Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв.
Потім узув черевики й походив по кімнаті.
Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів.
Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!».
Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші.
У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував.
– Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться.
Після цього він помінявся з Мішею взуттям.
На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили.
Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини.
Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися.
Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого!
Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли.
Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська.
Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу.
Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого.
Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу.
Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося.
У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки.
– Це хто? – спитала вона.
– Та застряг тут один, – пояснили їй недбало.
Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала:
– Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе?
– У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович.
– Вас хтось проводить? – запитала митниця.
– Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище.
Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького.
– Є! – тут же озвався той.
– Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом.
– Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник.
– А самі підете додому в трусах і майці?
– Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте?
– Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя.
– Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська.
– Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.
Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв.
Потім узув черевики й походив по кімнаті.
Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів.
Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!».
Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші.
У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував.
– Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться.
Після цього він помінявся з Мішею взуттям.
На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили.
Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини.
Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися.
Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого!
Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли.
Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська.
Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу.
Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого.
Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу.
Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося.
У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки.
– Це хто? – спитала вона.
– Та застряг тут один, – пояснили їй недбало.
Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала:
– Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе?
– У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович.
– Вас хтось проводить? – запитала митниця.
– Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище.
Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького.
– Є! – тут же озвався той.
– Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом.
– Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник.
– А самі підете додому в трусах і майці?
– Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте?
– Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя.
– Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська.
– Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.
Українська
English
