#архів У 80-ті в США існували лікарі, які ставили діагноз за запахом із пахв.

#поезія Та що ти таке? Вирядилась. Кусаєш обвітрені губи. Палиш. Твої сірники мокрі, бери мою запальничку. В затяг. Тепер гербарій горить у твоїх грудях. Ніхто і не побачить мене в твоїй сажі. Ніхто і не почує сморід гару, крізь запах стиглих  яблук. (Руденька, не кажи, що запальничка моя) ⠀ Я б тікав від тебе стираючи ноги, але прикутий. Думав, ти вигадка, чи фантазія психічно хворого мене. Та вони всі бачили в твоїх очах небо, поки я дивився в їх пусті очниці. Не люблять твій колючий светр, а мені пишеться, поки  ворсинки лоскочуть кістки, пишеться під твої сльози, пишеться під каркання ворони... пальцями, брудними від плодів горіхового дерева. ⠀ Твоє волосся — бабине літо, мої думки — в павутинні, як в коконі, жалять мухами в пульсуючі скроні, а ти павуком підкрадаєшся диким. ⠀ Коли я вже однією ногою в грудні, металевими кайданами липнеш до гарячої шкіри. Відривати тебе знову, щоб потім ці шрами клубком в горлі до нового літа. ⠀ Хоча, кидай недопалок мені під ноги, поки я ще в літніх кросівках. Ніхто і не побачить мене в твоїй кіптяві, ніхто і не почує сморід гару, крізь запах стиглих яблук. Але, перш ніж згоріти, хочу запити тебе теплим какао, а краще — дешевим вином. Маркітний Гербарій

