2014.
Я ж таки сподівалася, що воно не настільки йобн…те…
Помилялася…
2022.
Я ж таки сподівалася, що воно не настільки йобн…те…
Помилялася…
В 2022 хотілося забитися в якийсь темний куток та голосити гучно, тривало, наскільки сил вистачить, як за померлим…
А не було можливості та часу…
Бо не можна було налякати дітей.
Діти повинні бачити поруч впевнену в собі, усміхненну матусю. Яка точно знає, що робить.
Бо оточуюча дійсність хотіла жерти, пити, даруйте, срати…
Бо в нашому напрямку вже висунулися родини Oxana Ivanets та Ірина Олександрова.
Й потрібно було швиденько готувати для них усіх «посадкові» місця та якусь їжу. Щоб смачно та побільше…
Телефонувати самій та відповідати на нескінченні виклики:
- Так. Цілі. Поки що. Ні. Я не знаю, що та як в нас відбуватиметься сьогодні ввечері або завтра?
Не в цей день.
Й не в наступні найближчі.
Прийшло усвідомлення, що все це - надовго…
Й з цим усвідомленням якось потрібно було вчитися жити…
Витягати себе з того темного кута, забороняти хотіти голосити, збирати дупу в купку, бровки хаткою…
Й щось робити.
Те, на що в тебе вистачить сил, можливостей та спроможностей…
2025.
Знов думки про те ж саме?
Та вони ж не настільки йобн…ті…
Й якось лячніше, ніж було в тих 2014, 2022…
Як навчала мене в дитинстві баба Надя?
Сподіваємося на краще, готуємося до гіршого?
То невсеремось.
Тривоги нескінченні оголошуються.
Сирени виють, аж захлинаються.
Україна живе.
Й житиме.
Автор вірша: vysotskyi_oleksandr.
2014.
Я ж таки сподівалася, що воно не настільки йобн…те…
Помилялася…
2022.
Я ж таки сподівалася, що воно не настільки йобн…те…
Помилялася…
В 2022 хотілося забитися в якийсь темний куток та голосити гучно, тривало, наскільки сил вистачить, як за померлим…
А не було можливості та часу…
Бо не можна було налякати дітей.
Діти повинні бачити поруч впевнену в собі, усміхненну матусю. Яка точно знає, що робить.
Бо оточуюча дійсність хотіла жерти, пити, даруйте, срати…
Бо в нашому напрямку вже висунулися родини Oxana Ivanets та Ірина Олександрова.
Й потрібно було швиденько готувати для них усіх «посадкові» місця та якусь їжу. Щоб смачно та побільше…
Телефонувати самій та відповідати на нескінченні виклики:
- Так. Цілі. Поки що. Ні. Я не знаю, що та як в нас відбуватиметься сьогодні ввечері або завтра?
Не в цей день.
Й не в наступні найближчі.
Прийшло усвідомлення, що все це - надовго…
Й з цим усвідомленням якось потрібно було вчитися жити…
Витягати себе з того темного кута, забороняти хотіти голосити, збирати дупу в купку, бровки хаткою…
Й щось робити.
Те, на що в тебе вистачить сил, можливостей та спроможностей…
2025.
Знов думки про те ж саме?
Та вони ж не настільки йобн…ті…
Й якось лячніше, ніж було в тих 2014, 2022…
Як навчала мене в дитинстві баба Надя?
Сподіваємося на краще, готуємося до гіршого?
То невсеремось.
Тривоги нескінченні оголошуються.
Сирени виють, аж захлинаються.
Україна живе.
Й житиме.
Автор вірша: vysotskyi_oleksandr.
Українська
English
