Осінь завжди трохи розслабляла мене. Повітря пахло мокрим листям, каштани глухо стукали об асфальт, а місто здавалося повільнішим. Я йшов алеєю, тримаючи в кишені телефон із тріснутим екраном. Усе літо збирався його полагодити — і лише тепер, коли ранки стали прохолодними, нарешті відніс у сервіс.

За тиждень мені подзвонили:

— Юрію, ваш телефон готовий.

Я забрав апарат, навіть не перевіривши, бо поспішав. Увечері, сидячи з горнятком чаю біля вікна, відкрив галерею — і здригнувся. Це були не мої фото. Дівчина серед осінніх дерев, із кавою в руках, усміхнена на фоні моря. В інших кадрах — рудий кіт, книжка на підвіконні. Її очі, зафіксовані на знімках, ніби дивилися прямо на мене.

— Що за… Це ж не мій телефон, — пробурмотів я.

Наступного ранку повернувся до сервісу. Там вибачилися, обіцяли все владнати. Але дорогою додому чужий телефон задзвонив.

— Алло? — сказав я.

— Добрий день… Це Христина. У вас, здається, мій телефон? — її голос був м’яким, трохи схвильованим.

— Так… а в тебе, мабуть, мій.

— То може зустрінемось?

Ми домовилися про кав’ярню на розі. Я прийшов раніше й дивився у вікно, як жовте листя падало на тротуар. І тоді вона увійшла. Христина. Та сама з фото — тільки ще більш жива. Усміхнена, з моїм телефоном у руках.

Ми обмінялися апаратами, але не розбіглися. Замовили каву. Розмова лилася легко. Вона розповідала, як викладає іноземні мови, як любить мандрівки й книжкові ярмарки. Я поділився своїми історіями про роботу й нічні прогулянки містом. Ми сміялися, ніби давно знайомі.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на мене крізь пару від кави, — може, це знак. Інакше як пояснити, що наші телефони переплуталися?

Я тільки усміхнувся. Усередині щось погоджувалося з цим.

Наступного тижня я запросив її на прогулянку. Ми йшли вулицями, вкритими листям, слухали вуличного скрипаля. Потім сиділи на лавці, дивилися, як падає дощ, і мені хотілося, щоб цей вечір не закінчувався.

Далі були нові зустрічі. Ми разом ходили у книжковий магазин, сперечалися, чию каву готують краще — у моїй улюбленій кав’ярні чи в її. Вона показала мені свого кота, вередливого й смішного. Я водив її на дах старого будинку, де місто сяяло вогнями. Саме там було наше перше справжнє побачення.

І тепер, коли я беру телефон у руки, завжди згадую: тоді я шукав не просто свій апарат. Я шукав Христину — навіть ще не знаючи про це.

З осені ми бачилися дедалі частіше. Я вже не уявляв своїх вечорів без Христини. Вона вміла сміятися так, що весь день ставав світлішим, і могла мовчати так, що в тій тиші було спокійніше, ніж у будь-якій розмові.

Ми гуляли засніженими вулицями в грудні, пили глінтвейн на різдвяному ярмарку, гріли руки в кишенях один одного. І чим ближче було до Нового року, тим сильніше я відчував, що мушу щось сказати. Але кожного разу зупинявся на півслові.

31 грудня ми домовилися зустріти свято разом. На площі вже сяяли вогні, люди запускали хлопавки, дітлахи бігали з бенгальськими вогниками. Ми стояли поруч біля великої ялинки, сніг повільно падав на плечі й волосся Христини. Вона була у білому шарфі, і від неї пахло мандаринами й корицею.

— Юрію, — тихо сказала вона, — знаєш, я ніколи не думала, що ремонт телефону може так змінити моє життя.

Я засміявся, але в грудях усе стислося. Настала та мить, коли мовчати більше не можна. Годинник на ратуші почав бити дванадцяту. Я глянув на неї й промовив:

— Христинко, ти для мене давно вже не випадковість. Ти — найкраще, що трапилось зі мною цього року. Я… я закохався в тебе.

