#поезія
Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих,
Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній.
Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати,
Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені.
Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув.
Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко:
«Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину,
Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла».
Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці.
Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки.
Фтизіатри казали: «Як хочете жити, шановний, то варто
Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить».
Від іронії кривляться губи старечі: «"Як хочете жити..."
Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту".
Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий,
Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ».
Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини,
Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався.
Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних
Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях.
Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда",
Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита.
Дід ледь чутно шепоче: «Стрімкий ураган ця хвороба огидна...
Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром».
У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка
Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу.
Хворий каже: «Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав...
Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну».
Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає,
Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення.
Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє,
У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «А дé я???»
Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій,
За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним.
Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі,
І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити.
***
Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго.
Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно...
Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф
Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина.
Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих:
«Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся –
Краще сам...» Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий
Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях.
Марія Чекарьова
11–15 листопада 2023 року
#поезія
Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих,
Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній.
Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати,
Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені.
Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув.
Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко:
«Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину,
Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла».
Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці.
Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки.
Фтизіатри казали: «Як хочете жити, шановний, то варто
Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить».
Від іронії кривляться губи старечі: «"Як хочете жити..."
Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту".
Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий,
Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ».
Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини,
Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався.
Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних
Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях.
Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда",
Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита.
Дід ледь чутно шепоче: «Стрімкий ураган ця хвороба огидна...
Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром».
У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка
Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу.
Хворий каже: «Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав...
Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну».
Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає,
Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення.
Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє,
У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «А дé я???»
Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій,
За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним.
Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі,
І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити.
***
Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго.
Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно...
Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф
Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина.
Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих:
«Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся –
Краще сам...» Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий
Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях.
Марія Чекарьова
11–15 листопада 2023 року
Українська
English
