• #цитати
    "ОДНА КВІТКА МОЖЕ ЗІГРІТИ ДУШУ,
    А ЦІЛИЙ БУКЕТ - ЗАПАЛИТИ В НІЙ СОНЦЕ!"
    #цитати "ОДНА КВІТКА МОЖЕ ЗІГРІТИ ДУШУ, А ЦІЛИЙ БУКЕТ - ЗАПАЛИТИ В НІЙ СОНЦЕ!"
    Like
    Love
    2
    238переглядів
  • #замок #ніч #місяць
    #замок #ніч #місяць
    Like
    1
    175переглядів
  • На Сумщині "зуби дракона" просто лежать на купі вздовж дороги, це черговий подарунок для ЗС РФ, які потім можуть облаштувати для себе інженерні загородження, - DeepState
    Вони лежать там приблизно від початку зими.
    На Сумщині "зуби дракона" просто лежать на купі вздовж дороги, це черговий подарунок для ЗС РФ, які потім можуть облаштувати для себе інженерні загородження, - DeepState Вони лежать там приблизно від початку зими.
    145переглядів
  • ІСТОРІЯ СВІТОВОГО БОКСУ
    Теофіло Стівенсон, який виграв золото в суперважкій вазі на Олімпійських іграх 1972, 1976 і 1980 років та триразовий чемпіон світую
    Оскільки Куба не брала участі в Олімпійських іграх 1984 і 1988 років, Стівенсон мусив задовольнитися трьома золотими медалями. Багато хто вважає, що він міг виграти більше...
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
    #World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport
    ІСТОРІЯ СВІТОВОГО БОКСУ Теофіло Стівенсон, який виграв золото в суперважкій вазі на Олімпійських іграх 1972, 1976 і 1980 років та триразовий чемпіон світую Оскільки Куба не брала участі в Олімпійських іграх 1984 і 1988 років, Стівенсон мусив задовольнитися трьома золотими медалями. Багато хто вважає, що він міг виграти більше... ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport
    193переглядів
  • Немного тумана вам в ленту 😳😳😳
    Немного тумана вам в ленту 😳😳😳
    469переглядів
  • #гумор
    #гумор
    Haha
    1
    66переглядів
  • Біла риба

    Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
    І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

    Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

    Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
    — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
    — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
    Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
    — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
    — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

    Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
    Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

    Та що я тоді знав про рибу...
    Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

    Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
    Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

    Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
    — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
    Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
    А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
    Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

    — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
    Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

    — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

    А я аж посірів.
    — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

    — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

    — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

    І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
    Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
    — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

    Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

    Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
    — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
    І наливає мені ще кухоль.
    — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
    Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
    — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

    Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
    — Гарне місце, але трохи нуднувате.
    А вона:
    — Та нічого, зате не сперечаються.

    Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

    Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

    Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

    Але найсмішніше було потім. Вона каже:
    — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
    Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

    Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
    — Ти ж не залишиш мене?
    А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
    — Хіба можна залишити море?

    І з того дня я її більше не бачив.

    Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

    — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

    Бармен зітхає, витирає келих і каже:
    — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
    — А куди ж риба поділась? — питає бармен,
    — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

    І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
    Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
    У бармена келих мало з рук не випав.
    — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

    А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

    — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

    — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

    — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

    Бармен, заливаючись сміхом, каже:
    — Пані, це точно ваш?

    — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
    А потім додає:
    — І взагалі, вдома вечеря холоне.

    І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
    — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

    А вона сміється:
    — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

    І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
    «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
    ---

    Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
    — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Біла риба Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море. І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів. Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі». Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу. — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс? — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією. Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість. — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад. — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням. Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою! Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою. Та що я тоді знав про рибу... Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона. Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт». Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге. Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно. — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько! Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті. А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна. Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити. — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент. Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину. — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї! А я аж посірів. — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш. — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба! — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло. І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати. Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу: — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна! Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей. Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить: — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався. І наливає мені ще кухоль. — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету. Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів: — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина. Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу: — Гарне місце, але трохи нуднувате. А вона: — Та нічого, зате не сперечаються. Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!» Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися! Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє. Але найсмішніше було потім. Вона каже: — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць. Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали. Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже: — Ти ж не залишиш мене? А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів: — Хіба можна залишити море? І з того дня я її більше не бачив. Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ. — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш? Бармен зітхає, витирає келих і каже: — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало. — А куди ж риба поділась? — питає бармен, — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні! І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона. Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки, У бармена келих мало з рук не випав. — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга? А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би. — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни! — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота? — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина! Бармен, заливаючись сміхом, каже: — Пані, це точно ваш? — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело. А потім додає: — І взагалі, вдома вечеря холоне. І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу: — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла! А вона сміється: — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф! І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю: «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.» --- Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе: — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Like
    2
    1Kпереглядів
  • Пацієнт та лікар:
    — Яка у вас тривалість сексу?
    — Ну, останній раз – дві години сорок три хвилини.
    — Ну, це феноменальний результат. А докладніше?
    — 40 хвилин чекав, коли встане, три хвилини секс, а потім дві години лежав непритомний. 😂😂

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    Пацієнт та лікар: — Яка у вас тривалість сексу? — Ну, останній раз – дві години сорок три хвилини. — Ну, це феноменальний результат. А докладніше? — 40 хвилин чекав, коли встане, три хвилини секс, а потім дві години лежав непритомний. 😂😂 https://t.me/Ukraineaboveallelse
    T.ME
    Вільний Бердянськ
    Всі найважливіші новини та події в Україні та світі,історичні події та фото,патріотична музика,гумор,факти,вислови української мови й тощо. Справжній український канал.
    27переглядів
  • Haha
    3
    363переглядів 1 Поширень
  • #архів
    Утилізація міського сміття шляхом скидання до річки, Париж, Сена.
    1910 рік.

    #архів Утилізація міського сміття шляхом скидання до річки, Париж, Сена. 1910 рік.
    Wow
    1
    67переглядів