https://youtu.be/AyFsUSnQ_CI?si=kYoRi-HaLHx8gwRl

Вітаю з днем народження

Вітаю з днем народження

Евреи из Украины: Евгений «Беня» Яцина, самый молодой украинский «киборг», погибший в январе 2015 года при защите Донецкого аэропорта В Украине 20 января отмечается День памяти защитников Донецкого аэропорта. Отмечается годовщина со дня окончания боёв за аэродром. События тех дней стали важной вехой в современной истории страны. Бои за ДАП продолжались с 26 мая 2014 года до 22 января 2015 года — 242 дня жесточайшего сопротивления украинских воинов российским оккупационным силам. Оборона аэропорта длилась месяцами. Новый терминал превращался в руины прямо во время боёв — под обстрелами, штурмами, подрывами. Там война шла не по карте, а по лестницам, коридорам, проломам в стенах. Люди удерживали позиции в условиях, где каждый день мог стать последним. Слово «киборги» появилось как попытка объяснить то, что выглядело невозможным: украинские военные держались так упорно, что даже противник называл их «не людьми». И это важно для понимания современной войны: российская сторона с самого начала действовала по логике уничтожения, а не «переговоров» или «споров». Одним из тех, кто держал оборону до конца, был Евгений Яцина, позывной «Беня» — самый молодой среди «киборгов». Киевлянин, студент, человек с живым характером и словом «шалом» в начале каждого разговора. Он мог избежать службы, но сознательно пошёл защищать страну — как гражданин и как человек. В январе 2015 года, в новом терминале Донецкого аэропорта, Евгений получил тяжёлые ранения и погиб за несколько дней до своего 26-летия. Тогда, в 2015-м, терминал подорвали, и часть защитников оказалась под завалами. Сегодня, в годы полномасштабной войны, тот же принцип работает по всей стране: удары по городам, энергетике, жилым домам — чтобы разрушить не только оборону, но и саму способность общества жить. Прощание с Евгением Яциной проходило в Печерском военном госпитале, после чего состоялись воинская церемония и похороны в Киеве. Сообщалось, что в церемонии участвовал главный раввин Киева и Украины Моше Реувен Асман — важная деталь для понимания того, как еврейская община восприняла эту утрату: не как «чужую войну», а как свою личную боль. 23 декабря 2015 года, выступая в Кнессете Государства Израиль, президент Украины Пётр Порошенко отдельно вспомнил Евгения Яцину и роль еврейской общины в защите страны: «В противостоянии внешней агрессии наша страна возродила свою армию. И в этой армии воюют граждане Украины разных национальностей. И мы гордимся тем вкладом, который вносят в защиту обороны страны евреи. Не могу не вспомнить славного воина-киборга, который погиб в январе этого года в Донецком аэропорту, Евгения Яцину с позывным “Беня”. Мы гордимся его подвигом. Посмертно он награждён государственным орденом “За мужество”.» 📍 Его портрет размещён на мемориале «Стена памяти павших за Украину» в Киеве 🏅 Он награждён орденом «За мужество» III степени (посмертно) 🙏 В 2015 году в Центральной синагоге Бродского в Киеве его матери была вручена награда «Гордость общины» за сына-героя Память о Евгении «Бене» Яцине сохраняется и в местах, где он учился и жил. 11 октября 2015 года в Киевском национальном лингвистическом университете силами студентов была открыта мемориальная доска в память о выпускнике. А в школе №53 в центре Киева, где Евгений учился с 1995 по 2005 год, также открыли памятную доску погибшему «киборгу». 👉 Как вы считаете, достаточно ли сегодня Украина и мир говорят по именам о тех, кто первым встал против российской агрессии — или мы всё ещё слишком быстро привыкаем к войне? Полная история Евгения «Бени» Яцины — на НАновости: https://news.nikk.co.il/evgenij-benya-yacina/ НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

Книга "Вкрадена весна" Костянтина Симоненка. Початок повномасштабної відбувся на адреналіні, коли взагалі не було чіткого розуміння, що буде далі і чи зможемо ми захисти Україну від загарбників. Виявляється, що якби військову техніку і літаків не прибрали за кілька годин до 5-ї години ранку з аеродрому, то дійсно, Київ та вся територія України за лічені години була б під російським прапором. Дякувати Богові і всім нашим захисникам, масштабної катастрофи не трапилося і нам вдалося втримати Україну і дати відсіч нашим ворогам. Я вперше таке прочитала, і тепер розумію, якої катастрофи ми уникнули завдяки нашим відважним пілотам і водіям. Цікаво було читати хронологічні події війни очима пана Костянтина Симоненка. Усе це він проводить паралель з війнами інших країн. Було цікаво читати, як українці по-різному реагують на обстріли, хтось одразу запанікував, і втікає світ за очі, подалі від війні, а хтось не так гостро реагує на все це, і залишився в Україні. Дуже боляче було читати про перших біженців на початку повномасштабної війні. Як відбулася евакуація, що вони пережили. Маріуполь, Буча, Ізюм та інші міста і села - це наш великий біль, який ніколи не забудеться... Хіба можна таке можна пробачити?! Ні, ніколи... Ще було цікаво читати, як пропаганда впливає на людей, як завдяки одній брехні, один народ готовий вбити свого сусіда, за національною ознакою. Навіть коли породичалися між собою. Про американців і європейців часом було смішно читати. Особливо, порівняння з життям тих, як столічні мешканці живуть в москві, і тих, як живе населення за межами столиці, та як це схоже на те, як живуть на острові Гаїті гаїтяні. Де до однієї половині острова проводять туристів, де змальовано життя немов в раю. А там, за парканом насправді розруха, бідність і постійні перевороти. І тому американці не розуміють, чому російські війська під час окупації викрадають унітази і пральні машини. І звичайно, росіяни досі вважають, що все правильно зробили, коли "вирішили звільнити Україну від бандерівців і фашистів". О, автору книги довелося в коментарів заблокувати багатьох таких добродіїв. Взагалом, щоби більше не описувати далі, про що ця книга, то я вирішила написати лише про те, що я встигла прочитати, і про те, що мене найбільше вразило. Тобто, книгу далі буду читати, але відгук вирішила написати зараз, коли Україна переживає найскладніші часи... Одним словом, ця книга для того, щоби згадати, як усе було, щоби не забували, через що нам довелося пройти і щоби не забували, хто є нашим ворогом, а хто завжди прийде нам на допомогу. Зараз Україна переживає найбільш складні часи. Але вона така, сильна, мужна і готова далі боротися за своє існування під мирним небом... Ось за що я люблю свою Україну і український народ... Україна тримається...🇺🇦✌️💙💛🙏🕊