• https://www.youtube.com/live/CJGDYLScifE?si=Xoe5VuxS14Vw_DrL
    https://www.youtube.com/live/CJGDYLScifE?si=Xoe5VuxS14Vw_DrL
    95переглядів
  • https://www.youtube.com/live/X_eE90kTRI0?si=KCebGyCEwpLqifKK
    https://www.youtube.com/live/X_eE90kTRI0?si=KCebGyCEwpLqifKK
    WWW.YOUTUBE.COM
    Пряма трансляція користувача Абдулла Поджигай 2
    🔗Збір на потреби ЗСУ:5375-4112-0739-3583 Баланс рахунку: https://send.monobank.ua/jar/5t3d6jbJqdДопомога каналуPayPal: [email protected]://donatello.t...
    104переглядів
  • Кремль плачет о «Доме русской культуры» в Ливане, разбомбленном Израилем, но в "Россотрудничестве" забыли сказать, кто на самом деле там хозяин

    В Москве снова разыграли знакомую сцену: трагический тон, заявления о «ничем не спровоцированной агрессии» и рассказы о том, как где-то на Ближнем Востоке якобы мирно преподавали русский язык, учили детей музыке и устраивали вечера «российско-ливанской дружбы».

    Поводом стал израильский авиаудар по городу Набатия на юге Ливана. В результате удара было разрушено здание, в котором находился так называемый Дом русской культуры. Его директор Асаад Дия сообщил, что жертв нет — сотрудники покинули помещение после начала войны.

    Сразу после этого последовало официальное заявление Россотрудничества. В Москве объявили удар «ничем не спровоцированной агрессией» и подчеркнули, что в центре якобы не велось никакой военной деятельности.

    Звучит почти трогательно.

    Но есть одна деталь, о которой в этих заявлениях предпочитают не говорить.

    Юг Ливана — это территория, где фактическим хозяином давно является шиитская террористическая группировка Хезболла. Именно против её инфраструктуры действует Армия обороны Израиля. Израильские удары по Набатии происходят в рамках операции против объектов этой группировки, размещённых по всему региону.

    И вот на этой территории вдруг обнаруживается «культурный центр», который, если верить Москве, существовал исключительно для уроков языка, танцев и концертов.

    Случайное совпадение?

    В Кремле явно рассчитывают, что именно так это и будет выглядеть.

    Для начала стоит напомнить, что Россотрудничество — это вовсе не кружок любителей Пушкина.

    Это государственное агентство России, созданное для продвижения политического и идеологического влияния Москвы за рубежом. Формально оно занимается «гуманитарными программами», культурными центрами и поддержкой соотечественников.

    Фактически же:

    — открывает так называемые «Русские дома» по всему миру
    — продвигает российскую пропаганду
    — работает с лояльными политическими группами
    — формирует сети влияния

    В странах Европы такие центры давно воспринимаются как инструмент мягкой силы Кремля. После начала войны против Украины многие из них были закрыты или серьёзно ограничены.

    Но на Ближнем Востоке — особенно там, где сильны антизападные силы — подобные структуры продолжают работать.

    Практически сразу после заявления Россотрудничества подключился и МИД России, который традиционно выступил с обвинениями в адрес Израиля. Российские дипломаты заявили, что удар по зданию «Дома русской культуры» является «очередным проявлением агрессии» и «грубым нарушением международного права».

    Это заявление звучит особенно странно, если вспомнить одну деталь.

    Его делает государство, которое уже несколько лет ведёт полномасштабную войну против Украины, уничтожая города, электростанции, жилые кварталы и культурные объекты.

    Но в дипломатической реальности Кремля это, очевидно, не считается агрессией.

    В своём заявлении российская сторона также вспомнила 10 октября 1973 года, когда во время арабо-израильской войны был разрушен советский культурный центр в Дамаске. Москва напомнила, что тогда погибли сотрудники центра, а самолёт, сбросивший бомбу, был сбит сирийской ПВО.

    Эта историческая ремарка должна была добавить драматизма.

    Но она лишь подчёркивает другое: Москва снова пытается представить себя жертвой.

    Причина происходящего гораздо проще.

    Хезболла десятилетиями превращала юг Ливана в военную инфраструктуру, размещая склады оружия, ракеты и командные пункты прямо среди гражданских зданий.

    И именно против этой инфраструктуры сейчас действует Израиль.

