Південь Франції. Вузька вуличка десь під Ніццою потопала в сірому дощі. З під’їзду старого будинку вийшов чоловік у бежевому плащі. Для консьєржки він був мсьє П'єр, за паспортом у внутрішній кишені - італієць Джованні, а насправді... ну, нехай буде просто Петро. Звичним рухом кинув пухкенький шкіряний портфель на пасажирське сидіння орендованого авто і сів за кермо.

Маршрут: Ніцца - Цюрих. Сірий дощ затягнув альпійські серпантини. Двірники ритмічно відбивали такт - раз-два, раз-два. Монотонний, гіпнотичний звук. Петро зловив себе на думці, що ця сцена нагадує старе чорно-біле кіно про розвідників. Він почувався Штірліцом, який проривається до швейцарського кордону. Тільки замість мікроплівки із шифровкою для Центру він віз у портфелі дещо набагато руйнівніше. Він їхав у Швейцарію. Нейтральна Швейцарія любить тишу. А великі гроші люблять її ще більше.

Під цей монотонний шум двірників Петро почав складати в голові пазл, заради якого він проїхав пів Європи. ТА й хіба тільки він…

У портфелі лежав стос пожовклих паперів з двоголовими орлами. Облігації 1916 року. Він купив їх щойно у старенької мадам Дюбуа за 150 євро. Ціна хорошої вечері з вином. Мадам належала до родини тих "принципових". Її покійний батько у 1996 році навідріз відмовився брати від Росії принизливі копійки "відступних". Старий до останнього подиху свято вірив, що його тисяча золотих франків ще поставить клятих більшовиків на коліна. "Краще хай папери згниють, ніж я легалізую їхню крадіжку своїм підписом!" – вже ледь дихаючи, скрипів він своїм старечим дискантом. Але батька давно не стало. Роки йшли, героїчна образа притупилася, а гаманець не товстішав. Тож коли з'явився цей покупець, вона майже погодилась, але в останній момент завагалася - чи не зраджує вона пам'ять батька?

Петро помітив цей сумнів. Він нахилився і тихо, але серйозно сказав: — Мадам, не хвилюйтеся. Ці папери не ляжуть у музей. Вони наздоженуть крадіїв. Я вам обіцяю: кожен рахунок буде оплачено. Її вицвілі, втомлені очі, що вже давно втратили колишній блиск і гостроту, раптом затягнулися вологою. По зморшкуватій щоці скотилася сльоза - не гіркоти чи жалю, а світла сльоза запізнілої надії. Вона посміхнулась, ніби скинула з плечей важкий тягар, і твердою рукою простягнула йому портфель. Зрозуміла, що за 150 євро продає не макулатуру, а відплату.

Петро посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі заднього виду. «Саме такі люди, які не "спалили мости" угодами 90-х, зберегли для нас юридичний динаміт», - подумав він.

Мадам не знала технічних деталей, але не помилилась у головному: в його очах вона побачила не азарт колекціонера, а холодний розрахунок мисливця.

"Московія — це взагалі унікальний парадокс," - крутилося в голові, поки руки механічно викручували кермо на віражі. Країна, яка демонстративно витирає ноги об Статут ООН і Женевські конвенції, раптом перетворюється на найвідданішого адепта "букви закону", коли йдеться про її гроші. Сьогодні Кремль використовує юридичну дисципліну європейців як щит. Їхній меседж до Брюсселя звучить як погроза гопника, який раптом згадав про права людини: "Не дай боже ви торкнетесь тіла наших активів! Це священна приватна власність! Ми затягаємо вас по судах, ми зруйнуємо репутацію євро!".

І це працює. Європейські банкіри - особливо у Бельгії - намагаються не показувати світу свій тремор. Але руки тремтять. Страх перед позовами паралізує волю. Вони бояться конфіскації.

"Ну що ж..." - Петро постукав пальцями по керму. - "Якщо Москва так хоче грати на правовому полі, чому б не погодитись? Ви хочете все вирішувати в судах? Наполягаєте на непорушності боргів? Гаразд. Ви самі напросились".

Він подумки прокрутив у голові формулу помсти:

1. Золотий стандарт. Папери в його портфелі прив'язані до золота. $1000 номіналу 1916 року — це 50 унцій. Сьогодні це $125 000.

2. Час. 110 років невиплат.

3. Магія складного відсотка. Це снігова куля, що летить з гори.

Американський фонд Noble Capital вже порахував точно: коефіцієнт зростання - х9000. Тобто один "папірець мадам Дюбуа", куплений за ціну салату, юридично перетворився на дев'ять мільйонів доларів. А весь портфель? Це ключ до мільярдів.

І навіть якщо суд не дасть виграти одразу - це не важливо. Головна мета "Павутини-2" інша. Як тільки суддя в Нью-Йорку чи Лондоні приймає позов до розгляду, він накладає забезпечувальний арешт. Це означає повний параліч. Російські $300 мільярдів не просто "заморожені" політиками (які завтра можуть передумати). Вони заблоковані судом на час розслідування. А такі справи тягнуться 10–15 років. Жоден банк світу не проведе транзакцію з грошима, на які накладено судовий арешт. Це "чорна мітка". Це повне блокування роботи їхніх зовнішньоекономічних інститутів.

І ціна цього блокування? Кілька мільйонів доларів на скупку паперів і гонорари юристам. Копійки проти трильйонів. Асиметрія, яка так сподобалася б нашим хлопцям, що минулого року спалили стратегічні бомбардувальники копієчними дронами.

А хто платить за банкет? Петро криво посміхнувся. Він, звісно, не сидів за одним столом з "небожителями" в закритому київському клубі - не той рівень допуску. Але Куратор перед відрядженням пояснив джерело фінансування гранично чітко. Олігархи. Ті самі, що зараз мріють про амністію на Заході. - Їм запропонували угоду, - офіційно сказав тоді Куратор.

Але у їхньому відділі ходить інша байка. Про те, з якою потугою насправді довелось заганяти цих грошовитих бонз в одну кімнату. Здавалося б - люди непробивні, господарі життя. Але, як виявилось, над кожним другим, якщо не першим, уже давно завис дамоклів меч. І тримає його не тільки рідне НАБУ, а й фінансова розвідка США. Бо якщо з рідним судом, попри всю цю показову "боротьбу з корупцією", ще жевріє надія якось домовитись, то не дай Боже потрапити в залу засідань суду Нью-Йорка чи Лондона. Там правила інші.

І від пропозиції стати такими собі Френсісами Дрейками сучасності у них просто не було шансу відмовитись. Вони погодились.

І тепер сотні таких "Джованні" везуть портфелі до Цюриха, Лондона та Нью-Йорка.

Вдалині заблимали вогні швейцарського кордону. Дощ стихав. "Історія завжди повертає борги," - подумав він. - "Іноді - ціною існування імперії".

...І тут задзвенів будильник, довелось прокидатись…

 

#ЛабораторіяЛеза #ДумкиВголос #Павутина2