#Сучасні_Герої ДА ВІНЧІ - ПЕРШИЙ ДОБРОВОЛЕЦЬ, УДОСТОЄНИЙ НАЙВИЩОГО ЗВАННЯ Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське Бурштинської громади на Івано-Франківщині. Упродовж трьох років навчався на художника. Через любов до мистецтва Дмитро і вирішив узяти позивний Да Вінчі. До речі, прадід Дмитра воював у складі УПА. Воювати Дмитро пішов одразу після Революції Гідності у 2014, пройшовши Майдан. Да Вінчі командував 1 окремою штурмовою ротою ДУК «Правий сектор». Отримав тажке поранення уламком від танкового снаряда в Пісках на Донеччині. Після трьох місяців реабілітації повернувся на фронт. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою. 30 листопада 2021 року Дмитрові Коцюбайлу присвоїли звання Герой України за особисту мужність, виявлену в захисті державного суве-ренітету та територіальної цілісності України. Фактично він був першим добровольцем, удо-стоєним цього високого звання прижиттєво. А 2022 року Дмитро був включений до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від «Forbes». З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Дмитро Коцюбайло - командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» 67 окремої механізованої бригади ЗСУ. Загинув 7 березня 2023 року в бою за Бахмут. З відривного календаря "Український народний календар" за 3 листопада. -----------

#Сучасні_Герої ДА ВІНЧІ - ПЕРШИЙ ДОБРОВОЛЕЦЬ, УДОСТОЄНИЙ НАЙВИЩОГО ЗВАННЯ Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське Бурштинської громади на Івано-Франківщині. Упродовж трьох років навчався на художника. Через любов до мистецтва Дмитро і вирішив узяти позивний Да Вінчі. До речі, прадід Дмитра воював у складі УПА. Воювати Дмитро пішов одразу після Революції Гідності у 2014, пройшовши Майдан. Да Вінчі командував 1 окремою штурмовою ротою ДУК «Правий сектор». Отримав тажке поранення уламком від танкового снаряда в Пісках на Донеччині. Після трьох місяців реабілітації повернувся на фронт. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою. 30 листопада 2021 року Дмитрові Коцюбайлу присвоїли звання Герой України за особисту мужність, виявлену в захисті державного суве-ренітету та територіальної цілісності України. Фактично він був першим добровольцем, удо-стоєним цього високого звання прижиттєво. А 2022 року Дмитро був включений до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від «Forbes». З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Дмитро Коцюбайло - командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» 67 окремої механізованої бригади ЗСУ. Загинув 7 березня 2023 року в бою за Бахмут. З відривного календаря "Український народний календар" за 3 листопада. -----------

#події 3 листопада 1918 року відбулася важлива подія у закінченні Першої світової війни — капітуляція Австро-Угорщини. Цей день символізував розпад Австро-Угорської імперії, яка була однією з головних сторін конфлікту. Напередодні, восени 1918 року, внутрішні соціально-економічні та міжетнічні протиріччя в імперії загострилися. На тлі загального воєнного виснаження, поразок на фронтах та зростаючого революційного руху, почалися національні збори і формування нових органів влади. Зокрема, 3 листопада у Чернівцях відбулися народні збори, які вимагали приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. Врешті-решт, команда австро-угорської армії підписала перемир'я, що фактично означало капітуляцію. Угорський цісар Карл І втратив владу, а імперія розпалася на окремі національні держави. Процес розпаду відбувався стрімко, і до середини листопада держава вже перестала існувати як єдина монархія. Це стало частиною ширшого процесу закінчення війни, що також включало капітуляцію Німеччини 11 листопада 1918 року, яка офіційно принесла кінець бойовим діям у Першій світовій війні. Капітуляція Австро-Угорщини ознаменувала фактичну втрату бойової спроможності імперії та її розпад на низку нових держав, що докорінно змінили політичну карту Центральної Європи. Таким чином, 3 листопада 1918 року є ключовою датою у закінченні найкривавішого конфлікту початку ХХ століття, пов'язаною з крахом однієї з найбільших імперій Європи.

