#поезія
Що ви знаєте про непоправні втрати?
Я ось втратила всіх, а нічого не знаю.
Бо після таких ти не можеш жити.
А я можу. І знову настає «завтра».
І це «завтра» нормальне.
Хоч я втрачених не забуваю.
Не думаю, що я взагалі жила до двіжухи.
І що без контрастів була хоча б день щаслива.
Бо коли ти не бачиш суцільного нещастя
Побачити щось крім буденності стає неможливо.
Все життя тут. У цій весні на Донбасі.
У цих моментах, коли за мною не стежать вєртухаї.
Коли спина рівна. Ви не знаєте, що маю я на увазі.
Я з усього сміюся, при всій до болю повазі.
Я болю не знаю. Мені якось стабільно добре.
Бо можна ходити. І бігати. Можна лежати.
І при цьому я ніколи не була особливо хоробра.
Просто вмію свій час, що лишивсь витрачати
На те, щоб дивитись. Весна ця така неповторна.
Її ці тюльпани, нарциси і все загалом.
Мій дім зруйновано. Але при цьому я вдома.
Навіть з забитим на випадок прильотів вікном...

Нава Сталева.

#архів
Хата зі Слобожанщини, 1927 рік.

У тому саді, в тому винограді,
На тій землі, де шепчуть спориші,
Там льон цвіте, там діти сонцю раді,
І там весна сміється від душі.
Росте буркун, квітують медоноси,
Синіє річка, риба хвилю б'є.
У тому саді золотаві роси
І в них пташина срібні гнізда в'є.
А ще там мед, там райськії жарптиці.
Там куропатки бігають селом.
У тому саді ягоди й гнилиці
І місяць-човник з голубим веслом.
Яка краса - очей не відірвати.
Яка блакить, яка безмежна вись.
Там хочу жити, хочу там вмирати,
І їсти паперівку, як колись.
У тому саді моя вічна врода -
Сорочка з хмелю, із верби рукав.
Там огірочки вернуть із города.
Під гірку - грушка, а в долині став.
І така легкість - це ж моя Держава.
Це ж мій Едем в пшеничному стеблі.
І тому саду - Слава йому, Слава.
І Слава людям рідної землі.
І хай так буде вічно - небо, зорі,
Шовковий лан й блакитний небокрай.
У тому саді, як в житейськім морі -
Буває й пекло, а все більше рай.
І я той сад нізащо не зміняю
На землі, що не пахнуть полином.
І я лиш тут люблю, сміюсь, кохаю,
І лише тут тополі за млином.
Г.Потопляк