Навіяно при написанні чергового плану

Ми постійно стикаємось із бюрократією. Хтось - як гвинтик у системі, хтось - як жертва її шестерень. Іноді не вистачає пристойних слів, аби описати своє ставлення до цього механізму, що працює на затягування, і навіть не справи - а часу.

І водночас, давайте чесно, без бюрократії не було б держави. Вона потрібна, як хребет. Але лише до того моменту, доки не починає самостійно вигинатись у спазмах власної важливості.

То де та межа? Де закінчується структура і починається абсурд? Запитання не нове.

📚 Передвісники Паркінсона:

Платон і Аристотель (античність)

• У «Державі» Платон ще тоді писав про інститути, що перетворюються з інструменту добра на самоціль.
• Аристотель розрізняв владу «в ім’я суспільства» і «в ім’я себе» — саме там і селиться бюрократія.

Філіпп де Комен (XV ст.)

• Описував, як французька королівська канцелярія почала створювати роботу виключно заради виправдання свого існування.

Густав Ле Бон (кін. XIX ст.)

• У його «психології натовпу» з’являється знайоме: інституції поводяться як бездумна маса, яка прагне збереження себе, а не мети.

Макс Вебер (поч. XX ст.)

• Вважав бюрократію ідеальним знаряддям раціонального управління. Але попереджав: якщо організація втрачає мету, вона стає формою без змісту.

🧠 І ось — Сиріл Норткот Паркінсон, 1955 рік.

Британський історик і сатирик, який одним розчерком пера перетворив весь бюрократичний апарат на об’єкт точного знущання. У книзі "Parkinson's Law: The Pursuit of Progress" (1957) він описує, як система починає рости не тому, що це потрібно, а тому що вона вже існує.

🧩 Суть Закону Паркінсона

🔹 Закон №1:

Бюрократія зростає незалежно від обсягу роботи.

Два департаменти. Завдання одне. В одному - 10 працівників, в іншому - 50. Результат? Нульова різниця.
Причини:

• чиновник створює підлеглих, а не конкурентів;
• нескінченна ускладненість задачі;
• постійне «узгодження», «перевірка», «інструкція»;
• страх відповідальності → колективне рішення → колектив росте.

🔹 Закон №2:

Організація починає обслуговувати саму себе.

Замість вирішення зовнішніх проблем:

• звіти про звіти,
• оптимізація самої структури,
• нескінченні реорганізації,
• внутрішній рух без зовнішнього результату.

🤯 Супутні ефекти (усі - знайомі):

• Комітети, які розширюють порядок денний, але не приймають рішень.
• Інфраструктура, яка створення якої завершене  тоді… коли та вже нікому не потрібна.
• Чим менше сума — тим довше дискусія. (Бо всі мають думку про фарбу й каву).

🧱 Класика: ефект велосипедного сараю

Порядок денний:

1. Будівництво ядерного реактора — $10 млн
2. Сарай для велосипедів — $2 тис.
3. Кава і цукор — $50

Що обговорюють найдовше? Правильно — каву і фарбу. Бо в ядерній фізиці більшість не тямить, а в каві — кожен «експерт».
Це і є закон дріб’язковості.

📌 Резюме в одному рядку:

Поки людина пише звіт про свою діяльність — вона не має часу на діяльність.

І якщо в цьому тексті ви відчули знайоме — не хвилюйтесь. Справді, це не лише українська хвороба. Це універсальна властивість будь-якої ієрархії, яка довго живе.

А от як із цим боротись? Це вже не питання філософії. Це питання виживання. Бо інакше папка з «інструкцією про те, як правильно знищити країну» буде проштампована, узгоджена і затверджена — в п’яти примірниках.

🎯 Афористична крапка:

Бюрократія — це єдина система, яка росте, навіть якщо всім уже давно нічого не треба.
(на основі Паркінсона, але підписано десь у підвалі ЦНАПу)

Втім методи є, але про них поговоримо іншим разом…