Samanta Maria
1 дн. ·
Сьогодні я побачила військового, який лежав просто на землі біля автобусної зупинки. З рюкзаком на плечах. У формі.
Людина, яка, можливо, вчора була на передовій. А сьогодні — лежить просто на асфальті. Без свідомості.
Я розвернула машину й повернулась.
І побачила картину, яка мене не відпускає досі:
повна зупинка людей. Стоять. Дивляться. І… мовчать.
Ніхто не підійшов. Ніхто не викликав швидку. Ніхто навіть не нахилився.
40 хвилин. Людина зі шрамами на голові й руках лежить на землі — і нічого.
Продавці з магазину бачили. Але теж — жодної дії.
Мені хочеться кричати. Бо це не страх. Це навіть не незнання. Це байдужість. І вона — страшна.
Я підійшла. Від нього не було чутно алкоголем. Поруч — пляшка води, фрукти, сигарети.
Очевидно, повертався з фронту або в відпустці. Просто хотів доїхати додому.
І він не просто спав. Він не реагував навіть тоді, коли я облила його водою.
Ні здригу. Ні звуку. Просто нерухомий. І всі дивились. І стояли. І далі чекали свій автобус.
Я викликала поліцію. Вони приїхали швидко, викликали швидку. Його забрали.
І знаєте, що з’ясувалося?
У нього був просто КРИТИЧНО НИЗЬКИЙ ТИСК.
Ось і вся “таємниця”.
Не п’яний. Не наркоман. Просто виснажений.
Просто організм не витримав.
Зараз він під наглядом лікарів, і з ним все в порядку.
Але от з нами — ні. З нами не все в порядку.
Бо ми втратили щось дуже важливе.
Ми втратили здатність бачити людину. Реагувати. Відчувати. Дбати.
Ми в один голос обурюємось, які “вони” — дикі.
А самі спокійно проходимо повз тих, хто нас захищає.
І поки в нас у серцях — байдужість,
ніяка перемога нам не світить.
Побачив людину — НЕ ОБХОДЬ стороною
Не знаєш, що робити — ВИКЛИКАЙ 102, 103.
Маєш серце — ВІДКЛИКНИСЯ.
Бо завтра на землі може лежати твій син, твій чоловік, твій тато.
І знаєш що буде?
Теж ніхто не зреагує. Бо всі вже “звикли”.
І мені страшно жити серед людей, які вже звикли мовчати.
З мережі
Samanta Maria
1 дн. ·
Сьогодні я побачила військового, який лежав просто на землі біля автобусної зупинки. З рюкзаком на плечах. У формі.
Людина, яка, можливо, вчора була на передовій. А сьогодні — лежить просто на асфальті. Без свідомості.
Я розвернула машину й повернулась.
І побачила картину, яка мене не відпускає досі:
повна зупинка людей. Стоять. Дивляться. І… мовчать.
Ніхто не підійшов. Ніхто не викликав швидку. Ніхто навіть не нахилився.
40 хвилин. Людина зі шрамами на голові й руках лежить на землі — і нічого.
Продавці з магазину бачили. Але теж — жодної дії.
Мені хочеться кричати. Бо це не страх. Це навіть не незнання. Це байдужість. І вона — страшна.
Я підійшла. Від нього не було чутно алкоголем. Поруч — пляшка води, фрукти, сигарети.
Очевидно, повертався з фронту або в відпустці. Просто хотів доїхати додому.
І він не просто спав. Він не реагував навіть тоді, коли я облила його водою.
Ні здригу. Ні звуку. Просто нерухомий. І всі дивились. І стояли. І далі чекали свій автобус.
Я викликала поліцію. Вони приїхали швидко, викликали швидку. Його забрали.
І знаєте, що з’ясувалося?
У нього був просто КРИТИЧНО НИЗЬКИЙ ТИСК.
Ось і вся “таємниця”.
Не п’яний. Не наркоман. Просто виснажений.
Просто організм не витримав.
Зараз він під наглядом лікарів, і з ним все в порядку.
Але от з нами — ні. З нами не все в порядку.
Бо ми втратили щось дуже важливе.
Ми втратили здатність бачити людину. Реагувати. Відчувати. Дбати.
‼️ Ми в один голос обурюємось, які “вони” — дикі.
А самі спокійно проходимо повз тих, хто нас захищає.
‼️ І поки в нас у серцях — байдужість,
ніяка перемога нам не світить.
➡️ Побачив людину — НЕ ОБХОДЬ стороною
➡️ Не знаєш, що робити — ВИКЛИКАЙ 102, 103.
➡️ Маєш серце — ВІДКЛИКНИСЯ.
Бо завтра на землі може лежати твій син, твій чоловік, твій тато.
І знаєш що буде?
Теж ніхто не зреагує. Бо всі вже “звикли”.
І мені страшно жити серед людей, які вже звикли мовчати.
З мережі
Українська
English
