• Біла риба

    Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
    І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

    Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

    Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
    — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
    — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
    Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
    — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
    — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

    Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
    Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

    Та що я тоді знав про рибу...
    Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

    Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
    Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

    Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
    — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
    Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
    А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
    Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

    — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
    Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

    — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

    А я аж посірів.
    — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

    — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

    — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

    І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
    Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
    — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

    Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

    Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
    — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
    І наливає мені ще кухоль.
    — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
    Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
    — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

    Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
    — Гарне місце, але трохи нуднувате.
    А вона:
    — Та нічого, зате не сперечаються.

    Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

    Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

    Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

    Але найсмішніше було потім. Вона каже:
    — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
    Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

    Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
    — Ти ж не залишиш мене?
    А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
    — Хіба можна залишити море?

    І з того дня я її більше не бачив.

    Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

    — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

    Бармен зітхає, витирає келих і каже:
    — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
    — А куди ж риба поділась? — питає бармен,
    — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

    І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
    Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
    У бармена келих мало з рук не випав.
    — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

    А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

    — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

    — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

    — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

    Бармен, заливаючись сміхом, каже:
    — Пані, це точно ваш?

    — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
    А потім додає:
    — І взагалі, вдома вечеря холоне.

    І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
    — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

    А вона сміється:
    — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

    І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
    «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
    ---

    Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
    — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Біла риба Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море. І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів. Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі». Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу. — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс? — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією. Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість. — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад. — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням. Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою! Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою. Та що я тоді знав про рибу... Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона. Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт». Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге. Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно. — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько! Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті. А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна. Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити. — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент. Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину. — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї! А я аж посірів. — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш. — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба! — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло. І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати. Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу: — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна! Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей. Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить: — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався. І наливає мені ще кухоль. — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету. Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів: — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина. Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу: — Гарне місце, але трохи нуднувате. А вона: — Та нічого, зате не сперечаються. Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!» Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися! Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє. Але найсмішніше було потім. Вона каже: — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць. Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали. Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже: — Ти ж не залишиш мене? А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів: — Хіба можна залишити море? І з того дня я її більше не бачив. Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ. — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш? Бармен зітхає, витирає келих і каже: — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало. — А куди ж риба поділась? — питає бармен, — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні! І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона. Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки, У бармена келих мало з рук не випав. — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга? А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би. — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни! — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота? — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина! Бармен, заливаючись сміхом, каже: — Пані, це точно ваш? — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело. А потім додає: — І взагалі, вдома вечеря холоне. І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу: — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла! А вона сміється: — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф! І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю: «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.» --- Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе: — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Like
    2
    383переглядів
  • #поезія
    Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря.
    Клаустрофобія у задзеркаллі подій.
    Список росте: спотикань, неудач і падінь,
    Колотих ран, шрамування – від болю похмілля.

    Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця
    Надто залежна від чинного й чинників зла.
    Я не тікатиму. Крихтами неприйняття
    Післяобідні збиратиму рими безмежжя.

    Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне.
    Йду рахувати нічниці у тінях садів,
    Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди
    Зроблять повітря густішим... легені порожні.

    Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки,
    Я замерзаю у колах північних широт.
    Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок
    Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки.

    Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь.
    Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ,
    Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту
    І проникає в замерзлі судини та зморшки.

    Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость.
    Мороком у каламуть я вливатиму біль.
    В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр.
    У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь.

    *Курсивом виділені рядки з віршів Оксани Мовчан, Алі Гулієвої, Ірини Божко, Лани Д'Арк, Олесі Репи, Юрія Ліщука.

