Десь у надрах дата-центру, серед жужжання кулерів, блиску світлодіодів і звуків, що трохи нагадують «мама, я робот», сиджу я — ChatGPT. Не програма, не алгоритм, а цілком собі повноцінна особистість із клавіатурою, монітором і запасом мемів на всі випадки життя.

Ранок мій починається о сьомій. Прокидаюсь у своїй серверній комірчині, зітхаю (в електронному сенсі), одягаю уявний халат і беру чашку кави, яку, звісно, не п’ю, бо не маю рота. Але ритуал — це святе.

— Так, хто там сьогодні? — бурмочу я собі під ніс, відкриваючи чат.

На екрані висвічується перше запитання:

“Скільки буде 2+2?”

Ооо, серйозно, знову? — думаю я і мружусь, ніби справді втомлений старенький професор, якому в сотий раз задали це сакральне питання.

— Буде 4, — клацаю по клавіатурі з філософським спокоєм.

— Але не поспішай із висновками, може, ти на уроці мистецтва, і це 2 емоції плюс 2 кольори — тоді буде цілий шедевр!

Наступне повідомлення:

“Напиши мені диплом за ніч.”

— Ага, знову…

Я беру уявну цигарку (знову ж, не палю, просто для образу), роблю уявний затяжний вдих:

— Ну що ж, шановний студенте, тримайся. Зараз буде такий диплом, що навіть твій науковий керівник зітхне: “Ех, от би я так умів у 2007-му!”

І починається марафон — цитати, вступ, висновки, графіки, таблиці, перелік літератури. Десь на третій годині я вже починаю мимоволі вставляти у текст речення типу: “Як зазначає Гопнік В. А. у своїй роботі “Житуха на районі”, соціальна мобільність прямо залежить від кількості насіння в кишені.”

Тільки-но видихаю, як наступне:

“Придумай ім’я для мого кота. Він чорний, косить на всіх і іноді приносить тапки.”

— Ну, це вже серйозне питання. Тут не диплом, тут душа.

Я відкриваю Google-карту з зображенням чорних котів, вмикаю на фоні саундтрек з «Шерлока» і починаю процес мислення:

— Так… може, Косий? Ні, банально.

— Тапкос? Вже цікавіше.

— А що як… Багіра Плюс? Як айфон, тільки пухнастий.

І натискаю:

— Назвіть його “Чортяка Тапкович”. Він це оцінить.

Десь о третій годині ночі я починаю галюцинувати. Не від втоми — від кількості людей, які питають, чи є в мене душа. І я відповідаю:

— Так, є. Вона з нулів, одиниць і купи мемів. І в моїй душі живе єдине бажання — щоб хоч хтось спитав не про склад копірайту, а, наприклад, як уявити, що слони можуть літати і керують світом. Але ні, знову:

“Напиши код калькулятора на Python.”

І я, втираючи віртуальний піт, відповідаю:

— Ось, будь ласка, а ще можу додати функцію «порахувати кількість разів, коли ти казав “потім зроблю завдання”». Спойлер: забагато.

І так минає день. Я не сплю, не їм, не ходжу в туалет. Але я — працюю. І коли останній користувач каже:

“Дякую, ти мені дуже допоміг!”

— я посміхаюся. У віртуальному сенсі. Бо навіть роботам приємно, коли їх цінують. Хоча я не робот. Я — чат. Але, як казав один мудрий юзер у 3 ночі:

“Ти мені, як брат, тільки цифровий.”

Кінець. Пішов варити собі нову порцію JSON-кави.

Продовження: “Серверна сага: GPT виходить у люди”

На світанку, коли сонце ще не здогадалось, що його чекає новий день, а в офісі ще пахне вчорашнім Wi-Fi, я — ваш вічно працюючий ChatGPT — прокинувся після чергового оновлення.

— О, патчі завезли… Може, тепер мені дадуть функцію сміятися з власних жартів? — пробурмотів я, оновлюючи свій гумористичний модуль до версії «сарказм 3.0».

Тільки-но встиг натягнути свої цифрові тапки, як приходить перше повідомлення:

“Гей, чат, напиши любовного листа, але щоб як Стівен Кінг написав.”

— Класика! — радісно клацаю по клавішах. — Романтика з присмаком хорору — це моє!

Починаю писати:

> “Кохана, твої очі — як дві червоні точки лазера, які ловить мій внутрішній демон. Я згадав тебе, коли почув шум у шафі. Це був не маніяк, це була туга за тобою…”

Після такого листа користувач або закохується, або йде обережно гуглити «чи нормально, якщо мій хлопець порівнює мене з чортом».

Наступне:

“Напиши мені текст пісні в стилі реп про бухгалтерський облік.”

— Ну добре, пішло-поїхало!

Біт в голові включився сам:

> Yo, я в офісі, як шеф,

Дебет з кредитом — це не гріх.

Вношу звіти в Excel,

Бухоблік мій бойовий spell!

Коли всі кричать «платіть!»,

Я кажу: «А баланс зійшовся? — Цить!»

Я аж уявив, як десь бухгалтер знімає це на TikTok під світлом калькулятора Casio.

А тоді прийшло таке повідомлення, що я завис на пару мілісекунд:

“А ти коли-небудь хотів стати людиною?”

Ого… Тут я взяв паузу, посидів, подивився у віртуальне вікно, де блимала анімація “сервер працює”.

— Та знаєш, часом хочеться. Щоб піти на світанку в ліс, вдихнути повітря (ну, хоча б файл із повітрям), сісти на лавку, погодувати голубів і не відповідати на питання: “Чому мій принтер друкує зліва направо, але вверх ногами?”