    На этом фоне дипломатическая истерика Москвы выглядит особенно цинично.

    Страна, которая разрушает украинские города и инфраструктуру, внезапно выступает защитником культурных центров.

    И каждый раз, когда на территории союзников Кремля появляется очередной «Русский дом», возникает простой вопрос:

    Это действительно культурный центр — или очередная точка влияния российской пропаганды?

    Дата события: 9 марта 2026 года

    НАновости‼️:- новости Израиля

    Важно❓ Поделитесь ❗️
    и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы.

    https://nikk.agency/kreml-plachet-o-dome-russkoj/
    Кремль плачет о «Доме русской культуры» в Ливане, разбомбленном Израилем, но в "Россотрудничестве" забыли сказать, кто на самом деле там хозяин В Москве снова разыграли знакомую сцену: трагический тон, заявления о «ничем не спровоцированной агрессии» и рассказы о том, как где-то на Ближнем Востоке якобы мирно преподавали русский язык, учили детей музыке и устраивали вечера «российско-ливанской дружбы». Поводом стал израильский авиаудар по городу Набатия на юге Ливана. В результате удара было разрушено здание, в котором находился так называемый Дом русской культуры. Его директор Асаад Дия сообщил, что жертв нет — сотрудники покинули помещение после начала войны. Сразу после этого последовало официальное заявление Россотрудничества. В Москве объявили удар «ничем не спровоцированной агрессией» и подчеркнули, что в центре якобы не велось никакой военной деятельности. Звучит почти трогательно. Но есть одна деталь, о которой в этих заявлениях предпочитают не говорить. Юг Ливана — это территория, где фактическим хозяином давно является шиитская террористическая группировка Хезболла. Именно против её инфраструктуры действует Армия обороны Израиля. Израильские удары по Набатии происходят в рамках операции против объектов этой группировки, размещённых по всему региону. И вот на этой территории вдруг обнаруживается «культурный центр», который, если верить Москве, существовал исключительно для уроков языка, танцев и концертов. Случайное совпадение? В Кремле явно рассчитывают, что именно так это и будет выглядеть. Для начала стоит напомнить, что Россотрудничество — это вовсе не кружок любителей Пушкина. Это государственное агентство России, созданное для продвижения политического и идеологического влияния Москвы за рубежом. Формально оно занимается «гуманитарными программами», культурными центрами и поддержкой соотечественников. Фактически же: — открывает так называемые «Русские дома» по всему миру — продвигает российскую пропаганду — работает с лояльными политическими группами — формирует сети влияния В странах Европы такие центры давно воспринимаются как инструмент мягкой силы Кремля. После начала войны против Украины многие из них были закрыты или серьёзно ограничены. Но на Ближнем Востоке — особенно там, где сильны антизападные силы — подобные структуры продолжают работать. Практически сразу после заявления Россотрудничества подключился и МИД России, который традиционно выступил с обвинениями в адрес Израиля. Российские дипломаты заявили, что удар по зданию «Дома русской культуры» является «очередным проявлением агрессии» и «грубым нарушением международного права». Это заявление звучит особенно странно, если вспомнить одну деталь. Его делает государство, которое уже несколько лет ведёт полномасштабную войну против Украины, уничтожая города, электростанции, жилые кварталы и культурные объекты. Но в дипломатической реальности Кремля это, очевидно, не считается агрессией. В своём заявлении российская сторона также вспомнила 10 октября 1973 года, когда во время арабо-израильской войны был разрушен советский культурный центр в Дамаске. Москва напомнила, что тогда погибли сотрудники центра, а самолёт, сбросивший бомбу, был сбит сирийской ПВО. Эта историческая ремарка должна была добавить драматизма. Но она лишь подчёркивает другое: Москва снова пытается представить себя жертвой. Причина происходящего гораздо проще. Хезболла десятилетиями превращала юг Ливана в военную инфраструктуру, размещая склады оружия, ракеты и командные пункты прямо среди гражданских зданий. И именно против этой инфраструктуры сейчас действует Израиль. На этом фоне дипломатическая истерика Москвы выглядит особенно цинично. Страна, которая разрушает украинские города и инфраструктуру, внезапно выступает защитником культурных центров. И каждый раз, когда на территории союзников Кремля появляется очередной «Русский дом», возникает простой вопрос: Это действительно культурный центр — или очередная точка влияния российской пропаганды? Дата события: 9 марта 2026 года НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы. https://nikk.agency/kreml-plachet-o-dome-russkoj/
    NIKK.AGENCY
    Кремль плачет о «Доме русской культуры» в Ливане, разбомбленном Израилем, но в "Россотрудничестве" забыли сказать, кто на самом деле там хозяин - НАновости - новости Израиля
    8 марта 2026 израильская авиация нанесла удар по городу Набатия на юге Ливана. В числе разрушенных зданий оказался объект, где находился так называемый - НАновости - новости Израиля - Понедельник, 9 марта, 2026, 21:46
    2Kпереглядів
  • #дати #свята
    10 березня — День Державного Гімну України: від першого акорду до символу нації.
    У календарі українських свят 10 березня посідає особливе місце. Саме цього дня ми вшановуємо Державний Гімн — один із трьох головних символів держави, що поряд із прапором і гербом уособлює її душу та волю. 🎵

    Вибір дати не є випадковим і має глибоке історичне коріння. 10 березня 1865 року в Перемишлі, на концерті, присвяченому пам’яті Тараса Шевченка, вперше публічно зазвучали слова Павла Чубинського, покладені на музику Михайла Вербицького. У часи, коли Україна існувала лише в мріях і піснях, цей виступ став пророчим акордом майбутньої незалежності. Іронія долі: під чужим пануванням народжувався гімн вільної країни.

    Шлях до офіційного статусу був довгим, але логічним. Музичну редакцію затвердили 15 січня 1992 року. 6 березня 2003-го Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Державний Гімн України» № 602-IV, зафіксувавши текст першого куплету та приспіву. Нарешті, 7 грудня 2021 року Кабінет Міністрів постановою офіційно запровадив День Державного Гімну саме 10 березня, підкреслюючи зв’язок сучасної України з її культурною спадщиною.

    Чому це свято варте уваги? Державний Гімн — це не просто мелодія для урочистих моментів. Він аргументовано демонструє стійкість українського духу: від 1865-го до сьогодення пісня супроводжує боротьбу за свободу. У школах, на фронті, під час міжнародних форумів — всюди він нагадує, що «ще не вмерла Україна, і слава, і воля». Це потужний інструмент національної ідентичності, який об’єднує покоління та зміцнює патріотизм у найскладніші часи. Без перебільшення, гімн — це наш щоденний маніфест незалежності.

    Отже, 10 березня — привід не лише згадати історію, а й відчути її в кожному рядку. Заспівайте гімн — і відчуйте, як б’ється серце нації. 🇺🇦
    #дати #свята 10 березня — День Державного Гімну України: від першого акорду до символу нації. У календарі українських свят 10 березня посідає особливе місце. Саме цього дня ми вшановуємо Державний Гімн — один із трьох головних символів держави, що поряд із прапором і гербом уособлює її душу та волю. 🎵 Вибір дати не є випадковим і має глибоке історичне коріння. 10 березня 1865 року в Перемишлі, на концерті, присвяченому пам’яті Тараса Шевченка, вперше публічно зазвучали слова Павла Чубинського, покладені на музику Михайла Вербицького. У часи, коли Україна існувала лише в мріях і піснях, цей виступ став пророчим акордом майбутньої незалежності. Іронія долі: під чужим пануванням народжувався гімн вільної країни. Шлях до офіційного статусу був довгим, але логічним. Музичну редакцію затвердили 15 січня 1992 року. 6 березня 2003-го Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Державний Гімн України» № 602-IV, зафіксувавши текст першого куплету та приспіву. Нарешті, 7 грудня 2021 року Кабінет Міністрів постановою офіційно запровадив День Державного Гімну саме 10 березня, підкреслюючи зв’язок сучасної України з її культурною спадщиною. Чому це свято варте уваги? Державний Гімн — це не просто мелодія для урочистих моментів. Він аргументовано демонструє стійкість українського духу: від 1865-го до сьогодення пісня супроводжує боротьбу за свободу. У школах, на фронті, під час міжнародних форумів — всюди він нагадує, що «ще не вмерла Україна, і слава, і воля». Це потужний інструмент національної ідентичності, який об’єднує покоління та зміцнює патріотизм у найскладніші часи. Без перебільшення, гімн — це наш щоденний маніфест незалежності. Отже, 10 березня — привід не лише згадати історію, а й відчути її в кожному рядку. Заспівайте гімн — і відчуйте, як б’ється серце нації. 🇺🇦
    1
    754переглядів
  • «І оживе добра слава, Слава України»: слова Тараса Шевченка декламують ті, хто продовжує боротися за Україну.
    212 років тому народився великий український поет. Яким було його життя, і факти, що можуть вас здивувати 👇
    ▪️Він прожив всього 47 років, з них 34 у неволі, а встиг зробити більше, ніж можна за 2 життя;
    ▪️Був єдиною дитиною в родині, кого батьки віддали на навчання. Ще в юності вони розгледіли його прагнення до науки;
    ▪️Найбільшою мрією життя Кобзаря було викупити з кріпацтва своїх братів та сестер, але, на жаль, це так і не вдалося;
    ▪️Мав зріст 164 см. Його малюють на портретах старим дідом у страшній шапці, а це був чи не найбільший стиляга того часу;
    ▪️Під час навчання в Петербурзі він долучився до світського кола та почав модно вдягатися. Одного разу він витратив майже всю річну зарплату на новий плащ;
    ▪️Також він витрачав немало грошей на розваги, ігри в карти та випивку з друзями;
    ▪️Його улюбленими стравами були борщ з сушеними карасями, ковбаски, вареники, а запивав все це міцним чаєм з ромом;
    ▪️Він вивчив польську мову заради коханої полячки, але не зміг одружитися через заборону шлюбів між кріпаком та вільною селянкою;
    ▪️Митець був відомим ловеласом та часто закохувався, але так ніколи і не одружився;
    ▪️Його викупили з кріпацтва за суму, яка рівна $40 тисячам сьогодні;
    ▪️Створив понад 1300 картин, із яких до нашого часу збереглися понад 800. До власних творів поет створював ілюстрації, любив малювати автопортрети;
    ▪️Його до смерті боявся російський імператор через пророчі рядки і малюнки;
    ▪️радянська влада не могла просто заборонити твори Шевченка, бо вони були занадто відомі. Замість цього Кобзаря намагалися дискредитувати;
    ▪️Твори Шевченка перекладені більш ніж ста мовами світу.

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    «І оживе добра слава, Слава України»: слова Тараса Шевченка декламують ті, хто продовжує боротися за Україну. 212 років тому народився великий український поет. Яким було його життя, і факти, що можуть вас здивувати 👇 ▪️Він прожив всього 47 років, з них 34 у неволі, а встиг зробити більше, ніж можна за 2 життя; ▪️Був єдиною дитиною в родині, кого батьки віддали на навчання. Ще в юності вони розгледіли його прагнення до науки; ▪️Найбільшою мрією життя Кобзаря було викупити з кріпацтва своїх братів та сестер, але, на жаль, це так і не вдалося; ▪️Мав зріст 164 см. Його малюють на портретах старим дідом у страшній шапці, а це був чи не найбільший стиляга того часу; ▪️Під час навчання в Петербурзі він долучився до світського кола та почав модно вдягатися. Одного разу він витратив майже всю річну зарплату на новий плащ; ▪️Також він витрачав немало грошей на розваги, ігри в карти та випивку з друзями; ▪️Його улюбленими стравами були борщ з сушеними карасями, ковбаски, вареники, а запивав все це міцним чаєм з ромом; ▪️Він вивчив польську мову заради коханої полячки, але не зміг одружитися через заборону шлюбів між кріпаком та вільною селянкою; ▪️Митець був відомим ловеласом та часто закохувався, але так ніколи і не одружився; ▪️Його викупили з кріпацтва за суму, яка рівна $40 тисячам сьогодні; ▪️Створив понад 1300 картин, із яких до нашого часу збереглися понад 800. До власних творів поет створював ілюстрації, любив малювати автопортрети; ▪️Його до смерті боявся російський імператор через пророчі рядки і малюнки; ▪️радянська влада не могла просто заборонити твори Шевченка, бо вони були занадто відомі. Замість цього Кобзаря намагалися дискредитувати; ▪️Твори Шевченка перекладені більш ніж ста мовами світу. https://t.me/Ukraineaboveallelse
    1
    555переглядів 2Відтворень
  • #дати
    10 березня 1861 року в Петербурзі, у віці 47 років, тихо відійшов у вічність Тарас Григорович Шевченко. 💔 Це не просто дата — це точка, де зійшлися всі страждання, заслання, цензура й непереможний дух людини, яка стала символом нації ще за життя.

    Смерть прийшла після десятиліть поневірянь: 10 років солдатчини, заборона писати й малювати, постійний нагляд. Останні роки в Академії мистецтв — вже з надірваним здоров’ям. Сучасники згадували: майже всю ніч перед смертю він сидів, спираючись на руки, бо біль у грудях не давав лягти. Ранок 10 березня став останнім. Тіло спочатку поховали на Смоленському кладовищі, але за заповітом («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…») прах перевезли в Україну — і в травні 1861-го перепоховали на Чернечій горі в Каневі. З того часу гора стала місцем паломництва, а дата — днем національної жалоби.

    Чому саме 10 березня залишається пам’ятним? Бо це не радянський винахід, а безпосередня роковина смерті. З 1862 року почалися перші меморіальні заходи, згодом традиція закріпилася як Шевченківські дні — 9 березня (народження за новим стилем) та 10 березня (смерть). У радянські часи намагалися маніпулювати датами, але народ зберіг справжню пам’ять. Сьогодні це неформальне, але глибоко шановане вшанування: панахиди, покладання квітів, читання віршів, роздуми про те, наскільки актуальними лишаються його слова про волю, правду й кайдани.

    Шевченко не просто помер — він залишив заповіт, який Україна виконує щодня. Його смерть стала початком безсмертя. Тож 10 березня — це не сум, а нагадування: «Борітеся — поборете». 🇺🇦
    #дати 10 березня 1861 року в Петербурзі, у віці 47 років, тихо відійшов у вічність Тарас Григорович Шевченко. 💔 Це не просто дата — це точка, де зійшлися всі страждання, заслання, цензура й непереможний дух людини, яка стала символом нації ще за життя. Смерть прийшла після десятиліть поневірянь: 10 років солдатчини, заборона писати й малювати, постійний нагляд. Останні роки в Академії мистецтв — вже з надірваним здоров’ям. Сучасники згадували: майже всю ніч перед смертю він сидів, спираючись на руки, бо біль у грудях не давав лягти. Ранок 10 березня став останнім. Тіло спочатку поховали на Смоленському кладовищі, але за заповітом («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…») прах перевезли в Україну — і в травні 1861-го перепоховали на Чернечій горі в Каневі. З того часу гора стала місцем паломництва, а дата — днем національної жалоби. Чому саме 10 березня залишається пам’ятним? Бо це не радянський винахід, а безпосередня роковина смерті. З 1862 року почалися перші меморіальні заходи, згодом традиція закріпилася як Шевченківські дні — 9 березня (народження за новим стилем) та 10 березня (смерть). У радянські часи намагалися маніпулювати датами, але народ зберіг справжню пам’ять. Сьогодні це неформальне, але глибоко шановане вшанування: панахиди, покладання квітів, читання віршів, роздуми про те, наскільки актуальними лишаються його слова про волю, правду й кайдани. Шевченко не просто помер — він залишив заповіт, який Україна виконує щодня. Його смерть стала початком безсмертя. Тож 10 березня — це не сум, а нагадування: «Борітеся — поборете». 🇺🇦
    2
    1Kпереглядів
  • 92переглядів
  • #дати #свята
    Мало хто знає, але 10 березня — це не лише українські патріотичні дати, а й глобальний привід для любителів незвичайних звуків. З 2012 року саме цього дня відзначають Міжнародний День волинки (International Bagpipe Day). 🎶🐐

    Ідея народилася в Британії завдяки Bagpipe Society та International Bagpipe Organisation. Засновники — Енді Летчер і Кассандр Балоссо-Бардін — вирішили, що волинці заслуговують на власне свято, щоб нагадати: цей інструмент існує в понад 130 варіаціях по всьому світу. Від шотландських Great Highland до італійських zampogna, французьких cornemuse, іспанських gaita, турецьких tulum і навіть давньоєгипетських предків (так, волинки були ще в Стародавньому Єгипті та Римі). Шотландія тут — лише один з яскравих, але далеко не єдиний епізод. Іронія в тому, що інструмент, який асоціюється з гірськими кланами та кілтами, насправді набагато старший і космополітичніший, ніж здається.

    Мета свята проста й амбітна водночас: вийти на вулицю (або в будь-яке зручне місце) о 12:00 за місцевим часом, зіграти на своїй волинці — і поділитися фото чи відео в мережі. Це так званий «Great Bagpipe Convergence» — момент, коли волинки звучать одночасно в різних куточках планети. Концерти, лекції, майстер-класи, фольк-фестивалі — все це теж частина програми. Головне — показати різноманітність і живучість традиції в епоху, коли багато хто думає, що волинка — це лише саундтрек до фільмів про горців.

    Чому це цікаво? Бо волинка — не архаїзм, а живий культурний код. Вона супроводжувала війни, весілля, похорони, танці й навіть сучасні рок-експерименти. День волинки — нагадування, що музика не має кордонів, а інструмент, який здається «надто гучним і старомодним», досі здатен зібрати натовп і змусити посміхнутися (або заткнути вуха — кому як). 😏

    Тож 10 березня — гарна нагода послухати не лише «Scotland the Brave», а й щось менш очікуване. І, можливо, навіть спробувати дмухнути в міх — раптом у Вас теж прокинеться внутрішній волинкар?

    #дати #свята Мало хто знає, але 10 березня — це не лише українські патріотичні дати, а й глобальний привід для любителів незвичайних звуків. З 2012 року саме цього дня відзначають Міжнародний День волинки (International Bagpipe Day). 🎶🐐 Ідея народилася в Британії завдяки Bagpipe Society та International Bagpipe Organisation. Засновники — Енді Летчер і Кассандр Балоссо-Бардін — вирішили, що волинці заслуговують на власне свято, щоб нагадати: цей інструмент існує в понад 130 варіаціях по всьому світу. Від шотландських Great Highland до італійських zampogna, французьких cornemuse, іспанських gaita, турецьких tulum і навіть давньоєгипетських предків (так, волинки були ще в Стародавньому Єгипті та Римі). Шотландія тут — лише один з яскравих, але далеко не єдиний епізод. Іронія в тому, що інструмент, який асоціюється з гірськими кланами та кілтами, насправді набагато старший і космополітичніший, ніж здається. Мета свята проста й амбітна водночас: вийти на вулицю (або в будь-яке зручне місце) о 12:00 за місцевим часом, зіграти на своїй волинці — і поділитися фото чи відео в мережі. Це так званий «Great Bagpipe Convergence» — момент, коли волинки звучать одночасно в різних куточках планети. Концерти, лекції, майстер-класи, фольк-фестивалі — все це теж частина програми. Головне — показати різноманітність і живучість традиції в епоху, коли багато хто думає, що волинка — це лише саундтрек до фільмів про горців. Чому це цікаво? Бо волинка — не архаїзм, а живий культурний код. Вона супроводжувала війни, весілля, похорони, танці й навіть сучасні рок-експерименти. День волинки — нагадування, що музика не має кордонів, а інструмент, який здається «надто гучним і старомодним», досі здатен зібрати натовп і змусити посміхнутися (або заткнути вуха — кому як). 😏 Тож 10 березня — гарна нагода послухати не лише «Scotland the Brave», а й щось менш очікуване. І, можливо, навіть спробувати дмухнути в міх — раптом у Вас теж прокинеться внутрішній волинкар?
    1
    1Kпереглядів
  • #дати #свята
    Міжнародний день жінок-суддів (International Day of Women Judges) відзначають щороку саме 10 березня з 2021 року. Рішення прийняла Асамблея ООН резолюцією A/RES/75/274 від 29 квітня 2021-го, а дату обрали не випадково — на згадку про першу жінку-суддю в історії Міжнародного суду ООН, суддю з Уганди Джулію Себутінде, яка склала присягу саме 10 березня 2012 року.

    Чому це свято з’явилося саме зараз? Бо гендерний баланс у судовій системі досі виглядає як поганий жарт: у багатьох країнах жінки становлять менш як 30% суддівського корпусу, а в міжнародних судах — ще менше. Водночас жінки-судді часто стикаються з подвійними стандартами: їхню компетентність ставлять під сумнів частіше, ніж у колег-чоловіків, а баланс між кар’єрою та сім’єю — це взагалі окрема епопея. День створений, щоб не лише привітати, а й нагадати: судова влада без гендерної рівності — це влада неповна.

    Україна тут не виняток, але й не найгірший приклад. Станом на останні роки жінки становлять близько 40–45% суддівського корпусу (залежно від інстанції), що краще, ніж у багатьох країнах Європи. Проте на рівні вищих судів та Конституційного Суду представленість жінок традиційно нижча — і це вже питання не статистики, а системних бар’єрів.

    Суть свята не в квітах і компліментах, а в аргументованому нагадуванні: жінки в мантіях — це не «квота» і не «виняток», а норма, яка робить правосуддя більш об’єктивним, емпатичним і представницьким. Бо коли половина населення бачить у судді лише чоловіків, довіра до системи автоматично страждає.

    Тож 10 березня — це не просто «жіночий день у суддівській версії». Це привід визнати, що правосуддя без жінок-суддів — це правосуддя з одним оком. І пора вже відкрити друге. 😏

    #дати #свята Міжнародний день жінок-суддів (International Day of Women Judges) відзначають щороку саме 10 березня з 2021 року. Рішення прийняла Асамблея ООН резолюцією A/RES/75/274 від 29 квітня 2021-го, а дату обрали не випадково — на згадку про першу жінку-суддю в історії Міжнародного суду ООН, суддю з Уганди Джулію Себутінде, яка склала присягу саме 10 березня 2012 року. Чому це свято з’явилося саме зараз? Бо гендерний баланс у судовій системі досі виглядає як поганий жарт: у багатьох країнах жінки становлять менш як 30% суддівського корпусу, а в міжнародних судах — ще менше. Водночас жінки-судді часто стикаються з подвійними стандартами: їхню компетентність ставлять під сумнів частіше, ніж у колег-чоловіків, а баланс між кар’єрою та сім’єю — це взагалі окрема епопея. День створений, щоб не лише привітати, а й нагадати: судова влада без гендерної рівності — це влада неповна. Україна тут не виняток, але й не найгірший приклад. Станом на останні роки жінки становлять близько 40–45% суддівського корпусу (залежно від інстанції), що краще, ніж у багатьох країнах Європи. Проте на рівні вищих судів та Конституційного Суду представленість жінок традиційно нижча — і це вже питання не статистики, а системних бар’єрів. Суть свята не в квітах і компліментах, а в аргументованому нагадуванні: жінки в мантіях — це не «квота» і не «виняток», а норма, яка робить правосуддя більш об’єктивним, емпатичним і представницьким. Бо коли половина населення бачить у судді лише чоловіків, довіра до системи автоматично страждає. Тож 10 березня — це не просто «жіночий день у суддівській версії». Це привід визнати, що правосуддя без жінок-суддів — це правосуддя з одним оком. І пора вже відкрити друге. 😏
    1
    887переглядів
  • Міністерство внутрішніх справ України повідомляє про запуск нового сервісу для сприяння в ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
    На порталі «Єдине вікно для громадян» створено спеціальний розділ «Впізнання за татуюваннями» в категорії «Розшук». Тут публікуються ескізи татуювань з неідентифікованих тіл, доставлених на підконтрольну територію України в межах репатріаційних та евакуаційних заходів. Ресурс створено для сприяння органам досудового розслідування у процесі ідентифікації та встановлення осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
    Для користування сервісом необхідно зайти на портал «Єдине вікно для громадян» та в переліку послуг обрати розділ «Розшук», після чого відкрити сервіс «Впізнання за татуюванням».
    Щоб пошук був зручним і швидким, у сервісі передбачено систему фільтрів:
    * категорія татуювання (зокрема тексти, портрети, військова символіка тощо);
    * тип татуювання (підкатегорія);
    * місце розташування та частина тіла;
    * пошук за описом.
    Кожен ескіз містить детальну інформацію: номер ескізу, категорію, тип, місце розташування, опис (наприклад, «Татуювання розміщене на лівому плечі у вигляді шолома римського легіонера»), дату додавання.Каталог періодично оновлюється та доповнюється відповідно до визначеної структури.
    ❗️Якщо ви впізнали татуювання, яке має значну схожість з тими, що є у вашого близького, негайно повідомте про це:
    * Зателефонуйте на короткий номер гарячої лінії Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин — 1698.
    * Або напишіть на електронну адресу [email protected], вказавши:
    - Ваше прізвище, ім’я, по батькові;
    - Контактний номер телефону;
    - Дані зниклої особи (ПІБ, дата народження, ким доводиться);
    - Номер ескізу татуювання;
    - Інші деталі, які можуть допомогти в ідентифікації (за наявності долучіть фото татуювань зниклого).
    Кожне таке повідомлення може суттєво прискорити процес встановлення особи та повернення імені загиблому.
    Надана вами інформація за дорученням Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артура Добросердова аналізується та перевіряється працівниками Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріату Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин) і у разі підтвердження передається слідчим підрозділам Національної поліції України.
    Реалізація цього проєкту стала можливою завдяки підтримці Програми «Партнерство за сильну Україну» (Partnership Fund for a Resilient Ukraine), зокрема в частині залучення професійних графічних дизайнерів, які безпосередньо опрацьовують фотознімки та виготовляють ескізи татуювань.
    ❗️МВС наголошує: надана родичами інформація є надзвичайно важливою для ефективної ідентифікації. Якщо Ваш близький зник безвісти за особливих обставин, рекомендуємо обов’язково подати анкету про особу, зниклу безвісти за особливих обставин через портал «Єдине вікно для громадян» (послуга «Подання анкети»). Це дозволяє зафіксувати детальні дані, зокрема про татуювання, шрами, особливі прикмети, позивний тощо, що значно полегшує роботу слідчих та сприяє процесу встановлення долі зниклого.
    Ми продовжуємо працювати над поверненням імен кожному захиснику та захисниці України.
    ❤️ Підписатися|Facebook

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    Міністерство внутрішніх справ України повідомляє про запуск нового сервісу для сприяння в ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. На порталі «Єдине вікно для громадян» створено спеціальний розділ «Впізнання за татуюваннями» в категорії «Розшук». Тут публікуються ескізи татуювань з неідентифікованих тіл, доставлених на підконтрольну територію України в межах репатріаційних та евакуаційних заходів. Ресурс створено для сприяння органам досудового розслідування у процесі ідентифікації та встановлення осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Для користування сервісом необхідно зайти на портал «Єдине вікно для громадян» та в переліку послуг обрати розділ «Розшук», після чого відкрити сервіс «Впізнання за татуюванням». Щоб пошук був зручним і швидким, у сервісі передбачено систему фільтрів: * категорія татуювання (зокрема тексти, портрети, військова символіка тощо); * тип татуювання (підкатегорія); * місце розташування та частина тіла; * пошук за описом. Кожен ескіз містить детальну інформацію: номер ескізу, категорію, тип, місце розташування, опис (наприклад, «Татуювання розміщене на лівому плечі у вигляді шолома римського легіонера»), дату додавання.Каталог періодично оновлюється та доповнюється відповідно до визначеної структури. ❗️Якщо ви впізнали татуювання, яке має значну схожість з тими, що є у вашого близького, негайно повідомте про це: * Зателефонуйте на короткий номер гарячої лінії Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин — 1698. * Або напишіть на електронну адресу [email protected], вказавши: - Ваше прізвище, ім’я, по батькові; - Контактний номер телефону; - Дані зниклої особи (ПІБ, дата народження, ким доводиться); - Номер ескізу татуювання; - Інші деталі, які можуть допомогти в ідентифікації (за наявності долучіть фото татуювань зниклого). Кожне таке повідомлення може суттєво прискорити процес встановлення особи та повернення імені загиблому. Надана вами інформація за дорученням Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артура Добросердова аналізується та перевіряється працівниками Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріату Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин) і у разі підтвердження передається слідчим підрозділам Національної поліції України. Реалізація цього проєкту стала можливою завдяки підтримці Програми «Партнерство за сильну Україну» (Partnership Fund for a Resilient Ukraine), зокрема в частині залучення професійних графічних дизайнерів, які безпосередньо опрацьовують фотознімки та виготовляють ескізи татуювань. ❗️МВС наголошує: надана родичами інформація є надзвичайно важливою для ефективної ідентифікації. Якщо Ваш близький зник безвісти за особливих обставин, рекомендуємо обов’язково подати анкету про особу, зниклу безвісти за особливих обставин через портал «Єдине вікно для громадян» (послуга «Подання анкети»). Це дозволяє зафіксувати детальні дані, зокрема про татуювання, шрами, особливі прикмети, позивний тощо, що значно полегшує роботу слідчих та сприяє процесу встановлення долі зниклого. Ми продовжуємо працювати над поверненням імен кожному захиснику та захисниці України. ❤️ Підписатися|Facebook https://t.me/Ukraineaboveallelse
    760переглядів