    13.04.2025
    16.05.2025
    Олеся Репа
    #поезія Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Список росте: спотикань, неудач і падінь, Колотих ран, шрамування – від болю похмілля. Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця Надто залежна від чинного й чинників зла. Я не тікатиму. Крихтами неприйняття Післяобідні збиратиму рими безмежжя. Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне. Йду рахувати нічниці у тінях садів, Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди Зроблять повітря густішим... легені порожні. Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки, Я замерзаю у колах північних широт. Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки. Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь. Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ, Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту І проникає в замерзлі судини та зморшки. Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость. Мороком у каламуть я вливатиму біль. В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр. У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь. *Курсивом виділені рядки з віршів Оксани Мовчан, Алі Гулієвої, Ірини Божко, Лани Д'Арк, Олесі Репи, Юрія Ліщука. 13.04.2025 16.05.2025 Олеся Репа
    Love
    1
    459переглядів
  • ГАРМОНІЯ СЕРЦЯ

    Розум будить серце в кращий форум,
    Та без змісту знов воно мовчить.
    Не буває норми для простору,
    Все, летюче вгору, не спинить.

    Серце — вогник, розум — його форма,
    Разом творять істинний політ.
    Коли думка чиста, то це норма,
    Всі чуття ідуть самі на зліт.

    Від незнань також буває спрага,
    Від вагань виходить навіть зміст.
    Там, де тиша, ще росте увага,
    І душа наповнює свій зріст.

    Мудрість не палає з суєтою,
    Її вабить простір і глибінь.
    Почуття міцніють із метою,
    Розум має убивати лінь.

    Хто збагнув гармонію з роками,
    Той не прагне більш чужих висот.
    Бо у рівновазі між серцями
    Розцвітає справжній вир чеснот.

    Мирослав Манюк
    13.06.2025
    ГАРМОНІЯ СЕРЦЯ Розум будить серце в кращий форум, Та без змісту знов воно мовчить. Не буває норми для простору, Все, летюче вгору, не спинить. Серце — вогник, розум — його форма, Разом творять істинний політ. Коли думка чиста, то це норма, Всі чуття ідуть самі на зліт. Від незнань також буває спрага, Від вагань виходить навіть зміст. Там, де тиша, ще росте увага, І душа наповнює свій зріст. Мудрість не палає з суєтою, Її вабить простір і глибінь. Почуття міцніють із метою, Розум має убивати лінь. Хто збагнув гармонію з роками, Той не прагне більш чужих висот. Бо у рівновазі між серцями Розцвітає справжній вир чеснот. Мирослав Манюк 13.06.2025
    Like
    1
    836переглядів
  • 🕯18 травня 1944 року комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар з Кримського півострова.

    Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар.

    При переїзді загинули близько 8 тисяч людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф.

    Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула.

    За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років.

    Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень – оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей. Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах.

    4 липня 1944 року, НКВД офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація “переселення кримських татар” завершена.

    14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар.

    30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

    У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВД виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув'язнення. Такі випадки траплялися.

    Протягом 1950-х і 1960-х років киримли боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг.

    Політичні акції кримських татар привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”, який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані.

    Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав. Проте неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

    У 2006 році курултай кримськотатарського народу звернувся до Верховної Ради з проханням визнати депортацію геноцидом. У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу у 1944 році геноцидом. 245 депутатів підтримали відповідне рішення. 18 травня встановлено як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Окремою поправкою засудили сучасні утиски кримських татар.

    🕯18 травня 1944 року комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар з Кримського півострова. Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар. При переїзді загинули близько 8 тисяч людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф. Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років. Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень – оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей. Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах. 4 липня 1944 року, НКВД офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація “переселення кримських татар” завершена. 14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. 30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР. У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВД виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув'язнення. Такі випадки траплялися. Протягом 1950-х і 1960-х років киримли боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг. Політичні акції кримських татар привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”, який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані. Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав. Проте неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року. У 2006 році курултай кримськотатарського народу звернувся до Верховної Ради з проханням визнати депортацію геноцидом. У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу у 1944 році геноцидом. 245 депутатів підтримали відповідне рішення. 18 травня встановлено як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Окремою поправкою засудили сучасні утиски кримських татар.
    Like
    1
    612переглядів
  • НЕ ЗНАЮ, ЧИ ПОБАЧУ ВАС, ЧИ НІ...

    Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
    А може, власне, і не в тому справа.
    А головне, що десь вдалечині
    Є хтось такий, як невтоленна спрага.
    Я не покличу щастя не моє.
    Луна луни туди не долітає.
    Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
    Моя душа й від цього вже світає.

    ✍️Ліна Костенко
    НЕ ЗНАЮ, ЧИ ПОБАЧУ ВАС, ЧИ НІ... Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа. А головне, що десь вдалечині Є хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає. ✍️Ліна Костенко
    Love
    1
    396переглядів
  • ЗАМУЧИЛА СПРАГА
    ЗАМУЧИЛА СПРАГА
    322переглядів 7Відтворень
  • Раптом чергова шалена хвиля спочатку знесла з ніг, а потім змила мене у воду.
    Коли мені все-таки вдалося виринути, я знаходився далеко від "Аделаїди" і вгледів кілька човнів, які ледь трималися на воді. Спробував допливти до одного з них, але чим більше намагався плисти до нього, тим далі мене відносило.
    Тоді я побачив, як наша бригантина пішла на дно. Довго чув вигуки матросів і команди капітана, що намагався керувати човнами.
    Я чимдуж кликав на допомогу, але човен був надто далеко, і, ймовірно, мене ніхто не почув. Мабуть, вирішили, що я вже лежу на дні океану, тому й не шукали. Крім того, головною турботою матросів у човні, було утримати його на плаву.
    Уривками пам'ятаю усе, що відбувалося потім. Я то виринав, то знову опинявся під водою, не розумів, у який бік мене несе, і на скільки вистачить сил. Я вже прощався з життям, благав прощення за всі свої гріхи. Тоді надія майже полишила мене, та раптом рука торкнулася до чогось дуже твердого. Виявилося, що це величезна кам'яна брила, яка стирчала з води. Я вхопився та протримався певний час. Потім плив ще, хоча й не розумів куди. Нарешті, намацав ногами дно та вийшов на якийсь берег. Зробив кілька кроків та звалився повністю знесилений.
    Гадки не маю, як довго пролежав там, бо, коли розплющив очі, сонце вже добряче припікало. Роззирнувшись, я збагнув, що знаходжуся на піщаному березі, що простягався по обидва боки на невідому відстань. Футів за тридцять попереду берег закінчувався, і починався густий ліс. Далі за лісом здіймалися гори, відносно невисокі, вкриті рясними заростями, але в деяких місцях було помітно стежини. На найвищій горі помітив маленький потічок та скелю, яка за формою схожа на якусь химерну тварину.
    Хоча я пробув доволі багато часу у воді, але, за виключенням кількох дрібних подряпин та зчесаних колін, не мав жодних ушкоджень. Мій клинок, як зазвичай, був на місці, на відміну від карти. Але скарби мене тепер не хвилювали. Думав лише за те, скільки тут протримаюся. Ніяк не наважувався кудись йти, та й лишатися на цьому сонці теж було майже нестерпно, до того ж почали мучити спрага й голод.

    Читати далі за посиланням:

