Випадок отруєння грибами зафіксовано в Броварському районі

Жертвою "тихого полювання" став чоловік, який назбирав зморшок у Броварському лісі. Він пояснив, що є досвідченим грибником, зморшки вживав вже далеко не вперше, але на цей раз щось пішло не так. Ймовірно, чоловік натрапив на схожий, але отруйний гриб цього виду.

На щастя, грибник вчасно звернувся за медичною допомогою, тож його життю нічого не загрожує.

Вкотре нагадуємо: якщо ви не впевнені у тому, що гриби стовідсотково їстівні, ні в якому разі їх не збирайте - це може обернутися тяжкими наслідками для вашого життя та здоров'я.
@Brovary #Бровари_Броварщина #Київщина #Бровари #Броварський_край @Brovaryregion #Brovary_news #Brovary_region #Brovary

Згідно спостереженням експертів, люди з блакитними очима можуть закохатися всього за кілька хвилин, а люди з карими очима можуть одночасно любити двох. Щоб закохалися зеленооким, необхідно багато часу, іноді на це йдуть роки. Люди з усіма іншими кольорами можуть закохатися всього за годину.

Історія про Петра Повчайла

У маленькому селі, загубленому серед зелених пагорбів, жив собі чоловік на ім’я Петро Повчайло. Як тільки хтось починав щось робити — сапати город, лагодити паркан чи місити тісто — Петро тут як тут.

— Тримай лопату інакше! — гукав він до сусіда, що копав яму. — Та ти що, так нічого не виросте!

— Не так піч топиш! — сварив він бабу Марусю, що хліб пекла. — Маєш дрова клала хрест-навхрест, а не купкою!

— Тримай цвях під іншим кутом, — повчав він коваля. — Ти ж не влучиш!

Люди спершу слухали, думали — може, справді знає щось. Але згодом почали помічати: сам Петро нічого не робив. Ані городу не мав, ані хату не полагоджував, навіть яйце не міг зварити — один раз пробував, та забув налити води в каструлю.

— А ти спробуй сам, — сказали йому якось односельці. — Покажи, як треба.

Петро засміявся:

— Та навіщо мені? Я ж для вищого призначений — радити! Ви робіть, а я слідкуватиму.

Одного дня село вирішило провести ярмарок: кожен мав щось принести — хто пиріжки, хто дерев’яну іграшку, хто співанку заспівати. Петро ж з'явився з порожніми руками.

— А ти що приніс? — спитали його.

— Я приніс знання! — урочисто відповів він. — Я всім розповім, як правильно треба було це зробити.

Люди перезирнулися, посміхнулися — і більше вже не кликали Петра ні на роботи, ні за порадою. Бо з того часу зрозуміли: краще мати помилку, ніж порожні балачки.

А Петро? Він усе ще повчає. Але тепер — гусей на пасовищі. І ті, здається, слухають уважніше, ніж люди.

Відтоді як Петро залишився без слухачів, він щодня ходив на пасовище, де паслися гуси. Сідав на пеньок і починав своє:

— Галя, не так крила миєш! Ти спершу дзьобом, а потім лапкою — отак правильно!
— Семене, не сиди в багнюці, застудишся!
— А ти, сірий, не тиснись до інших — особистий простір треба мати!

Гуси шипіли, похитували головами і крокували далі. А Петро був радий: хоч хтось слухає.

Одного дня в село завітав мандрівний художник. Він ходив від хати до хати, малюючи портрети людей, тварин, навіть пейзажі. Зайшов і на пасовище. Побачив Петра з гусьми і здивувався:

— А це хто?

— Та то наш філософ, — відповіли селяни. — Колись усім вказував, як жити, а тепер гусей навчає.

Художник зацікавився, сів біля Петра й став малювати. Потім узяв ту картину з назвою "Мудрець серед гусей" і повіз до міста. І сталося дивне: картину купив музей, а про село написали в газеті — мовляв, "місце, де тварин виховують за філософією слова".

Приїхали туристи, почали питати:

— А де той мудрець?

І Петро, гордо виструнчившись, почав проводити екскурсії. Показував гусей, розповідав байки, повчав, як правильно тримати палицю чи класти хліб у торбу.

І хоч сам досі нічого не вмів робити, врешті знайшов своє місце: став живим пам’ятником тому, як важливо не спішити повчати інших, поки сам не спробував.

Минали роки. Туристів ставало менше — мода на "мудреця серед гусей" згасла. Картина припадала пилом у запасниках музею, газети більше не писали, а село знову стало тихим і звичайним.

А гуси… Гуси тепер носять звання "найрозумніших у районі".