День кліше День кліше (Cliche Day) – це щорічне свято, яке відзначається 3 листопада і присвячене зловживанню фразами та елементами художніх творів, з якими ми стикаємося у повсякденному житті. Хоча кліше часто критикують за їхню передбачуваність і відсутність оригінальності, вони також додають певного шарму і фамільярністі, які багатьом здаються милими. Кліше – це зловживані фрази або ідеї, які через повторення втратили свій первісний вплив. Однак їхня передбачуваність і широка впізнаваність роблять їх приємними та ефективними інструментами комунікації. Історія Дня кліше сягає 1820-х років, коли слово “кліше” було запозичене з французької мови і означало звук, який видавала друкарська форма. Згодом термін еволюціонував і став позначати готові фрази, які часто повторюються. Всі ми знаємо як деякі фільми вже “порвали” на цитати, а сьогодні вже й популярні відео з тік-току та меми поповнюють “банк кліше”. Святкування Дня кліше Поділіться своїми улюбленими кліше Складіть список ваших улюблених кліше і поділіться ним з друзями, родиною чи навіть в інтернеті. Використовуйте хештеги #ClicheDay – популярний хештег, за яким можна ділитися та відстежувати кліше в соціальних мережах. Пограйте в гру “Кліше” Візьміть участь у веселій грі, де учасники підраховують кількість кліше, які вони можуть вставити в розмову, не будучи спійманими. Дивіться фільми, особливо романтичні комедії та фільми жахів, сповнені кліше. Насолоджуйтесь кіномарафоном і помічайте кліше, коли вони з’являються. Використовуйте кліше у своїх розмовах без жодних застережень. Зрештою, це ж День кліше!

Міжнародний день біосферних заповідників Починаючи з 2022 року, 3 листопада щорічно відзначатиметься як Міжнародний день біосферних заповідників (International Day of Biosphere Reserves). Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле наголошує на важливості розуміння нашого впливу на живий світ. Вона підкреслює роль Всесвітньої мережі біосферних заповідників, яка охоплює 748 об’єктів у 134 країнах, у поліпшенні наших відносин з природою. Програма “Людина і біосфера” (Man and the Biosphere – МАB), започаткована в 1971 році, є найстарішою міжурядовою науковою програмою ЮНЕСКО. Вона підкреслює роль біосфер ЮНЕСКО як рушіїв позитивних змін, вирішуючи такі нагальні проблеми, як зміна клімату та втрата біорізноманіття. Всесвітня мережа біосферних заповідників (WNBR) була створена в 1976 році як основа для збереження біорізноманіття, відновлення екосистем і життя в гармонії з природою. Що таке біосферні заповідники? Біосферні заповідники – це міжнародне позначення ЮНЕСКО репрезентативних частин природних і культурних ландшафтів, що простягаються на великих територіях наземних або прибережних/морських екосистем, або їх поєднання. Біосферні заповідники намагаються збалансувати економічний і соціальний розвиток та підтримку пов’язаних з ними культурних цінностей зі збереженням природи. Біосферні заповідники номінуються національними урядами і залишаються під суверенною юрисдикцією держав, на території яких вони розташовані. Вони визначаються в рамках міжурядової програми “Людина і біосфера” Генеральним директором ЮНЕСКО за рішенням Міжнародної координаційної ради MAB International Coordinating Council (MAB ICC). Програма “Людина і біосфера” є міжурядовою науковою програмою, метою якої є створення наукової основи для покращення взаємовідносин між людьми та навколишнім середовищем. Її статус визнаний на міжнародному рівні. Три зони природних заповідників Основні зони – складається з суворо охоронюваної зони, яка сприяє збереженню ландшафтів, екосистем, видів і генетичного різноманіття. Буферні зони – оточують або прилягають до основних територій і використовуються для діяльності, сумісної з раціональною екологічною практикою, яка може сприяти науковим дослідженням, моніторингу, навчанню та освіті. Перехідна територія – це місце, де громади сприяють соціально-культурній та екологічно стійкій економічній та людській діяльності. Міжнародний день біосферних заповідників – це не просто свято, а нагадування. Цей день нагадує нам про нашу відповідальність перед планетою і необхідність сприяти розвитку сталих відносин з природою. Черпаючи натхнення в практиках цих заповідників, ми покликані відтворювати їх у наших громадах, для збереження природи.

