Захисниця з Хмельниччини Антоніна Штоль загинула 1 листопада 2025 року під час ворожого обстрілу на Дніпропетровщині. Антоніна — єдина жінка серед військових з Ізяславщини, яка загинула на війні. У неї залишились двоє дітей та батьки. Нехай Пам'ять Героям буде Вічною Живою скрізь віки простір 🕯️#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі. А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...". Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

#свята День пам'яті всіх померлих, відомий також як День усіх душ (All Souls' Day), — це християнське свято, що відзначається 2 листопада і присвячене молитві за душі всіх спочилих вірних. Воно слідує за Днем усіх святих (1 листопада), у якому вшановують усіх святих мучеників і праведників. Історично цей день спочатку виник як продовження святкувань Дня усіх святих, але був орієнтований на вшанування пам'яті не лише святих, а й усіх покійних, які перебувають у чистилищі чи поза святістю. Історія свята День усіх душ має глибокі корені в християнській традиції і сягає середньовіччя. У VII столітті папа Боніфацій IV освятив колишній язичницький Пантеон у Римі як церкву на честь Святої Марії та всіх мучеників, встановивши таким чином початки вшанування усіх святих. Спочатку цей день святкували 13 травня, але у VIII столітті дата була перенесена на 1 листопада, щоб узгодитися з кельтськими святкуваннями Самайну, коли межа між світом живих та мертвих вважалася найбільш тонкою. Одразу після Дня усіх святих було започатковано День усіх душ — 2 листопада, у який католицька церква закликала молитися за душі померлих, особливо тих, хто ще перебуває у стані очищення в чистилищі. Вперше цю традицію встановили у X столітті завдяки ініціативі абата Одилона з Клюні, який запровадив молитви за всіх вірних покійних. Традиції святкування У цей день віруючі відвідують могили рідних і близьких, запалюють свічки, кладуть квіти, відправляють панахиди та моляться за упокій душ усіх померлих. У деяких країнах, включаючи Україну, цей день часто супроводжується поминальними обідами, на яких готують традиційні страви, наприклад, кутю. Таким чином, День усіх душ поєднує пам'ять про індивідуальні життя, шану предків і надію на вічне життя, нагадуючи про духовний зв’язок між живими і померлими. Світові паралелі У різних культурах існують схожі традиції шанування померлих: японський Обон у серпні із запаленням ліхтарів для душ, китайський Цінмін із прибиранням могил і спаленням паперових грошей. Це підкреслює глобальну потребу людства підтримувати зв’язок із минулим і шанувати пам’ять про предків. Отже, День пам'яті всіх померлих — це важливе духовне свято, що нагадує про цінність молитовної підтримки для душ покійних і зміцнює відчуття єдності поколінь у колі віри та пам'яті.

🎵🎵🎵ЯК ЖИВУТЬ ЯНГОЛИ - Наталія Гордієнко Світла і вічна пам'ять всім хто відійшов у вічність 💔😥💔😥💔💧

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#дати 📜 Останній Кошовий: Пам'ять про Петра Калнишевського Сьогодні згадуємо видатну та трагічну постать в історії України – Петра Івановича Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі. Саме 31 жовтня 1803 року він відійшов у вічність на засланні в Соловецькому монастирі, доживши до неймовірного на той час віку – 112 років (за найбільш поширеною версією). 🌟 Шлях Вольності Калнишевський керував Січчю у складний період 1762–1775 років з перервами. Це був час активної колонізації південних земель, воєн з Османською імперією та зміцнення влади Російської імперії. Петро Калнишевський був не лише військовим лідером, а й талановитим адміністратором та дипломатом. За його кошу Запоріжжя переживало економічний підйом: козаки активно розвивали землеробство, скотарство, торгівлю, а сам отаман щедро фінансував будівництво церков і шкіл, зокрема славнозвісний Межигірський монастир 🕌. Він активно відстоював козацькі права та землі, постійно ведучи переговори з імперською адміністрацією. ⛓️ Трагедія Заслання На жаль, його патріотизм і незалежність стали причиною трагедії. У червні 1775 року за наказом імператриці Катерини II Запорізька Січ була підступно ліквідована, а Калнишевський 77-річним був заарештований і без суду засланий до Соловецького монастиря на Білому морі. Його утримували в жахливих умовах, у кам'яному казематі завдовжки трохи більше двох метрів, без права листування та спілкування. У цій "кам'яній могилі" він провів 25 років. Лише у 1801 році, за амністією імператора Олександра I, йому було запропоновано волю, проте старий, сліпий та немічний отаман вирішив залишитися в монастирі, де й помер за два роки. 🕊️ Пам'ять і Канонізація Петро Калнишевський став символом незламності духу та жертовності в боротьбі за українську волю. У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату, а пізніше, у 2015 році і Православна церква України, канонізувала його як праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Його пам'ять вшановують як великомученика та покровителя українського козацтва.

