https://youtube.com/shorts/sH2uvzV3ybI?si=d1KK2WcsFRIoGMKh

Унаслідку можна б було вважати, що похмурий день вилюднився? Якби не ЙР…

#поезія Олена Теліга – Вірність Від сонця свят і непогоди буднів, Щоб не змінилися безцінні фарби, В твою скарбницю я складаю скарби, Які дає мені моє полуднє. Скарбницю ту ти залишив безжурно, А я сховала у глибокий спокій, Де інших пристрастей рвучкі потоки Її не змиють у годину бурну. Приходять люди й золоті пориви Несуть за скарби, що господар кинув, Та я не хочу за найвищу ціну Віддати те, чим володіє привид. Так часом хтось, у невимовній вірі, Яку не вбити ні рокам, ні втомі, Пильнує квіти у порожнім домі І сум кімнат самітним кроком мірить… Перед вікном шумлять, шумлять тополі І захід сонця — мов кривава рана, І на столі розкрита книжка Пана, Що, може, не повернеться ніколи.

Раптом чергова шалена хвиля спочатку знесла з ніг, а потім змила мене у воду. Коли мені все-таки вдалося виринути, я знаходився далеко від "Аделаїди" і вгледів кілька човнів, які ледь трималися на воді. Спробував допливти до одного з них, але чим більше намагався плисти до нього, тим далі мене відносило. Тоді я побачив, як наша бригантина пішла на дно. Довго чув вигуки матросів і команди капітана, що намагався керувати човнами. Я чимдуж кликав на допомогу, але човен був надто далеко, і, ймовірно, мене ніхто не почув. Мабуть, вирішили, що я вже лежу на дні океану, тому й не шукали. Крім того, головною турботою матросів у човні, було утримати його на плаву. Уривками пам'ятаю усе, що відбувалося потім. Я то виринав, то знову опинявся під водою, не розумів, у який бік мене несе, і на скільки вистачить сил. Я вже прощався з життям, благав прощення за всі свої гріхи. Тоді надія майже полишила мене, та раптом рука торкнулася до чогось дуже твердого. Виявилося, що це величезна кам'яна брила, яка стирчала з води. Я вхопився та протримався певний час. Потім плив ще, хоча й не розумів куди. Нарешті, намацав ногами дно та вийшов на якийсь берег. Зробив кілька кроків та звалився повністю знесилений. Гадки не маю, як довго пролежав там, бо, коли розплющив очі, сонце вже добряче припікало. Роззирнувшись, я збагнув, що знаходжуся на піщаному березі, що простягався по обидва боки на невідому відстань. Футів за тридцять попереду берег закінчувався, і починався густий ліс. Далі за лісом здіймалися гори, відносно невисокі, вкриті рясними заростями, але в деяких місцях було помітно стежини. На найвищій горі помітив маленький потічок та скелю, яка за формою схожа на якусь химерну тварину. Хоча я пробув доволі багато часу у воді, але, за виключенням кількох дрібних подряпин та зчесаних колін, не мав жодних ушкоджень. Мій клинок, як зазвичай, був на місці, на відміну від карти. Але скарби мене тепер не хвилювали. Думав лише за те, скільки тут протримаюся. Ніяк не наважувався кудись йти, та й лишатися на цьому сонці теж було майже нестерпно, до того ж почали мучити спрага й голод. Читати далі за посиланням: https://arkush.net/book/18589 Приємного читання

#мистецтво У парку над Дніпром. Народний художник України Сергій Шишко (1911-1997).

#мистецтво "На гойдалці." Віктор Хом'як, м.Луцьк.

#поезія ... Спасибі вам, хто бив мене в лице... Спасибі й тим, хто підло бив у спину... Хто лаштував з солодких слів сільце... Мастив водою під ногами глину. Спасибі вам, хто чути не хотів... Спасибі й тим, хто не підводив очі... На двох стільцях усидіти зумів... Не скуштував зімною й краплі жовчі. Спасибі вам, хто просто відвернувсь... Спасибі й тим, хто притоптав ногою... Свідомо на мій "SOS" не озирнувсь... А придавив байдужості вагою. Спасибі вам, мої учителі... Спасибі вам, за ваші всі уроки... Вами наУчена тримаюся в сідлі... Хоч битими були обидві щоки. Вам дякую, і зичу від душі... Нехай Господь ваш шлях благословляє... Хай милості кладе вам у коші... До вас свої щедроти проявляє. Нехай простить вам вашу сліпоту... А вслід за Богом мушу й я простити... Не страчувать себе на марноту... Пробачити вам все, і просто жити. Галина Момот.

Море спокійне, і хвилі ледь-ледь накатують на безлюдний берег. Молодий хлопець озирається навкруги, ніби когось чекає. На вигляд йому приблизно двадцять років. Високий на зріст, широкоплечий брюнет. Одягнений у стару картату куртку , і крислатий чорний капелюх , з білим пером. Нарешті на його похмурому обличчі з’являється легка посмішка. З пагорба до нього наближається дівчина. Вона здається трохи молодшою за нього. довге мереживне плаття бірюзового кольору, хвилясте волосся, що падає на її ніжні плечі . Великі очі , яскраво виражені риси обличчя. — Габріела, я гадав ти вже не прийдеш. Батько не відпускав? — Коханий, справа значно гірша, — зі сльозами на очах відповідає дівчина. — Що трапилось? — Схвильовано спитав хлопець. — Батько примушує мене відповісти на залицяння дона Андреаса Гуардадо де Руїша. — Це той самозакоханий індик? За нього ти розповідала нещодавно? Недарма мені не подобалось, що він часто приїздить до твого батька. — Так, це він. Дон Андреас постійно хизується, що він граф, розповідає за свої маєтки в Мадриді, Лісабоні та в Новій Іспанії. А батько тільки й слухає про це. Ти знаєш, наша родина збідніла, і він сподівається, що якщо граф за мною одружиться, то це врятує нашу родину від злиднів. Вони товаришували, ще коли батько не втратив більшу частину статків, і був бажаним гостем при дворі Філіпа IV. — Але ти ж казала, що він дозволить тобі самій обирати чоловіка. Тим паче, через тиждень я іду у море на корсарському кораблі. Мені вже пообіцяли гідну платню. — Фернандо, коханий, я не знаю що мені робити. Батько за тебе й чути не хоче. Навіть, якщо ти будеш добре заробляти на кораблі, все одно для нього, це недостатньо. А дон Андреаш каже, що проштрикне тебе наскрізь своєю шпагою, якщо побачить біля мене. — Ну хто кого проштрикне, ще подивимось. Я навчився у свого діда добре тримати шпагу, і знаю як битися. Щоб потрапити до команди я навіть бився з один них, і зумів приставити лезо йому до горла. Навіть капітан Лопез , був здивований. — Але це так небезпечно. — Тай платня більша, ніж на торгівельному судні. Англійські та французькі пірати грабують наші міста в Вест-Індії, і кораблі, які везуть золото та срібло звідти. Мануель розповідав,що минулого разу, вони спіймали піратський корабель, на якому було багато награбованого. Частину звісно повернули Іспанській Короні, та самі також добре розжилися грошенятами. Читати далі за посиланням: https://arkush.net/book/1202 Приємного читання!