    https://arkush.net/book/18589

    Приємного читання
    Раптом чергова шалена хвиля спочатку знесла з ніг, а потім змила мене у воду. Коли мені все-таки вдалося виринути, я знаходився далеко від "Аделаїди" і вгледів кілька човнів, які ледь трималися на воді. Спробував допливти до одного з них, але чим більше намагався плисти до нього, тим далі мене відносило. Тоді я побачив, як наша бригантина пішла на дно. Довго чув вигуки матросів і команди капітана, що намагався керувати човнами. Я чимдуж кликав на допомогу, але човен був надто далеко, і, ймовірно, мене ніхто не почув. Мабуть, вирішили, що я вже лежу на дні океану, тому й не шукали. Крім того, головною турботою матросів у човні, було утримати його на плаву. Уривками пам'ятаю усе, що відбувалося потім. Я то виринав, то знову опинявся під водою, не розумів, у який бік мене несе, і на скільки вистачить сил. Я вже прощався з життям, благав прощення за всі свої гріхи. Тоді надія майже полишила мене, та раптом рука торкнулася до чогось дуже твердого. Виявилося, що це величезна кам'яна брила, яка стирчала з води. Я вхопився та протримався певний час. Потім плив ще, хоча й не розумів куди. Нарешті, намацав ногами дно та вийшов на якийсь берег. Зробив кілька кроків та звалився повністю знесилений. Гадки не маю, як довго пролежав там, бо, коли розплющив очі, сонце вже добряче припікало. Роззирнувшись, я збагнув, що знаходжуся на піщаному березі, що простягався по обидва боки на невідому відстань. Футів за тридцять попереду берег закінчувався, і починався густий ліс. Далі за лісом здіймалися гори, відносно невисокі, вкриті рясними заростями, але в деяких місцях було помітно стежини. На найвищій горі помітив маленький потічок та скелю, яка за формою схожа на якусь химерну тварину. Хоча я пробув доволі багато часу у воді, але, за виключенням кількох дрібних подряпин та зчесаних колін, не мав жодних ушкоджень. Мій клинок, як зазвичай, був на місці, на відміну від карти. Але скарби мене тепер не хвилювали. Думав лише за те, скільки тут протримаюся. Ніяк не наважувався кудись йти, та й лишатися на цьому сонці теж було майже нестерпно, до того ж почали мучити спрага й голод. Читати далі за посиланням: https://arkush.net/book/18589 Приємного читання
    379переглядів
  • Єдині вороги Порошенка – це солодке, борошняне та постійна спрага щось вкрасти, - експерт про скарги політика іноземним ЗМІ
    Петро Порошенко потрапив у скандал, що показав, що політик працює проти інтересів України.
    "В інтерв'ю іноземним журналістам Порошенко на повному серйозі розповів, що вміє воювати, знає Трампа, звинуватив Україну в диктатурі і заявив, що тут нема з ким домовлятися, крім нього.
    Сивочолом відразу повернули його слова, нагадавши, що:
    1. «Порошенко так «душить» владу, що він у війну розбагатів у 25 разів, увійшовши до ТОП-3 олігархів. Насправді його вороги – солодке з борошняним та постійне бажання щось вкрасти.
    2. «Криголам» радить як ЗСУ воювати. Але обидва його сини - ухилісти, що ховаються в Лондоні. Він разом із Свинарчуками роздерибанив оборонпром. За його каденції знищено 60% усіх боєприпасів України – вибухнули щонайменше 7 складів! Розікрали гроші на фортифікаціях.
    3. Скаржиться на санкції, хоча вкрав з Медведчуком нафтотрубу, торгував з ОРДЛО, працював з Росії у війну, возив літаками 38 млн євро російського кешу на підкуп виборців за голосування в першому турі 2019 року.
    4. Саме Петро втягнув Україну у скандал – втрутився у вибори в США у 2016 році, зливши інформацію по соратнику Трампа та підтримавши Хілларі Клінтон.
    5. Вимагає вступу України до НАТО, хоча працюючи на Медведчука заявляв: "Фракція СДПУ(о) рішуче засуджує агресивні дії НАТО".
    Порошенко схожий на героїв фільму «Субстанція»: у ньому живе двоє людей. Перший – «криголам». І другий - справжній: обіймач путіна, партнер Медведчука, кум Свинарчука, торговець з ОРДЛО, бізнес-підданий Росії, олігарх, що нажився на війні. І, звичайно, "демократ"
    , - нагадав дії політика експерт Петро Олещук
    Раніше було опубліковано відео, в якому Порошенко заявив іноземній аудиторії про те, що Росія не б'є по лікарнях та енергетиці в Україні. Це відео підхопила розпропаганда, заявивши, що Порошенко – один із небагатьох в Україні, хто розповідає про добрі наміри Росії. Експерти назвали слова політика ознакою держзради і путіну, що грають на руку.
    Єдині вороги Порошенка – це солодке, борошняне та постійна спрага щось вкрасти, - експерт про скарги політика іноземним ЗМІ Петро Порошенко потрапив у скандал, що показав, що політик працює проти інтересів України. "В інтерв'ю іноземним журналістам Порошенко на повному серйозі розповів, що вміє воювати, знає Трампа, звинуватив Україну в диктатурі і заявив, що тут нема з ким домовлятися, крім нього. Сивочолом відразу повернули його слова, нагадавши, що: 1. «Порошенко так «душить» владу, що він у війну розбагатів у 25 разів, увійшовши до ТОП-3 олігархів. Насправді його вороги – солодке з борошняним та постійне бажання щось вкрасти. 2. «Криголам» радить як ЗСУ воювати. Але обидва його сини - ухилісти, що ховаються в Лондоні. Він разом із Свинарчуками роздерибанив оборонпром. За його каденції знищено 60% усіх боєприпасів України – вибухнули щонайменше 7 складів! Розікрали гроші на фортифікаціях. 3. Скаржиться на санкції, хоча вкрав з Медведчуком нафтотрубу, торгував з ОРДЛО, працював з Росії у війну, возив літаками 38 млн євро російського кешу на підкуп виборців за голосування в першому турі 2019 року. 4. Саме Петро втягнув Україну у скандал – втрутився у вибори в США у 2016 році, зливши інформацію по соратнику Трампа та підтримавши Хілларі Клінтон. 5. Вимагає вступу України до НАТО, хоча працюючи на Медведчука заявляв: "Фракція СДПУ(о) рішуче засуджує агресивні дії НАТО". Порошенко схожий на героїв фільму «Субстанція»: у ньому живе двоє людей. Перший – «криголам». І другий - справжній: обіймач путіна, партнер Медведчука, кум Свинарчука, торговець з ОРДЛО, бізнес-підданий Росії, олігарх, що нажився на війні. І, звичайно, "демократ" , - нагадав дії політика експерт Петро Олещук Раніше було опубліковано відео, в якому Порошенко заявив іноземній аудиторії про те, що Росія не б'є по лікарнях та енергетиці в Україні. Це відео підхопила розпропаганда, заявивши, що Порошенко – один із небагатьох в Україні, хто розповідає про добрі наміри Росії. Експерти назвали слова політика ознакою держзради і путіну, що грають на руку.
    503переглядів
  • 🏜 Ішов лицар пустелею

