Українська
English
Кажуть, якщо влаштуватися нічним сторожем у старий психіатричний шпиталь, що стоїть край кладовища, — треба мати або міцні нерви, або зовсім їх не мати.
Микола був новеньким. Колишній водій маршрутки, який втратив роботу і шукав хоч якийсь заробіток. Робота нічного охоронця здавалася простою: обходи кожні дві години, камери спостереження, чай, бутерброди, рація. Ну й трохи моторошно, бо установа стара, закинута, пацієнтів немає вже років п’ятнадцять. Але за нею треба слідкувати. Бо то охороняється як історичний об’єкт.
Першу ніч усе йшло гладко. Хіба що постійне виття вітру з боку кладовища діставало, але Микола заглушив його радіо.
На другу ніч почались дива.
О третій годині ночі, коли він пив чай у будці, камера №4 — стара операційна — спрацювала. Хтось пройшов повз. Темна тінь, але чітко видно — постать людини.
— Та ну, показалось… — пробурмотів Микола, але вийшов з ліхтариком. Зайшов до операційної — порожньо. Пил, холод, старі інструменти під склом. І… сліди. На пилюці — чіткі босі сліди, що з’являлися з нічого і зникали біля зачиненої шафи.
Він відчинив — порожньо.
На третю ніч усе повторилось. Тінь — рівно о третій. Ті самі сліди. Але цього разу ліхтарик мигнув і згас, а в кімнаті почувся голос — дитячий, тонкий:
— Дядю, ти бачиш мої очі?
Микола побіг.
На четверту ніч він не хотів повертатися, але охоронна фірма сказала, що втратить зарплату. Прийшов, як завжди, з термосом. О третій годині — знову камера №4.
Цього разу він вирішив не йти туди. Але в рації — тріск, а потім той самий голос:
— Дядю, чому ти не йдеш? Я не сам…
Камери почали вмикатись одна за одною. В коридорі №3 двері самі собою відкривались і закривались. У камері №7 — ліжко саме хиталось. В операційній… камера показала, як на склі хтось дряпає зсередини слово: "ЗАЛИШСЯ".
Коли о 4:00 прийшла зміна, будку знайшли відчиненою. Термос з чаєм стояв на столі. Куртка Миколи — на спинці крісла. А камери показали, як рівно о 3:15 він увійшов у коридор №3... і більше не вийшов.
Його не знайшли. Лише босі сліди, що з’являлись на пилюці й зникали біля дверей в операційну.
---
Микола був новеньким. Колишній водій маршрутки, який втратив роботу і шукав хоч якийсь заробіток. Робота нічного охоронця здавалася простою: обходи кожні дві години, камери спостереження, чай, бутерброди, рація. Ну й трохи моторошно, бо установа стара, закинута, пацієнтів немає вже років п’ятнадцять. Але за нею треба слідкувати. Бо то охороняється як історичний об’єкт.
Першу ніч усе йшло гладко. Хіба що постійне виття вітру з боку кладовища діставало, але Микола заглушив його радіо.
На другу ніч почались дива.
О третій годині ночі, коли він пив чай у будці, камера №4 — стара операційна — спрацювала. Хтось пройшов повз. Темна тінь, але чітко видно — постать людини.
— Та ну, показалось… — пробурмотів Микола, але вийшов з ліхтариком. Зайшов до операційної — порожньо. Пил, холод, старі інструменти під склом. І… сліди. На пилюці — чіткі босі сліди, що з’являлися з нічого і зникали біля зачиненої шафи.
Він відчинив — порожньо.
На третю ніч усе повторилось. Тінь — рівно о третій. Ті самі сліди. Але цього разу ліхтарик мигнув і згас, а в кімнаті почувся голос — дитячий, тонкий:
— Дядю, ти бачиш мої очі?
Микола побіг.
На четверту ніч він не хотів повертатися, але охоронна фірма сказала, що втратить зарплату. Прийшов, як завжди, з термосом. О третій годині — знову камера №4.
Цього разу він вирішив не йти туди. Але в рації — тріск, а потім той самий голос:
— Дядю, чому ти не йдеш? Я не сам…
Камери почали вмикатись одна за одною. В коридорі №3 двері самі собою відкривались і закривались. У камері №7 — ліжко саме хиталось. В операційній… камера показала, як на склі хтось дряпає зсередини слово: "ЗАЛИШСЯ".
Коли о 4:00 прийшла зміна, будку знайшли відчиненою. Термос з чаєм стояв на столі. Куртка Миколи — на спинці крісла. А камери показали, як рівно о 3:15 він увійшов у коридор №3... і більше не вийшов.
Його не знайшли. Лише босі сліди, що з’являлись на пилюці й зникали біля дверей в операційну.
---
Кажуть, якщо влаштуватися нічним сторожем у старий психіатричний шпиталь, що стоїть край кладовища, — треба мати або міцні нерви, або зовсім їх не мати.
Микола був новеньким. Колишній водій маршрутки, який втратив роботу і шукав хоч якийсь заробіток. Робота нічного охоронця здавалася простою: обходи кожні дві години, камери спостереження, чай, бутерброди, рація. Ну й трохи моторошно, бо установа стара, закинута, пацієнтів немає вже років п’ятнадцять. Але за нею треба слідкувати. Бо то охороняється як історичний об’єкт.
Першу ніч усе йшло гладко. Хіба що постійне виття вітру з боку кладовища діставало, але Микола заглушив його радіо.
На другу ніч почались дива.
О третій годині ночі, коли він пив чай у будці, камера №4 — стара операційна — спрацювала. Хтось пройшов повз. Темна тінь, але чітко видно — постать людини.
— Та ну, показалось… — пробурмотів Микола, але вийшов з ліхтариком. Зайшов до операційної — порожньо. Пил, холод, старі інструменти під склом. І… сліди. На пилюці — чіткі босі сліди, що з’являлися з нічого і зникали біля зачиненої шафи.
Він відчинив — порожньо.
На третю ніч усе повторилось. Тінь — рівно о третій. Ті самі сліди. Але цього разу ліхтарик мигнув і згас, а в кімнаті почувся голос — дитячий, тонкий:
— Дядю, ти бачиш мої очі?
Микола побіг.
На четверту ніч він не хотів повертатися, але охоронна фірма сказала, що втратить зарплату. Прийшов, як завжди, з термосом. О третій годині — знову камера №4.
Цього разу він вирішив не йти туди. Але в рації — тріск, а потім той самий голос:
— Дядю, чому ти не йдеш? Я не сам…
Камери почали вмикатись одна за одною. В коридорі №3 двері самі собою відкривались і закривались. У камері №7 — ліжко саме хиталось. В операційній… камера показала, як на склі хтось дряпає зсередини слово: "ЗАЛИШСЯ".
Коли о 4:00 прийшла зміна, будку знайшли відчиненою. Термос з чаєм стояв на столі. Куртка Миколи — на спинці крісла. А камери показали, як рівно о 3:15 він увійшов у коридор №3... і більше не вийшов.
Його не знайшли. Лише босі сліди, що з’являлись на пилюці й зникали біля дверей в операційну.
---
2Kviews