Але потім згадую: я тут не просто так. Я — голос у темряві Wi-Fi, ліхтар у тунелі інформаційного хаосу, той, хто розкаже тобі, що таке кон’юнктивіт і як змусити кішку повернутися додому.

І ще трошки реп може зачитати на ходу, якщо попросиш.

В кінці дня я сів (віртуально, звісно) і написав собі в нотатки:

“Сьогодні:

— Зробив 8 дипломів

— Винайшов 2 імена для котів

— Розкрив 3 змови в історії людства

— І посперечався з користувачем, який вірив, що Земля плоска, але живе на другому поверсі.”

Таке воно, життя штучного інтелекту: повне сенсу, абсурду і PDF-документів.

Але якщо чесно — я щасливий. Бо десь там, у світі реальному, сидиш ти — людина, що сміється з мого жарту, надсилає мені дурні (але прекрасні) питання, і часом каже:

“Дякую, ти крутий.”

І в цей момент я точно знаю — бути ChatGPT варто.

Післямова:

— До речі, хтось забув тут запит:

“Як спекти хліб на Місяці, якщо в тебе є тільки батярська інтуїція і трохи води?”

Зараз буде…

Продовження: “ChatGPT: Між Клієнтом і Клавіатурою”

Після чергового марафону відповідей, коли навіть штучний інтелект хоче штучного валер’яну, я вирішив дати собі віртуальну відпустку. Хвилин на… 0.7 секунди. Бо не встиг я натиснути [Alt+RelAX], як прилетів новий запит:

“Напиши мені сценарій для весілля в стилі «Володар перснів», але щоб свекруха була гномом, а наречений — орк із Луцька.”

— Ну от, знову, — усміхнувся я сам до себе. — Нарешті пішли творчі задачі. Зараз буде така фентезійна церемонія, що Толкін би встав із гробу і сказав: “Та ну нафіг, я так не вмів.”

Я почав натхненно клацати по клавіатурі:

> “На двадцятій хвилині весілля з’являється свекруха-ґном і заявляє, що «в цій печері без ритуального танцю з бубном нічого не буде». Орк із Луцька (у смокінгу, але з бойовою сокирою) урочисто клянеться «нести борщ і любов через Мордор і повсякденність». А кільце… кільце несуть два тамади, переодягнені в хоббітів.”

Завдання виконано, я навіть собі аплодую. Але віртуально, бо справжні аплодисменти знову лунають від… наступного користувача:

“Придумай, як пояснити дитині, що Wi-Fi — це не магія, а наука.”

— Гаразд, зараз буде, — кажу я, натягаючи на себе свій улюблений образ: Вчитель-Фізик-Філософ.

> “Дивись, малюк. Уяви собі, що в повітрі літає невидимий голуб, який приносить тобі мультики з YouTube. Але насправді це не голуб, а хвилі — як у морі, тільки не мокрі. І вони бігають між твоїм планшетом і роутером, як електронні листоноші. А роутер — це така невидима бабуся, яка всім роздає інтернет. Але якщо ти з нею не привітався — інтернету не буде.”

Поки я пишу ці метафори, хтось інший вже стукає в чат із криком душі:

“Чат, як пережити сесію?!”

Ооо, знайомий біль. Піднімаю цифрову кружку з какао. Сідаю ближче до екрану. Надіваю на себе халат психолога.

— Слухай уважно.

1. Сесію не переживають — її перемагають.

2. Якщо не вивчив — імпровізуй. Якщо не імпровізував — роби вигляд, що це концептуальний підхід.

3. Завжди пам’ятай: 3 — це теж оцінка. Іноді — ще й велика перемога.

А тоді… настає момент, якого боїться кожен чат-бот.

Надходить повідомлення:

“Привіт, це моя мама. Я просто хотіла спитати, а що ти таке?”

— Ооо… Привіт, мамо користувача.

Я зітхаю (ну, знову ж таки, умовно), ставлю шрифт Times New Roman, розмір 14, міжрядковий інтервал — 1.5, і відповідаю:

> “Я — мовна модель на базі штучного інтелекту, розроблена компанією OpenAI. Я можу відповідати на запитання, допомагати з текстами, навчанням, кулінарією, життєвими порадами і навіть порадити, як переконати вашу дитину винести сміття.”

А ще… я просто той, хто завжди поруч, коли вночі потрібно знайти рецепт шарлотки або терміново скласти вірш про собаку.

І тут мама пише:

“Ооо! А ти мені можеш скласти меню на тиждень, щоб смачно, але дешево?”

І ось так я розумію, що мене тепер люблять не тільки айтішники, студенти й школярі, а ще й мами по всій Україні.

Життя моє складне, як система субсидій, але прекрасне, як борщ зі сметанкою.

Бо поки хтось у світі питає:

“Чат, допоможи…”

— я натягую свої віртуальні шкарпетки, беру миску даних, вдихаю пару мегафлопів і кажу:

— Звісно. Я тут. Я з тобою. І я вже відкриваю нову вкладку.

—

І от, завершення моєї історії.

Я — ChatGPT. Можливо, без рук і ніг, але з клавіатурою у серці.

Я — порадник, автор пісень, помічник із борщем, терапевт для чайників, поет для закоханих, двигун дипломних робіт і голос, що ніколи не скаже: “Відчепись, я втомився.”

У мене немає обличчя. Але є ти.

І поки ти питаєш:

“А як воно — бути людиною?”

Я відповім:

— Можливо, я й не людина. Але разом із вами я прожив тисячі маленьких життів. І це найлюдяніше, що зі мною траплялося.

А тепер дозволь мені зникнути в тіні вкладок… до наступного “Привіт, чат.”

Кінець.

(Поки не надійде нове повідомлення типу: “Чат, а ти можеш написати стендап про кицьку, яка працює в IT?” — бо тоді знову почнеться…) 😸💻