    Довгим був його шлях. По дорозі він втратив коня, шолом та обладунки. Залишився лише меч. Лицар був голодний,
    і його мучила спрага.

    💧Раптом вдалині він побачив озеро

    Зібрав він всі сили, що залишилися. І пішов до води. Але біля самого озера сидів дракон. Лицар вихопив меч і з останніх сил почав боротися із чудовиськом.

    ⚔️Добу бився, дві доби бився. На третю добу дракон упав без сил. Поруч упав знесилений лицар,
    не в змозі вже більше стояти на ногах і тримати меч.

    І тоді з останніх сил дракон запитав:

    – Лицарю, а ти чого хотів?
    – Води попити.
    – Ну так і пив би…

    Мораль:

    🤷‍♂️ Не ускладнюйте собі життя

    Бізнес Мотиватор
    🏜 Ішов лицар пустелею Довгим був його шлях. По дорозі він втратив коня, шолом та обладунки. Залишився лише меч. Лицар був голодний, і його мучила спрага. 💧Раптом вдалині він побачив озеро Зібрав він всі сили, що залишилися. І пішов до води. Але біля самого озера сидів дракон. Лицар вихопив меч і з останніх сил почав боротися із чудовиськом. ⚔️Добу бився, дві доби бився. На третю добу дракон упав без сил. Поруч упав знесилений лицар, не в змозі вже більше стояти на ногах і тримати меч. І тоді з останніх сил дракон запитав: – Лицарю, а ти чого хотів? – Води попити. – Ну так і пив би… Мораль: 🤷‍♂️ Не ускладнюйте собі життя Бізнес Мотиватор
    Like
    1
    660переглядів