Уявіть собі: 1940 рік, Лондон у вогні, німецькі бомбардувальники сиплють смерть на міста, британці тримаються на зубах і на волі. І тут Сполучені Штати виходять до Лондона з “мирним планом”: ви здаєтеся Гітлеру, визнаєте його завоювання, відмовляєтесь від союзів і сильно скорочуєте армію. Зате вам “обіцяють” кінець війни. Приблизно те саме сьогодні намагаються продати Україні під брендом “миру” – тільки замість Гітлера Путін, а замість тодішньої умовної “нейтральної Америки” – Трамп зі своїми псевдореалістичними схемами.

Суть такого “плану” проста й цинічна до огиди: жертва агресії має заплатити територією, безпекою та майбутніми гарантіями, а агресор отримує винагороду за насилля. Україна має поступитися своїми землями, назавжди закрити для себе двері в НАТО, урізати власну оборону й погодитися жити під постійним російським ножем біля горла. Натомість Росію поступово повертають у клуб поважних держав, знімають із неї частину клейма ізоляції, фактично легалізують воєнний здобуток. Це не мирний план. Це схема капітуляції, яку намагаються збагнути як “компроміс”.

У цій логіці є щось особливо огидне. Агресія — це злочин, оборона — це право. Коли ж пропонується модель, де нагороджують того, хто напав, і карають того, хто захищався, це переворот базової етики. Це сигнал не лише Путіну, а й усім іншим диктаторам: напади, відкуси, потерпи пару років – а потім якийсь “великий лідер” із далекої країни приїде, змусить жертву змиритися, і твоє насильство буде оформлене як “новий баланс”.

Ми вже бачили, чим закінчуються такі “миротворчі” стратегії. Мюнхен 1938 року – не просто історичний епізод, а класична демонстрація того, як страх перед конфліктом у своїй хаті штовхає великих гравців на зраду менших союзників. Тоді Британія і Франція примусили Чехословаччину віддати Судети Гітлеру в обмін на порожню обіцянку миру. Прагу навіть не посадили за стіл переговорів. Її інтереси розміняли за спиною, як дрібну монету. Результат — і ганьба, і війна, причому ще страшніша. Те, що сьогодні звучить з боку Трампа щодо України, дуже схоже за духом: “Ну ви ж далекі, це ваші проблеми, віддайте трохи території, обмежте амбіції, а ми оголосимо на камери, що врятували світ”.

Ще одна аналогія – Паризькі мирні угоди 1973 року, які фактично означали смертний вирок для Південного В’єтнаму. США, втомившись від війни, витиснули свого союзника підписати “мир” із Північчю, дозволивши ворожим військам залишатися на окупованих територіях на півдні. Обіцяли допомогу, підтримку, стабільність. Насправді ж це була лише пауза перед повним падінням Сайгону. Коли великій державі стає незручно й дорого, вона раптом дістає з кишені “мирний план”, який дивом завжди передбачає: ми виходимо із гри, а ви платите все, що не доплатили за нас.

Трампівське бачення “врегулювання” війни в Україні – це саме такий варіант втечі від відповідальності. Він не думає категоріями міжнародного права чи безпеки союзників. Він мислить категоріями телевізійної картинки й особистого піару: показати себе геніальним миротворцем, який “за 24 години зупинив війну”. Те, що для України це означатиме багаторічну нестабільність, втрату перспектив і постійний страх перед новим наступом – його не хвилює. Головне – оголосити власну “перемогу” та закрити тему.

А тепер повернімось до нашої аналогії з 1940 роком. Лондон горить, німецькі літаки бомблять, Британія одна проти монстра. І уявімо президента США, який каже: “У вас немає шансів, здавайтеся. Віддайте Гітлеру контроль над Європою, визнайте його завоювання, припиніть опір. Ми домовимося, щоб вас не чіпали надто сильно. Зате я отримаю Нобелівську премію миру”. Який був би історичний вирок такому лідеру? Його запам’ятали б як того, хто принижував союзника перед обличчям зла, а не як миротворця. І саме в цьому моральному дзеркалі сьогодні опиняється Трамп.

Є ще один небезпечний вимір цієї історії: руйнування довіри до Сполучених Штатів як до союзника. Якщо країна, яка десятиліттями позиціонувала себе як гарант свободи й міжнародного порядку, починає торгувати чужими кордонами заради своїх внутрішніх політичних сюжетів, це б’є по всій архітектурі безпеки. Після такого сигналу Тайвань, країни Балтії, будь-який партнер США має повне право запитати: а чи не продадуть і нас, коли наступний “миротворець” вирішить, що наші життя та наша свобода – прийнятна ціна за його рейтинги?

У такій поведінці немає ні стратегічної мудрості, ні справжнього реалізму. Це не холодний розрахунок великої держави, а дрібна політична вигода за рахунок чужої крові. Реалізм – це визнати: легалізувавши російську агресію, світ не отримає стабільності, він отримає прецедент. Якщо Росії вдасться силою перекреслити кордони і добитися міжнародного визнання цього факту, чому так не може зробити Китай? Чому не може хтось інший завтра висунути територіальні претензії сусідам? Це не мир, це повернення до епохи, коли карту світу перекроювали гармати, а не договори.

Особливо цинічно звучать усі ці “плани миру” на фоні реальності, яку переживає Україна. Це не абстрактний конфлікт “десь там”. Це мільйони біженців, зруйновані міста, вбиті діти, закатовані цивільні. Сказати такій країні: “Ну добре, погодьтеся віддати частину себе – і ми все назвемо миром” – це плюнути в обличчя не тільки українцям, а й самій ідеї справедливості. Це як сказати людині, яку побили й пограбували: “Давай домовимося, що частина награбованого залишиться нападнику, аби він більше не нервував, а ти ще й подякуй, що тебе не вбили”.

Трамп не вперше демонструє таке ставлення до союзників. Коли він кинув курдів у Сирії, фактично відкривши ворота для турецької операції, весь світ побачив: союз із США за його правлінням може бути дуже умовним. Курди воювали проти ІДІЛ, платили своєю кров’ю, а у відповідальний момент були принесені в жертву “переорієнтації політики”. З Україною він, схоже, готовий повторити той самий трюк, тільки в масштабі всієї європейської безпеки.

Найгірше в цій історії те, що подібні “миротворчі” ідеї отруюють саму мову про мир. Справжній мир – це не папірець, підписаний за рахунок жертви. Справжній мир можливий лише тоді, коли агресія не окупається, коли той, хто порушує кордони силою, розуміє, що заплатить за це настільки високу ціну, що наступного разу десять разів подумає. Будь-який план, який пропонує винагороджувати насильство територією й політичними бонусами, – це не мир, а відкладена наступна війна.

Якщо провести пряму лінію, картина виглядає так: Трамп сьогодні пропонує Україні приблизно те саме, що 80 років тому означало б пропозицію Британії визнати “новий порядок” Гітлера, відмовитися від боротьби й змиритися з тим, що Європа живе під чоботом Третього рейху. Тоді історія обрала інший шлях – шлях опору, навіть коли шанси здавалися мінімальними. І саме завдяки цьому ми сьогодні живемо не в світі, де свастика висить над Лондоном. Тепер Україна стоїть перед таким самим моральним вибором: погодитися на “реалізм по-Трампу” чи продовжити боротьбу, опираючись не лише Росії, а й спокусливим пропозиціям легкої капітуляції.

І тут важливий ще один момент: Україна – не фішка в чужій грі, а суб’єкт із власною волею. Вона має повне право відмовитися від “мирних” схем, які перетворюють її на витратний матеріал у чужих політичних сценаріях. Примус до капітуляції не стає легітимним тільки тому, що він загорнутий в обгортку з красивих слів про “кінець війни”. Навпаки, саме в таких моментах найгостріше видно, хто готовий стояти за принципи, а хто готовий торгувати ними заради рейтингу.

Трамп може скільки завгодно представляти себе “геніальним переговірником”. Але історія дуже чітко розрізняє тих, хто добивається миру через захист слабших, і тих, хто добивається “спокою” через їхню здачу. Одних називають державними діячами. Інших — моральними банкрутами. І з цієї точки зору його тиск на Україну виглядає не як лідерство, а як капітуляція совісті.