#дати 🎵 Гігант Басу: Федір Стравинський — Співак з Українською Душею Сьогодні, 30 жовтня, ми згадуємо видатного оперного співака-баса, соліста Маріїнського театру та батька геніального композитора Ігоря Стравинського — Федора Гнатовича Стравинського (нар. 20 червня 1843, пом. 4 грудня 1902). Його потужний голос та інтелектуальна глибина зробили його однією з найяскравіших зірок оперної сцени кінця XIX століття. 🇺🇦 Коріння та Освіта Федір Стравинський походив зі старовинного українського козацького роду Сулима-Стравинських, про що він завжди пам'ятав. Його життя було тісно пов'язане з українськими культурними центрами. * Юридичний шлях: Початкову освіту він здобував у Ніжинському юридичному ліцеї, а також навчався в університетах Києва та Одеси. Цей немистецький напрямок не завадив йому розвивати свій музичний талант, співаючи у церковних хорах. * Музичний дебют: Музичну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії (1869–1873) у класі К. Еверарді. Його оперний дебют відбувся саме в Київській опері у 1873 році в ролі Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно). У Києві він співав до 1876 року, де також став першим виконавцем музики Ріхарда Вагнера на київській сцені. 👑 Зірка Маріїнського Театру З 1876 року і до кінця свого життя Федір Стравинський був провідним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. За 26 років на цій сцені він виконав партії у 59 операх, що свідчить про його неймовірну працездатність та діапазон. * Універсальний бас: Його вважали універсальним артистом, який майстерно виконував як комічні, так і глибоко драматичні ролі. Серед його коронних партій: Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), а також він був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички». * Талант художника: Окрім співочого таланту, Федір Гнатович був також талановитим художником-графіком та ілюстратором. Він створював ескізи костюмів, гриму, а іноді й декорацій до власних виступів. 📚 Колекціонер і Книголюб Стравинський був не лише оперною зіркою, а й видатним інтелектуалом. Він був пристрасним бібліофілом і зібрав одну з найбільших приватних бібліотек у Санкт-Петербурзі, яка була багата на рідкісні видання. * Українська культура: Його зв'язок з Україною був дуже глибоким. Він збирав усі видання творів Тараса Шевченка, починаючи з першого «Кобзаря» 1840 року, та читав його твори напам'ять. Його книгозбірня містила твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та П. Куліша. Його спадщина жива не лише в записах та спогадах, але й у творчості сина, Ігоря Стравинського, який став одним із найвпливовіших композиторів XX століття.

"Український захисник Віталій Хамула загинув учора, виконуючи бойове завдання на Запоріжжі. Честь, вдячність і вічна пам'ять." #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.

💔Вчора у Погребах на Броварщині прощалися з жінкою та двома дітьми, які загинули унаслідок ворожої шахедної атаки Зайченко Антоніна Володимирівна, її маленька донечка Аделіна, якій було лише 6 місяців і 10 днів, та племінниця Анастасія, 12 років - стали  жертвами рашистської агресії. Вони загинули у власному будинку внаслідок влучання дрона. 🕯Щирі співчуття родині та близьким... Вічна пам'ять безневинним жертвам цієї страшної війни... #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни