Як ми на нуль потрапили.
Про всяк наголошу, що я не дуже пам‘ятаю де ставив підписи, тому будь-які збіги з реальними персонажами це виключно збіги. Численні: то було не так від моїх побратимів тому доказ. Ну, це ми прояснили.
Я промовчу про той факт, що ТРО в принципі не мали попадати на фронт. Промовчу бо львівське тро (63-64 батальйон) кинули з автоматами на танки. Товариш казав, що дехто був без броні і касок. Результат прогнозований.
Я промовчу, бо війна. Промовчу до кінця війни. Бо повернувся живий і відносно здоровий.
Говоритиму потім.
Приїхали ми в Орестопіль на третю лінію. Поки доїхали – наші посунули орків на 30км і лінія переїхала. Перед тим правда казали: один з нашої бригади вирішив висунути голову з окопу глянути на вибух від снаряду.
Так ту голову і відірвало.
Ну так ось: приїхали ми копати на третю лінію, а то вже не третя і ми не на фронті. По тобі вже не летить, тому ти спостерігаєш за градами, піонами, касетними і фосфором. Воно здалеку виглядає, як феєрверк. Міг би й переплутати. Але то все було здалеку.
Тож, мабуть, (я припускаю, а не стверджую) в погоні за орденами командування вирішило послати нас на першу лінію на підсилення. А раптом приїдемо, а перша лінія перетвориться на третю. Гляди проканає.
Не проканало.
На зборах я випадково покурив на ящику з гранатами, і також дізнався, що наступ в Гуляйполі провалився. Орки розвалили частину зсу перед нами. Казали десять танків наших поклали.
І ми, доблесна перша рота опиняємось за кілька км від орків. З автоматами і чотирма гранатометниками на всю роту. А напрям рахується танконебезпечний.
Протитанкові гранати в тебе є. Одноразові мухи в тебе є. Але є нюанс. Муха летить на 400 метрів. Гранату треба кидати на танк в безпосередній близкості. А от танк тебе розвалює з кількох кілометрів.
Ну та вже. Попали то попали. Почали швидко збирати на тепловізори. Перший день сиділи в гаражах, де колись тримали трактори. Прибігає Генерал (позивний такий у сержанта):
— Розвідка доповіла, що зараз будуть гради.
Діватись нема куди, окопи не вириті, бо не було часу. Сидимо в гаражах слухаємо. Падало за нами. Падало ближче. Падало по 128-ій бригаді позаду. Але ми того не знали, бо падало ближче.
Фурик заліз десь під стару сівалку і копав саперною лопаткою, як по книжці. Тобто лежачи і з під себе. Казав потім: що з кожним прильотом сил в нього лише додавалось. Я потім дивився на ту яму. Як пивниця.
Мішель плювався, якого хера ми з автоматами без нічого важкого.
Сергій спав.
Толік казав, що все буде добре.
Я ржав зі свого майбутнього кума і вмовляв переспати з нашою медичкою, бо та кинула на нього оком. Казав, якщо погодиться, то по нас не прилетить.
— То все на благо взводу, — переконував.
Майбутній кум не переконувався. Звісно, його впертість похитувалась від того, як снаряди прилітали все ближче. Але він встояв. Обстріл таки зарано закінчився.
В Гуляйполі за нами стояли чорні дими. А ми раділи, бо розвідка спрацювала. То потім я дізнався, що коли бригада чи батальйон переїжджає на нове місце, ворожа артилерія шле привітальне бомбардування.
Майбутній кум теж вирішив пожартувати і в нічний наряд він поліз корчами. Я подумав, що його силует то вороже дрг. Він нехотячи підіграв і діалог був такий.
— Стій, хто йде?!
— Я.
— Хто я?!
— Я це я.
І пішов ближче. Як виявилось, патрон в патронник досилається за долі секунди і майбутній кум вперше стикнувся з тим, що йому в обличчя дивиться дуло зарядженого Ак-74 89-го року випуску.
Заради збережння лиця куму я перефразую наш настпний діалог.
— Гиря (то позивний у мене), ти, чорт забирай, зовсім очманів?!
— Ще раз питаю, хто, трясця, я?!
— Кум твій, нахолєру, майбутній.
Колись він з цього сміятиметься. Мабуть.
Ще раз нас привітали вночі. То я дізнався, коли Сергій прибіг з наряду і розповів про обстріл по нас. Перед тим він пірнув до Фурика в пивницю і виявилось, що там де вміщається один – спокійно влізають двоє.
Зранку розглядав уламки. Але свій перший обстріл я проспав. Навіть не чув. І розумію, що я не один такий, бо втрат не було. Плювала наша перша рота на обстріл. От так от.
