#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 13
Минув тиждень. Марія з головою поринула в нову роботу, і кожен день здавався їй ковтком свіжого повітря після довгого перебування в задушливому приміщенні. Офіс компанії «Арка» став для неї притулком. Тут не було колючих поглядів чи ревнивих докорів. Були лише колеги, захоплені своєю справою, і відчуття, що ти робиш щось важливе. Марія з легкістю впоралася з рутинними завданнями, які їй давали, і щодня відчувала, як її професіоналізм та впевненість у собі повертаються до неї.
Максим був уважним, але не нав'язливим. Він часто проходив повз її стіл, іноді зупинявся, щоб запитати, як справи, чи поговорити про дрібниці. Його погляд завжди був теплим, і Марія відчувала, що між ними існує якась особлива, незрима нитка, що поєднує їх. Вона не знала, що це, але це дарувало їй відчуття спокою.
Одного разу він запросив її до свого кабінету, щоб обговорити нове завдання. Вона зайшла, і її серце знову забилося швидше. Кабінет Максима був простим, але наповненим особливою атмосферою: на стінах висіли фотографії старих будівель, а на столі лежали креслення та книги. Він сів навпроти і, склавши руки, глибоко зітхнув.
— Маріє, — почав він, і його голос був серйозним. — Я не запрошував тебе сюди, щоб дати тобі ще одне рутинне завдання. Я хочу поговорити з тобою відверто.
Марія відчула, як її долоні починають пітніти.
— Наша фірма... вона не зовсім така, якою здається на перший погляд. Так, ми проєктуємо будівлі, але це не наша головна мета. Я створив її з однією, конкретною метою: допомагати. Відбудовувати. Те, що зруйнували.
Він піднявся і дістав з полиці кілька папок. Його обличчя стало сумним.
— Усі мої родичі, як і я, були архітекторами. До війни. Вони жили в Маріуполі. Вони загинули, як і тисячі інших...
Максим відкрив папку і показав Марії фотографії: зруйновані будинки, обгорілі будинки ї рідного міста. Вона впізнала рідні місця, її груди стиснув біль, який вже так давно не відчувала.
— Маріє, я знаю, що Ви з Мелітополя. Я вірю, що ти, як ніхто інший, розумієш, чому ми це робимо. Я не просто шукаю талановитого архітектора. Я шукаю людину, яка зможе вкласти душу в цей проєкт. Людину, яка знає, що таке дім.
Максим простягнув їй креслення. На них було зображено проєкт невеликого, але затишного житлового комплексу, який мав бути збудований для переселенців.
— Я хочу, щоб ти очолила цей проєкт, Маріє. Це буде твій перший великий проєкт. Я знаю, що це важко. Але це робота, яка дійсно змінить життя людей.
Марія дивилася на креслення, і в її очах, наповнених слізьми. Вона відчувала, що її життя тепер має вищий сенс. Її талант, її досвід, її біль — все це тепер мало значення. Вона не просто будуватиме будівлі, вона будуватиме надію, вона допомагатиме іншим. Вона не просто переселенка, вона — архітектор, який буде брати участь у відбудові своєї рідної землі.
Вона підняла очі на Максима, і в її погляді було стільки вдячності, що він зрозумів без слів. Вона кивнула, взявши креслення, і відчула, як світ навколо неї знову набув важливого сенсу та яскравих фарб.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 13
Минув тиждень. Марія з головою поринула в нову роботу, і кожен день здавався їй ковтком свіжого повітря після довгого перебування в задушливому приміщенні. Офіс компанії «Арка» став для неї притулком. Тут не було колючих поглядів чи ревнивих докорів. Були лише колеги, захоплені своєю справою, і відчуття, що ти робиш щось важливе. Марія з легкістю впоралася з рутинними завданнями, які їй давали, і щодня відчувала, як її професіоналізм та впевненість у собі повертаються до неї.
Максим був уважним, але не нав'язливим. Він часто проходив повз її стіл, іноді зупинявся, щоб запитати, як справи, чи поговорити про дрібниці. Його погляд завжди був теплим, і Марія відчувала, що між ними існує якась особлива, незрима нитка, що поєднує їх. Вона не знала, що це, але це дарувало їй відчуття спокою.
Одного разу він запросив її до свого кабінету, щоб обговорити нове завдання. Вона зайшла, і її серце знову забилося швидше. Кабінет Максима був простим, але наповненим особливою атмосферою: на стінах висіли фотографії старих будівель, а на столі лежали креслення та книги. Він сів навпроти і, склавши руки, глибоко зітхнув.
— Маріє, — почав він, і його голос був серйозним. — Я не запрошував тебе сюди, щоб дати тобі ще одне рутинне завдання. Я хочу поговорити з тобою відверто.
Марія відчула, як її долоні починають пітніти.
— Наша фірма... вона не зовсім така, якою здається на перший погляд. Так, ми проєктуємо будівлі, але це не наша головна мета. Я створив її з однією, конкретною метою: допомагати. Відбудовувати. Те, що зруйнували.
Він піднявся і дістав з полиці кілька папок. Його обличчя стало сумним.
— Усі мої родичі, як і я, були архітекторами. До війни. Вони жили в Маріуполі. Вони загинули, як і тисячі інших...
Максим відкрив папку і показав Марії фотографії: зруйновані будинки, обгорілі будинки ї рідного міста. Вона впізнала рідні місця, її груди стиснув біль, який вже так давно не відчувала.
— Маріє, я знаю, що Ви з Мелітополя. Я вірю, що ти, як ніхто інший, розумієш, чому ми це робимо. Я не просто шукаю талановитого архітектора. Я шукаю людину, яка зможе вкласти душу в цей проєкт. Людину, яка знає, що таке дім.
Максим простягнув їй креслення. На них було зображено проєкт невеликого, але затишного житлового комплексу, який мав бути збудований для переселенців.
— Я хочу, щоб ти очолила цей проєкт, Маріє. Це буде твій перший великий проєкт. Я знаю, що це важко. Але це робота, яка дійсно змінить життя людей.
Марія дивилася на креслення, і в її очах, наповнених слізьми. Вона відчувала, що її життя тепер має вищий сенс. Її талант, її досвід, її біль — все це тепер мало значення. Вона не просто будуватиме будівлі, вона будуватиме надію, вона допомагатиме іншим. Вона не просто переселенка, вона — архітектор, який буде брати участь у відбудові своєї рідної землі.
Вона підняла очі на Максима, і в її погляді було стільки вдячності, що він зрозумів без слів. Вона кивнула, взявши креслення, і відчула, як світ навколо неї знову набув важливого сенсу та яскравих фарб.
Далі буде...
Українська
English
