Друг Гарік котів терпіти не може. Завжди не любив. Жодної алергії, просто неприязнь. Його дратувала вовна, їхнє нявкання, їхнє вічне бажання пеститися. Якщо ми опинялися в будинку, де кіт, Гарік морщився: «Аби до мене не ліз!». І щоб Гарика не нервувати, кішок намагалися ховати по інших кімнатах. 

Через роки Гарик уже мав доньку вісім років і просив завести котика. Гарік доньку любив, але відмовляв: "Проси що хочеш, тільки не це". Дружина теж благала, казала, що котик буде чистий, охайний, вихований. Гарік був суворий: «Ніяких котів у хаті!». 

Але якось донька притягла додому кошеня. З вулиці. Брудного та вошивого. 

Гарік обурювався, що тоді він піде з дому. Що його хочуть доконати. Дружина пообіцяла: вони з донькою кошеня відмиють, вилікують та віддадуть добрим людям. Гарік відповів: "Добре, даю тиждень!". 

Минув рік. Я приїхав до Гарика, побалакати, закусити. Відкрила дружина: "Проходь!". 

Я почав озиратися: а де ж мій друг? Дружина з донькою посміхнулися, пошепки сказали: «Йдемо, покажемо…» 

Ми пройшли до кімнати, де у Гаріка кабінет. Слухайте, кажу, якщо він працює, я не заважатиму. Дочка захихотіла беззвучно і прочинила двері. У щілину я побачив Гаріка, він сидів у кріслі до мене. Гарік вимовляв дуже дивні речі: А чиї тут лапки? А в кого така вовна? А хто любить тата, ммм? 

Так, Гарік тримав на руках котика, гладив його, тикав носом і ніс всю цю ахінею про шерстку. 

Донька зачинила двері: «І так постійно! Він мені не дає грати з котом! 

Чоловіки – істоти дуже суперечливі. Коли мова про кішок. 

Вони кричать, що й заводити – то собаку, дога чи вівчарку. Але для них у квартирі немає місця, тож живемо спокійно, без будь-якої цієї живності. 

Але коти набагато хитріші за чоловіків. Вони пролазять у будинок у будь-який спосіб. Чоловік з жахом, чоловік готовий втекти. Але через тиждень упокорюється. А потім уже їх із цим котиком не розлучити. 

Якось я був у далекому відрядженні з суворим таким чоловіком, колишнім військовим. Він дзвонив дружині, питав: Ну як ти? Зрозуміло. А що Басенька? Чи не вередує? Їсть нормально? 

Дочка, мабуть, думав я. Дбайливий тато. 

Увечері ми трохи випили, мій співрозмовник посміхнувся: «Показати тобі Басеньку?». 

І простяг свій телефон. То були фотографії кішки. Дуже багато. Басенька спить, Басенька їсть, Басенька валяється на килимі. 

«Дуже сумую за нею, – сказав він. – Скоріше б додому». 

із групи БОРЩ без BREADa