Вона не відповіла одразу. Лише усміхнулася, зробила крок ближче й поклала руку мені на щоку.

— Знаєш, я боялася, що скажу це першою. Бо теж кохаю тебе.

У натовпі всі кричали “З Новим роком!”, у повітрі вибухали феєрверки, а для мене ніби зник увесь світ. Був тільки сніг, світло й вона — Христина.

Ту ніч ми зустріли разом, тримаючись за руки й знаючи: новий рік починається з чогось набагато важливішого, ніж просто календар. Він починається з нас.

Після тієї ночі світ змінився. Ми прокидалися й засинали з думкою одне про одного, а короткі повідомлення перетворилися на довгі дзвінки. Здавалося, місто стало теплішим, навіть коли січневий мороз щипав за щоки.

— Поїхали кудись, — сказала Христина одного дня, сидячи з чашкою какао в кав’ярні. — Хоч на день, аби тільки вирватися з цієї круговерті.

Я всміхнувся. Ідея здалася мені настільки природною, ніби я сам думав про те саме. Через кілька днів ми вже сиділи в потязі до Львова. За вікном пролітали засніжені поля й маленькі села, а я ловив її відображення у склі й думав, що кращої подорожі в мене ще не було.

У Львові нас зустрів запах кави, бруківка й дзвони костелів. Ми блукали вуличками, купували гарячий шоколад, фотографувалися біля різдвяних вертепів. Христина тягнула мене в книгарні, я — у старі підземні кав’ярні. Ми сміялися, сперечалися, куди піти далі, і врешті просто йшли туди, куди тягнуло серце.

Ввечері ми піднялися на Високий замок. Вітер був крижаний, сніг рипів під ногами, а місто сяяло тисячами вогників унизу. Христина загорнулася в мій шарф, притулилася ближче й сказала:

— Знаєш, я щаслива, що мої фотографії випадково потрапили в чужі руки. Бо саме тоді я знайшла тебе.

Я обійняв її, і світ у ту мить здався бездоганним. Уся ця поїздка стала нашою маленькою пригодою — першою спільною, але точно не останньою.

Коли ми поверталися назад нічним потягом, Христина заснула на моєму плечі. Я дивився на неї й розумів: уперше в житті я не шукаю нічого більшого. Усе, чого я прагнув, було зараз тут — поруч.

Зима поступово відходила. На вулицях з’явилися перші калюжі, вікна кав’ярень більше не вкривалися візерунками від морозу, і навіть повітря пахло по-іншому — свіжістю й очікуванням.

Весна прийшла разом із легкістю, яку я відчував у собі щоразу, коли бачив Христину. Ми зустрічалися вже кілька місяців, і щоразу дивувало, як швидко вона стала невід’ємною частиною мого життя.

Ми гуляли парком, слухали, як під ногами шарудить торішнє листя, а в гілках співали пташки. Христина кидала камінці у річку й сміялася, коли бризки долітали до нас. У її сміху була якась весняна безтурботність, яка мені так подобалася.

— Знаєш, — сказала вона якось, коли ми сиділи на лавці й спостерігали, як діти запускають повітряного змія, — мені здається, що ця весна буде особливою.

Я мовчав. У кишені моєї куртки був маленький ключик. Я довго наважувався, але зрозумів: настав час.

Того вечора я запросив Христину до себе. Коли ми підійшли до дверей, я зупинився й простягнув їй ключ.

— Це для тебе. Хочу, щоб ти приходила сюди не як гість.

Вона здивовано підняла очі, а тоді обійняла мене так міцно, що жодних слів більше не треба було.

Відтоді ми почали будувати наш простір удвох. Купували квіти на балкон, розкладали її книги поруч із моїми, сперечалися, де має стояти крісло. І навіть дрібні сварки були якимись теплими, бо після них ми завжди сміялися й мирилися.

Весна розквітала, і разом із нею розквітали ми. Я все частіше ловив себе на думці, що дивлюся не просто на дівчину, яка випадково залишила свої фото в моєму телефоні. Я дивлюся на людину, з якою хочу прокидатися щоранку — у будь-яку пору року.

...

далі буде