#ШІ #нарис 🍁Елегія золотого міста Листопад приходить до Києва неквапно, мов старовинний, мудрий гість, що не поспішає оголошувати свій прихід гучним дзвоном, а віддає перевагу тихій, філософській бесіді. Він обережно, майже з ніжністю, знімає останні золоті корони з голів каштанів і кленів, які ще вчора пишалися своєю величчю. Це вже не той зухвалий, яскравий жовтень, що вибухав кольорами на схилах Дніпра. Листопад – це пора тиші, рефлексії і особливої, сріблястої прохолоди, що пронизує повітря. Київ у цю пору перетворюється на декорацію для оповіді, що сповнена легкого смутку та незмінної гідності. Його архітектура, оголена від густого листя, виступає вперед, підкреслюючи свою тисячолітню історію. Місто не засинає, ні. Воно просто заглиблюється у себе, стає камернішим, інтимнішим, пропонуючи перехожому не шалений темп, а медитативну прогулянку. Жовтневі шарудіння під ногами змінюються м'яким, глухим шелестом вологого ґрунту, а небо набуває кольору старовинної бронзи, інколи проливаючись дрібним, лагідним дощем, що змиває зайвий поспіх. 🍂 Починати цю листопадову елегію варто саме тут, де б'ється історичне серце міста – на Андріївському узвозі. У листопаді Узвіз втрачає свій галасливий літній ярмарковий вигляд і набуває чарівності богемної, трохи містичної вулиці. Дерев'яні будиночки та стародавні фасади, що вишикувалися вздовж бруківки, тепер краще видно. Їхні лінії, мов морщини на обличчі старого мудреця, розповідають про минулі епохи. Листопадовий туман, що інколи підіймається з Подолу, обволікає Андріївську церкву так, що її небесно-блакитні куполи здаються відірваними від землі, підвішеними в холодному, високому небі. Йдеш Узвозом, і кожен крок резонує з історією. Спускаючись до Подолу, потрапляєш у царство контрастів. Контрактова площа тепер сповнена простору, якого так бракувало влітку. Трамвайні рейки виблискують мокрим сріблом, а старовинні церкви – Іллінська, Покровська – здаються ще білішими на тлі сірого неба. Поділ у листопаді – це затишок, захований за кам’яними мурами. Він зваблює теплом – не палким, а саме затишним, що витікає з маленьких кав'ярень, де пахне корицею, свіжою випічкою та легкою гіркотою кави. Тут, серед вузьких вулиць (як-от вулиця Сагайдачного чи Волоська), особливо відчувається любов до цього міста. Це любов до деталей: до іржавих, але витончених балконних ґрат, до різьблених дерев'яних дверей, що пам'ятають сотні історій. Це місто, яке вчить уповільнюватися. Притулишся до холодної стіни, заплющиш очі, і чуєш лише тихе гудіння міста, яке, здається, готує себе до зимового сну, плекаючи свої таємниці. 💖 Для трепету і ніжності у листопадовому Києві немає кращого місця, ніж його високі пагорби. Пейзажна алея перестає бути ігровим майданчиком і стає оглядовим майданчиком для душі. Звідси відкривається панорама, яка збиває подих. Далеке Лівобережжя часто приховане за молочно-білим серпанком. Дніпро, величний і незворушний, набуває кольору свинцю, що блищить у холодному світлі, – потужний, але мовчазний. Дивлячись на нього, відчуваєш міць стихії, що не підвладна часу. Алея, з її химерними скульптурами, наче підтверджує: навіть у найхолоднішу пору варто пам'ятати про гру та фантазію. На голих гілках висять останні, поодинокі жовті листочки, мов забуті дитячі іграшки. Повітря тут, на висоті, завжди свіже, дзвінке, воно ніби очищає думки. Володимирська гірка – це епіцентр київської елегії. Старі каштани, які тут ростуть, мають особливо трепетний вигляд. Їхні оголені, чорно-коричневі гілки малюють на небі складні, графічні візерунки, готуючись прийняти перші сніжинки. Залізничний фунікулер тихо снує вгору і вниз, мов механізм, що відміряє час. Звідси, від пам'ятника Святому Володимиру, місто розкривається як на долоні. Золотоверхий собор, Софійський собор – їхні куполи, покриті листопадовим туманом, виглядають як віхи на шляху до вічності. Тут народжується ніжність до міста, яке так багато пережило, але завжди залишається прекрасним. Це відчуття, ніби ти притуляєшся до старого, але міцного плеча. 🔔 Листопад – це час, коли можна бачити далі і глибше. Коли листя не затуляє обрію, а відкриває панорами – не тільки міста, але й власного внутрішнього світу. Щоб уловити останні, найдорожчі відблиски осіннього золота, необхідно завітати у великі паркові артерії міста. Ботанічний сад імені Фоміна (біля Університету) або Національний Ботанічний сад імені Гришка – це справжній музей листопадових кольорів. Тут осінь тримається найдовше. Серед широких алей, де вже натягнуті сітки для збирання листя, ще можна зустріти острівці багряних кленів та рудих дубів. Ці кольори – це прощальний, розкішний подарунок природи перед довгою зимою. Вони палають, ніби свічки, і саме ця їхня тимчасовість робить їх настільки безцінними. Повітря в Ботанічному саду пахне вологою землею, прілим листям та холодом. Це запах спокою. Тут добре думати, чи просто мовчати. Милуватися тим, як поодинокі листочки, відриваючись від гілок, плавно спускаються додолу, наче зітхання природи. Це момент істини, коли краса – в її природному згасанні. Парк імені Тараса Шевченка (навпроти Червоного корпусу) у листопаді стає більш камерним. Студентський гамір стихає. На лавках – рідкісні фігури: самотній студент, що готується до сесії, чи літня пара, що мовчки дивиться на пам'ятник Кобзареві. Ці люди – немов живі акценти на полотні листопадового дня. Вони додають сцені сентиментальності. Лагідна, меланхолійна атмосфера Парку Шевченка змушує задуматися про швидкоплинність часу і водночас про його вічний, незмінний цикл. 🥮 У цій осінній тиші відчувається глибока повага до міста. Воно дозволяє тобі побути наодинці зі своїми думками, але ніколи не залишає тебе самотнім. Київський листопад – це не фінал, а, швидше, пауза. Це час, коли світло стає м'яким, розсіяним, і всі гострі кути згладжуються. Це пори року для душі, яка потребує спокою, розмірковування і затишку. Пройшовши від Подолу до високих пагорбів, ми відчули, як змінюється місто. Воно стає графічним: домінує колір мокрої бруківки, чорних гілок, сірого неба і незмінно яскравих, величних золотих бань соборів. Ця графічність підкреслює геніальність київських пейзажів, де природа і архітектура існують у повній гармонії. Київ – це місто, яке завжди приймає, а осінь – це пора, коли воно відкриває свою справжню ніжність. Це ніжність, що відчувається у подиху холодного вітру, який несе запахи осінніх багать; у теплому світлі, що ллється з вікон старовинних будинків; у тихій, майже нечутній музиці, що доноситься з дверей, які прочинилися на мить. Листопад – це обіцянка: обіцянка зимового оновлення, обіцянка весняного відродження. А поки що – Київ завмирає в очікуванні, оголений, але величний, запрошуючи нас в останній раз насолодитися його холодною, але надзвичайно красивою осінньою елегією. Це місто, яке вчить любити не лише розкішне цвітіння, але й гідне згасання. 🧡

«Прошу оператора показати запах диму» 😁 100% це був її перший день на роботі.

