Українська
English
Запізнився знову
Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".
Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.
І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:
> — А де всі?
Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?
Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---
Теплі шкарпетки і свобода
Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.
Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"
Степан застиг.
— Та ну… знову?!
Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:
> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?
Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"
— Та я ж… шкарпетки сушив…
Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."
І зітхнув.
> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---
Війна прийшла — а Степан саме косив траву
2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:
> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.
Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---
До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.
— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.
— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---
Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.
Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.
— Прийду завтра, — зітхнув Степан.
Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.
У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.
Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.
Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.
> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»
Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.
> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?
Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".
Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.
І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:
> — А де всі?
Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?
Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---
Теплі шкарпетки і свобода
Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.
Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"
Степан застиг.
— Та ну… знову?!
Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:
> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?
Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"
— Та я ж… шкарпетки сушив…
Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."
І зітхнув.
> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---
Війна прийшла — а Степан саме косив траву
2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:
> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.
Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---
До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.
— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.
— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---
Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.
Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.
— Прийду завтра, — зітхнув Степан.
Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.
У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.
Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.
Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.
> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»
Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.
> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?
Запізнився знову
Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".
Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.
І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:
> — А де всі?
Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?
Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---
Теплі шкарпетки і свобода
Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.
Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"
Степан застиг.
— Та ну… знову?!
Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:
> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?
Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"
— Та я ж… шкарпетки сушив…
Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."
І зітхнув.
> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---
Війна прийшла — а Степан саме косив траву
2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:
> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.
Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---
До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.
— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.
— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---
Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.
Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.
— Прийду завтра, — зітхнув Степан.
Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.
У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.
Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.
Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.
> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»
Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.
> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?
2Kпереглядів
