«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», — писав про поета Євген Сверстюк. Він був першим паростком хрущовської відлиги і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. «І як же ненавиділи його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобувалися-таки на реванш за удар, завданий їм на XX з’їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко — його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр’єва, Василя Бондаря… Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але — і в цьому я непохитно впевнений — не змусили б його відмовитися від свого «Я», — так характеризував ту епоху Святослав Тельнюк.