#поезія Голіють віти. Високо ген, кудлаті хмари Непосидючий вітер зганяє у кошари, Туман турботливо вкриває рамена дерев, А ті стирчать, тяжіють вгору: чуттєвий голий нерв. Пожухлий лист згрібає в купи листопад, Багато на землі: ані приклеїти, ані пришити ʼго назад. Ідуть жнива осінні, сумна життя толока, Знеможено птахами лягають, побили хижі вроки. Одна лиш втіха - молитвам нічого не завадить, Прямісінько до Божих вух дійти-потрафить. Бринять і тягнуться нитками срібними увись, Сама душа стогніє, просить: молись, молись… І в час, коли у небесах замиготять стожари, Трохи притухнуть в сутінках лісні пожари, Калина засвітиться ятручо-багряним світлом, Простреться запах полину туманом тихим світом. Жоржини примерзлі , схилили голови на груди, Витають передчуття фіналу близького повсюди. Закінчується драми акт…Завіса…. Стихають фанфарів звуки, далеко, ген за лісом. Оксана Швед

#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

#поезія поїзд. плацкарт. сонце лишає обрій. у нас з моїм містом стільки дурних історій. і хоч зараз ми двоє такі дорослі, воно не змінилось зовсім і я не змінилась зовсім. поїзд. плацкарт. третя година ночі. іти його вулицями - усе, чого хочу. чашка кави гріє родимку на долоні. ми побачимось вранці - щасливі і сонні. місто моє знає мене краще, ніж мóї колишні, місто бачило мене у мóї найгірші тижні, місто поїло бульйоном із викрутки й "оболоні", витирало сльози в гуртожитку на балконі. місто бачило мене у мóї сімнадцять, вірило у мене більше за всіх - мало рацію. знає, як гірко і болісно давалась розлука з ним, знає цей клятий присмак і запах війни. місто чекає, хоч втомлене і побите, і я біжу до нього, лечу до нього і їду. як би нас двох за цей час не скалічило, я любитиму його вічно і пам'ятатиму його вічно. поїзд. плацкарт. попереду стільки всього невідомого - це так мало хвилює, коли ти нарешті вдома. ранок. перон. помалу світає. поїзд прибуває до Миколаєва. Бешкет

#поезія Як замовкнуть усі автомати і розчуємо врешті весну, як же спрагло ми будем кохатись, щоби змити із себе війну, розчинити її клятий запах у солоному потові вдвох. Я по мушках, по зоряним мапах, вивчу всю, як створив тебе бог. І коли охолонуть гармати, як же гаряче буде в ліжках! До укусів тебе цілуватиму, щоби стерти із пам'яті жах, щоб твій стогін злякав порожнечу. Я тебе перед втомленим сном обійматиму безкінечно, а на ранок любитиму знов. І якщо нас помилує фатум — пережити цю люту весну, як же спрагло ми будем кохатись, щоби змити із себе війну. Павло Вишебаба

