кожне обірване ворогом «жить»,
    За сльози у серці Вкраїни,
    Настане година — прийдеться платить
    За вбитих усіх без провини.


    Здригалися стіни від вибухів знов,
    Палали розбиті світанки,
    І Київ у серці тримав свою кров,
    Горіли вогнем наші ранки.


    І плаче над містом скорбота німа,
    У чорному дзвонять кайдани,
    Бо вбивцям ніколи прощення нема,
    А пам'ять не зрадить киянам.


    Над містом схилилися тіні жалів,
    Мовчали згорьовані храми,
    І вітер молитви до неба зносив,
    Змішавши їх всіх зі сльозами.


    Не буде забута трагедія ця,
    Не стихнуть скорботні зітхання,
    Бо в серці народу палає свіча,
    І путь всіх убитих остання.


    руїнах страшних проростатиме знов
    Любов до землі нездоланна,
    Та кожен із вбитих назавжди пішов,
    Залишивши рану киянам.
    12.06.2026 р.


    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1063978
    ЖОРСТОКО ЗАГАШЕНІ СВІЧІ ЖИТТІВ Жорстоко загашені свічі життів, Жорстоко убиті кияни, У засвіти кожного ворог повів, З могили ніхто з них не встане. Ридала над містом зболіла блакить, І тиша стискала руїни, Бо в кожному домі нестерпно болить, Й від того, що є – крівця стине. Не встиг доспівати хтось своїх пісень, Не встигли сказати: «Кохаю», Та пам'ять крізь попіл і чорний цей день Їх світлих імен не втрачає. За кожне обірване ворогом «жить», За сльози у серці Вкраїни, Настане година — прийдеться платить За вбитих усіх без провини. Здригалися стіни від вибухів знов, Палали розбиті світанки, І Київ у серці тримав свою кров, Горіли вогнем наші ранки. І плаче над містом скорбота німа, У чорному дзвонять кайдани, Бо вбивцям ніколи прощення нема, А пам'ять не зрадить киянам. Над містом схилилися тіні жалів, Мовчали згорьовані храми, І вітер молитви до неба зносив, Змішавши їх всіх зі сльозами. Не буде забута трагедія ця, Не стихнуть скорботні зітхання, Бо в серці народу палає свіча, І путь всіх убитих остання. руїнах страшних проростатиме знов Любов до землі нездоланна, Та кожен із вбитих назавжди пішов, Залишивши рану киянам. 12.06.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1063978
    464переглядів
Більше результатів