Щоранку я розкладаю свої лапки так, ніби обіймаю весь світ. Бо навіть у найдрібнішій лапці вміщається велике тепло.

Я не просто сплю — у кожному сні я збираю промені сонця, щоб потім дарувати їх своїм людиськам.

Тому, якщо колись буде холодно або сумно, вони можуть просто доторкнутись до моєї лапки — там захована частинка світла та тепла..

Левеня, частина 2

Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.

😥 У соцмережах повідомляють про пожежу у Борисполі після атаки російських дронів
#Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#music #що_послухати #для_настрою
The Kiffness - Alugalug cat 2.0 (2021)

Солдат Азов чергування здав! 😂

Доброго ранку ☕
Смачного сніданку 🍕

В кємєровскій області почорніла вода у джерелі святої матрони 😏

Свині настільки «багаті», що замість води будуть пити нафту 😂

#наболотахвсестабільно
#раша
#раисявперде
#новини

Українська медицина: фінал очевидний

Мене вже не дивує те, що відбувається в системі охорони здоров'я. Це було очікувано. Але мене все ще обурює те, наскільки цинічно та бездарно добивають українську медицину.

Що ми бачимо? НСЗУ остаточно перетворилося на бюрократичну машину, яка не допомагає лікарням, а навпаки – перекриває їм кисень. Замість того, щоб створювати прозору систему фінансування, НСЗУ вигадує знижуючі коефіцієнти, урізає пакети медичних гарантій і тупо відмовляється платити за надані послуги. Тобто лікар лікує, лікарня працює, пацієнти отримують допомогу – а грошей за це не буде.

Я вчора був в одному онкологічному центрі, запитував ситуацію по фінансуванню та плануванню закупівель на 2025 рік. Говорив з одним із завідувачів відділень, і він сказав, що коефіцієнт 0.6, який ввели, – це свідома смерть лікарні, бо вони просто не перекривають видатків.

Особливо це видно по використанню високотехнологічних сучасних медичних девайсів. Наприклад, для певних категорій пацієнтів рекомендовано встановлювати порт-катетерні системи для надійної та безпечної хіміотерапії. Але після урізання тарифів лікарня не може закуповувати ці системи. Те саме стосується зшиваючих апаратів для операцій – їхнє використання просто згортається. Українська медицина повертається на 20 років назад, коли хімію доводилося вводити через спалені вени, а кишківник після операцій зшивали вручну – це значно довше, травматичніше і небезпечніше для пацієнта.

І це не тимчасові труднощі, не технічні моменти чи «складнощі перехідного періоду». Це свідома політика уряду. Вони не кажуть цього відкрито, але діють так, щоб медична система сама по собі захлинулася і загнулася.

USAID, який роками підтримував українську медицину, більше не стане рятівником. Після політичних змін у США та рішення адміністрації Трампа скоротити зовнішню допомогу, цей інструмент міжнародного фінансування практично мертвий. Його залишки використовуються на те, що ще можна врятувати, але стратегічні довготривалі програми фактично згорнуті. Держава навіть не намагається знайти вихід – вони просто чекають, коли система завалиться остаточно.

Що далі?

📌 Скорочення фінансування – це не випадковість. Це офіційна стратегія. Ляшко вже прямо заявив, що за все, що не покриває медична гарантія, пацієнти мають платити. Ідеальна схема – перекласти все на плечі людей, залишивши тільки імітацію державної підтримки.

📌 Закриття лікарень – лише питання часу. Державного фінансування не буде, а приватний інвестор не прийде рятувати «мертві» заклади. Під ніж підуть районні лікарні, міські лікарні, поступово скорочуватимуться ліжко-місця у великих закладах. Відділення закриватимуться через брак ресурсів і лікарів, а людям просто скажуть: «Їдьте в інше місто». Тільки от в інших містах теж не буде куди їхати.

📌 Лікарі масово звільнятимуться. Вже зараз на ринку праці дефіцит спеціалістів. Скорочення зарплат і нестача фінансування лише прискорять втечу медиків за кордон. Українці залишаться без кваліфікованих лікарів, а замінити їх буде ніким. Черги до вузькопрофільних спеціалістів збільшуватимуться, а терміни очікування на медичні послуги зростуть у рази.

📌 Розпродаж медицини приватникам – це фінальний акорд. Прийнятий законопроєкт 6013 створює всі умови, щоб лікарні, які не витримають фінансового тиску, перейшли в приватні руки. НСЗУ навмисно доводить медзаклади до банкрутства, щоб потім їх можна було або закрити, або продати. І ось тоді все стане на свої місця – хто не має грошей, лікуватися не буде.

📌 Медицина стане недоступною. Усі ці дії ведуть до того, що безкоштовна медицина остаточно припинить існування. Відсутність лікарів, скорочення фінансування, урізані пакети послуг – усе це змусить пацієнтів платити за кожен аналіз, кожен прийом, кожен ліжко-день.

📌 Швидка не приїде, бо не буде кого відправляти. Вже зараз екстрена допомога працює на межі своїх можливостей, а з подальшим скороченням фінансування ситуація лише погіршиться. Деякі регіони залишаться без реанімобілів, без бригад швидкої, без критично важливих лікарських бригад.

📌 USAID і міжнародні донори більше не рятуватимуть. Допомога ззовні зменшується, а те, що надходить, використовується неефективно. Якщо раніше США, ЄС та інші донори підтримували медицину через цільові програми, то тепер їхній вплив скорочується, а уряд просто заміщує міжнародні гранти скороченнями всередині країни. Відновлення за міжнародні кошти – це вже історія, яку уряд ховає під популістичними заявами.

Це і є остаточне вирішення питання української медицини.

Держава більше не хоче утримувати лікарні, не хоче підтримувати лікарів, не хоче фінансувати медицину. Вони не скажуть цього відкрито. Вони просто будуть відмовлятися платити, вводити нові коефіцієнти, зменшувати бюджети, поки система сама не здохне.

І тоді вийде в якийсь день черговий Ляшко і скаже: «Ми зробили все можливе».

А тим часом люди будуть помирати, бо швидка не приїде, лікарів не буде, операції стануть недоступними.
Це не криза. Це системне знищення охорони здоров'я.

Завіса.

Владислав Смірнов