#ШІ #детектив Скарб Кромвеля Артур Пендлтон подивився на кішку. Велика, руда, вгодована, вона сиділа на його столі, наче володарка світу, і, здавалося, зі співчуттям дивилася на його клієнтку — пані Елмвуд. — То ви хочете сказати, — Артур делікатно поправив свої окуляри в тонкій оправі, — що Міссіс Маффін зникла безслідно під час полуденного чаю? — Саме так, містере Пендлтон! — схлипнула пані Елмвуд. — Я відвернулася, а коли повернулася... лишилася лише її іменна порцелянова мисочка! — Жахливо, — сухо прокоментував Артур. — Я працюю з мільйонами, а не з мілками. Гадаю, Міссіс Маффін просто вирішила, що їй потрібен новий пейзаж. Двері його скромної контори на Бейкер-стріт відчинилися, і на порозі виник Сер Роджерс, директор Музею Вікторії та Альберта (V&A). Його обличчя було неприродно фіолетового кольору. — Пендлтон! Ви повинні мені допомогти! «Кістяк Кромвеля»! Його викрадено! Зник! — О. «Кістяк Кромвеля»? Срібний ланцюг? Це вже цікавіше. Сер Роджерс, розповідайте. Сер Роджерс, важко дихаючи, провалився у крісло. — Це сталося цієї ночі, між другою та третьою ранку. Вітрина! Електронний замок, армоване скло! Замок виявився... відімкненим. Жодного зламу. Камери зафіксували лише коротку, на п’ятнадцять хвилин, «світлову аномалію». Експонат просто випарувався! Артур нахилився до нього. Іронія зникла, поступившись місцем гострій увазі. — Це не фокусник-невдаха. Вже за годину Артур Пендлтон стояв у Музеї Вікторії та Альберта. Зала виглядала недоторканою, поліція шукала інсайдера. Артур обійшов вітрину, не шукаючи відбитків. Він провів рукою по товстому склу і зупинився. — Інспекторе, ви не бачите цього? — Що саме? — Подряпина. Або, точніше, ледь помітний слід. Наче хтось використовував... алмазний гравер. Не для того, щоб зламати, а щоб позначити. І, між іншим, хто з техніків користується дорогим квітково-деревним парфумом? Кемпбелл пирхнув. Артур Пендлтон відійшов від вітрини. Точний злом, ніякого шуму, запах дорогого жіночого парфуму, слід від ювелірного інструменту, "світлова аномалія". — Це не зломщик, інспекторе. Це балерина. Дуже вміла балерина. І вона прийшла не пограбувати, а забрати. Артур Пендлтон звернувся до своєї інформаторки, "Вайолет". — "Кістяк Кромвеля", кажеш? — Вайолет потягнула вино. — Це не піде на чорний ринок. Його одразу впізнають. Ти говориш про... Кішку з Віздому. Вона невловима. Спеціалізується на сріблі XVII століття, обирає експонати, які, на її думку, "недооцінені". Вона не продає. Вона колекціонує. І щоразу, коли вона працює, відчувається легкий аромат... її парфуму. — Електромагнітний імпульс, — пробурмотів Артур. — Це пояснює "світлову аномалію". Я знайду її за її естетикою. Детектив дослідив архіви музею і знайшов статтю, що критикувала експозицію ланцюга. Авторка: Евеліна Вуд. Доктор Евеліна Вуд, історик мистецтв, фахівець із срібних виробів англійського бароко. У статті вона писала: "Такий важливий символ, як «Кістяк Кромвеля», не повинен бути у цій... 'темниці' зі скла. Він заслуговує на місце, де його історія заговорить". Артур Пендлтон заглибився в історію Кромвеля. Ланцюг був символом його прихильників, які збиралися у таємному місці — старій неоготичній Бібліотеці історії Англійської революції. Пізно ввечері Пендлтон був там. У читальній залі, освітленій лише однією настільною лампою, сиділа Евеліна Вуд. На столі лежав «Кістяк Кромвеля». — Я знав, що ви тут, міс Вуд. Або, як точніше, міс «Кішка з Віздому». І я знав, що цей ланцюг буде тут. — Містер Пендлтон, — Евеліна підняла очі. — Я знала, що прийдете ви. Я використала портативний EMP-генератор. Короткий імпульс, і електронний замок вважає себе... відімкненим. Я лише звільнила його, щоб помістити сюди. — Приємно чути деталі. Ви ж знаєте, що я мушу вас заарештувати? — Я очікувала, що ви приведете інспектора Кемпбелла. — Я не такий примітивний. Я прийшов запропонувати угоду. Ви повернете його. А я скажу, що «Кістяк Кромвеля» знайшовся завдяки моїм розслідуванням. Вам не потрібна слава злочинця. Вам потрібна лише повага до експоната. І якщо ви будете співпрацювати, ви маєте зникнути. Назавжди. І перестати красти. Евеліна глибоко вдихнула і кивнула. — Добре, містере Пендлтон. Я приймаю. Бо знаєте, що найстрашніше? Цей ланцюг дійсно краще виглядає в музеї. Я не егоїстка. «Кістяк Кромвеля» було повернено. Сер Роджерс вручав Артуру Пендлтону чек. — Ви геній, Пендлтон! Як ви його знайшли? — Звичайна рутина, Сер Роджерс. Я просто знайшов місце, де він почувався... вдома. Артур відмовився від публічності, але попросив перерахувати частину його гонорару на потреби тієї самої Бібліотеки історії Англійської революції. Він сидів у своїй конторі. Повернулася пані Елмвуд. — Містере Пендлтон! Я знайшла Міссіс Маффін! Вона була на складі, поїдаючи скоуни! — Я радий за неї. І за скоуни. Артур налив собі чай. Він знав, що Евеліна не зупиниться. Просто тепер вона буде діяти ще витонченіше. Жінки-злочинці — вони завжди найцікавіші. Це була не перемога, а лише витончена, інтелектуальна нічия.