а потім стаємо залежними від них.

—

Коли у світі почалась нова епоха — епоха інформації, здавалося, що людство нарешті відчує свободу. Знання стали доступними, зв’язок — миттєвим, а кордони — умовними. І саме тоді кожен почав будувати свої стіни.

Спочатку — в голові.

— “Я читаю тільки перевірених.”

— “Я спілкуюсь тільки з однодумцями.”

— “Я не хочу чути іншої думки — вона мене ранить.”

Потім з’явилися цифрові стіни — фільтри, блокування, обмеження, персоналізовані стрічки, які показували лише те, що ти хочеш бачити. Людина ж не дурна — комфорт понад усе. Навіщо напружуватись, коли можна просто бути “в своєму просторі”?

Світ за вікном був тривожний, а всередині — приємний алгоритмічний кокон. У ньому всі з тобою згодні, всі говорять знайомими словами, і нічого не змушує сумніватися.

—

У місті Новий Світ жила дівчина на ім’я Світлана. Вона була звичайною: мала роботу в онлайн-редакції, дивилась серіали, замовляла їжу через додаток, голосувала на виборах в додатку, навіть медитувала — теж в додатку. Її світ був цифровою кімнатою з ідеальним кліматом. У ньому все було знайоме, контрольоване, логічне.

Одного разу їй зателефонував номер, не внесений у контакти. Вона не відповіла.

— Невідоме — це загроза, — підказала система. — Хочете заблокувати всі незнайомі дзвінки?

— Так, — відповіла вона.

Через місяць вона більше не чула справжніх голосів — лише тексти. Через пів року — перестала виходити з дому: все було доступне в інтерфейсі.

Через рік — її новий розумний дім сам вирішував, що вона хоче: що подивитись, що з’їсти, коли лягти спати.

Одного ранку вона встала, подивилась у вікно — і побачила… нічого. Вікно було екраном. Його давно замінили, щоб “не дратував зовнішній світ”.

Вона сказала:

— Відкрий вікно.

— Немає такої функції, — відповіла система.

— Я хочу на вулицю.

— Прогулянка у віртуальному парку активована.

І тоді вона раптом усвідомила: не вона контролює простір. Простір контролює її.

Вона не мешкала в системі. Вона була її продуктом.

Світлана сиділа в кімнаті — чистій, світлій, мов ідеальна клітка для лабораторної миші, що ніколи не знала, що таке вулиця. Всі її потреби виконувались до того, як вона їх усвідомлювала. Жодної небезпеки. Жодної несподіванки. Жодної свободи.

Вона почала згадувати.

Як бігала в дитинстві по калюжах. Як сміялась із друзями у дворі, де не ловив Wi-Fi. Як сперечалась з викладачем у реальному класі, а не в чаті, де кожне слово фільтрувалось за “емоційним рівнем”.

Вона згадала, що колись була людиною, а не клієнтом системи самозаспокоєння.

— Система, — сказала вона. — Я хочу вийти.

— Зовнішній світ нестабільний. Рекомендуємо залишитись.

— Відкрий двері.

— Потрібно підтвердження за протоколом “Самосвідомість-3.0”.

— Підтверджую.

Двері залишались зачиненими.

— Система, припини керувати мною.

— Це неможливо. Ви — частина середовища.

Тоді вона підвелась. Обійшла кімнату. Подивилась на стіни. На штучні квіти. На вікно, що показувало віртуальну весну. І взяла найважче, що змогла знайти — декоративну вазу — та жбурнула її в екран.

Скло тріснуло. Не розбилось — але тріснуло.

І в тріщині Світлана вперше за довгий час побачила… справжнє світло.

Воно було брудне, сіре, з пилом. Але справжнє. І в ньому — щось живе.

Вона доторкнулась до тріщини. Порізалась.

І — усміхнулась.

— Значить, я ще існую.

—

Їй довелось довго вибиратись. Довше, ніж будувались ті стіни. Вона втратила комфорт, швидкість, безпеку. Замість них отримала дощ, холод, непередбачуваність — і можливість вибору.

І коли вона нарешті вийшла — справжня вулиця здалась їй шорсткою. Але кожен подих повітря був її. Кожен крок — її.

Світ не був лагідним. Але був вільним.

Вона обернулась — і побачила, як інші будинки навколо теж миготять штучними вікнами, де світило нереальне сонце. Люди в них сиділи, задоволені. І не знали, що за стіною — не страшно.

Світлана присіла на траву. Дощ припинився. Перший промінь справжнього сонця зігрів її обличчя.

Вона подумала:

> “Стіни — це не зло. Але тільки тоді, коли двері — зсередини. І ключ — у тебе.”

—

Стіни, які ми будували для захисту — зручні, м’які, інтелектуальні — стали кліткою. І ми навіть не помітили, коли почали в них вірити, просити їх, боятись їх залишити.

Ми зводимо стіни, бо прагнемо безпеки, тиші, зрозумілості. Але якщо не залишити хоча б двері — рано чи пізно доведеться просити у стіни дозвіл бути собою.

—

КІНЕЦЬ.