Далі буде…
Як ми на нуль потрапили.
Про всяк наголошу, що я не дуже пам‘ятаю де ставив підписи, тому будь-які збіги з реальними персонажами це виключно збіги. Численні: то було не так від моїх побратимів тому доказ. Ну, це ми прояснили.
Я промовчу про той факт, що ТРО в принципі не мали попадати на фронт. Промовчу бо львівське тро (63-64 батальйон) кинули з автоматами на танки. Товариш казав, що дехто був без броні і касок. Результат прогнозований.
Я промовчу, бо війна. Промовчу до кінця війни. Бо повернувся живий і відносно здоровий.
Говоритиму потім.
Приїхали ми в Орестопіль на третю лінію. Поки доїхали – наші посунули орків на 30км і лінія переїхала. Перед тим правда казали: один з нашої бригади вирішив висунути голову з окопу глянути на вибух від снаряду.
Так ту голову і відірвало.
Ну так ось: приїхали ми копати на третю лінію, а то вже не третя і ми не на фронті. По тобі вже не летить, тому ти спостерігаєш за градами, піонами, касетними і фосфором. Воно здалеку виглядає, як феєрверк. Міг би й переплутати. Але то все було здалеку.
Тож, мабуть, (я припускаю, а не стверджую) в погоні за орденами командування вирішило послати нас на першу лінію на підсилення. А раптом приїдемо, а перша лінія перетвориться на третю. Гляди проканає.
Не проканало.
На зборах я випадково покурив на ящику з гранатами, і також дізнався, що наступ в Гуляйполі провалився. Орки розвалили частину зсу перед нами. Казали десять танків наших поклали.
І ми, доблесна перша рота опиняємось за кілька км від орків. З автоматами і чотирма гранатометниками на всю роту. А напрям рахується танконебезпечний.
Протитанкові гранати в тебе є. Одноразові мухи в тебе є. Але є нюанс. Муха летить на 400 метрів. Гранату треба кидати на танк в безпосередній близкості. А от танк тебе розвалює з кількох кілометрів.
Ну та вже. Попали то попали. Почали швидко збирати на тепловізори. Перший день сиділи в гаражах, де колись тримали трактори. Прибігає Генерал (позивний такий у сержанта):
— Розвідка доповіла, що зараз будуть гради.
Діватись нема куди, окопи не вириті, бо не було часу. Сидимо в гаражах слухаємо. Падало за нами. Падало ближче. Падало по 128-ій бригаді позаду. Але ми того не знали, бо падало ближче.
Фурик заліз десь під стару сівалку і копав саперною лопаткою, як по книжці. Тобто лежачи і з під себе. Казав потім: що з кожним прильотом сил в нього лише додавалось. Я потім дивився на ту яму. Як пивниця.
Мішель плювався, якого хера ми з автоматами без нічого важкого.
Сергій спав.
Толік казав, що все буде добре.
Я ржав зі свого майбутнього кума і вмовляв переспати з нашою медичкою, бо та кинула на нього оком. Казав, якщо погодиться, то по нас не прилетить.
— То все на благо взводу, — переконував.
Майбутній кум не переконувався. Звісно, його впертість похитувалась від того, як снаряди прилітали все ближче. Але він встояв. Обстріл таки зарано закінчився.
В Гуляйполі за нами стояли чорні дими. А ми раділи, бо розвідка спрацювала. То потім я дізнався, що коли бригада чи батальйон переїжджає на нове місце, ворожа артилерія шле привітальне бомбардування.
Майбутній кум теж вирішив пожартувати і в нічний наряд він поліз корчами. Я подумав, що його силует то вороже дрг. Він нехотячи підіграв і діалог був такий.
— Стій, хто йде?!
— Я.
— Хто я?!
— Я це я.
І пішов ближче. Як виявилось, патрон в патронник досилається за долі секунди і майбутній кум вперше стикнувся з тим, що йому в обличчя дивиться дуло зарядженого Ак-74 89-го року випуску.
Заради збережння лиця куму я перефразую наш настпний діалог.
— Гиря (то позивний у мене), ти, чорт забирай, зовсім очманів?!
— Ще раз питаю, хто, трясця, я?!
— Кум твій, нахолєру, майбутній.
Колись він з цього сміятиметься. Мабуть.
Ще раз нас привітали вночі. То я дізнався, коли Сергій прибіг з наряду і розповів про обстріл по нас. Перед тим він пірнув до Фурика в пивницю і виявилось, що там де вміщається один – спокійно влізають двоє.
Зранку розглядав уламки. Але свій перший обстріл я проспав. Навіть не чув. І розумію, що я не один такий, бо втрат не було. Плювала наша перша рота на обстріл. От так от.
Далі буде…
Українська
English