День «Розфарбуй світ у помаранчевий» Кожного року, у перший понеділок листопада, світ занурюється в помаранчеві кольори. Будівлі підсвічуються теплими відтінками, вулицями крокують люди в яскравому одязі, а соціальні мережі наповнюються фото з помаранчевими стрічками. Сама природа в ці осінні дні фарбує все у помаранчевий. Це — День «Розфарбуй світ у помаранчевий» (Color the World Orange Day), міжнародна подія, що має надзвичайно важливу мету: підвищити обізнаність про важке та маловідоме захворювання — CRPS/RSD, або Комплексний регіональний больовий синдром. День «Розфарбуй світ у помаранчевий» — міжнародна підтримка людей, які щодня живуть із нестерпним болем. Що таке CRPS/RSD і чому про нього так мало знають? CRPS (Complex Regional Pain Syndrome), також відомий як RSD (Reflex Sympathetic Dystrophy) — це хронічне неврологічне захворювання, яке викликає надзвичайно сильний, пекучий біль, зазвичай у кінцівках. Парадокс у тому, що цей біль може виникнути навіть після незначної травми, наприклад, вивиху чи розтягнення, і залишатися з людиною на довгі роки, значно погіршуючи якість життя. За шкалою McGill Pain Index, CRPS вважається одним із найболючіших станів, навіть у порівнянні з ампутацією, пологами чи раковими болями. При цьому багато хто — як медики, так і пацієнти — роками не можуть поставити правильний діагноз, адже CRPS досі залишається недостатньо дослідженим і розпізнаваним. Основні симптоми CRPS: постійний пекучий або стріляючий біль зміни кольору, температури або структури шкіри набряклість і порушення рухомості ураженої ділянки підвищена чутливість до дотику або холоду (навіть легкий подув повітря може викликати різкий біль) м’язова слабкість, судоми, атрофія тканин CRPS може вражати як дорослих, так і дітей. Через складність діагностики хвороба часто прогресує непомітно, і чим довше без лікування — тим важче з нею боротися. Коли і як відзначають День «Розфарбуй світ у помаранчевий»? День «Розфарбуй світ у помаранчевий» припадає на перший понеділок листопада кожного року. Ініціатива зародилася у 2014 році як глобальна акція підтримки людей із CRPS/RSD. Сьогодні вона охоплює десятки країн, включаючи США, Канаду, Австралію, Велику Британію, Німеччину та багато інших. До участі щороку долучаються державні установи, лікарні, школи, волонтерські організації, світові знаменитості та мільйони небайдужих. Як можна долучитися до відзначення: Одягнутися у помаранчеве — найпростіший і найпомітніший спосіб проявити солідарність Освітлити в помаранчевий кольорові гірлянди або підсвітку на вікнах, будівлях, мостах Розповісти у соцмережах про CRPS, використовуючи хештеги на кшталт #CRPS, #ColorTheWorldOrangeDay, #CRPSAwareness Поширювати інформацію серед друзів, родичів, колег, щоб більше людей дізналося про це захворювання Підтримати благодійні фонди, які працюють над дослідженням CRPS або надають допомогу хворим На офіційному сайті ColorTheWorldOrange.com можна знайти безліч матеріалів: постери, історії пацієнтів, посібники для лікарів та школи, а також фото з глобальних акцій минулих років. За кожною помаранчевою стрічкою — реальна людина з реальним болем. Наприклад, історія молодої жінки з США, яка після простої операції на коліні вже понад 8 років не може вільно ходити через нестерпні болі в нозі. Або підлітка з Канади, якому довелося залишити спорт через CRPS після вивиху плеча. Ці історії допомагають людям з CRPS відчути, що вони не самі. А також дають поштовх суспільству замислитися: як часто ми ігноруємо біль інших тільки тому, що не бачимо його? Чому День «Розфарбуй світ у помаранчевий» має велике значення? 1. Підвищення обізнаності CRPS — маловідоме захворювання, яке часто плутають з артритом, фіброміалгією, психосоматичними розладами. День «Розфарбуй світ у помаранчевий» привертає увагу медичної спільноти, змушує говорити про необхідність ранньої діагностики та більш ефективного лікування. 2. Психологічна підтримка для хворих Люди з CRPS часто стикаються з недовірою навіть з боку близьких. Визнання, яке приходить з цього дня, може дати силу жити далі, шукати допомоги, долучатися до спільнот. 3. Фінансування досліджень CRPS залишається практично невиліковним, але активна увага до теми стимулює благодійні та державні організації інвестувати в наукові дослідження. Кожна гривня — це ще один крок до розуміння хвороби. 4. Єднання світу навколо важливої мети У той час, як багато хвороб мають чітке визнання, CRPS потребує більшого розголосу. День, коли увесь світ забарвлюється в помаранчеве, — це нагадування: навіть рідкісні хвороби заслуговують на увагу, повагу і боротьбу. Як можна допомогти вже сьогодні? Поділіться цією статтею або розкажіть друзям, що таке CRPS Станьте волонтером або підпишіться на ресурси підтримки хворих Якщо у вашому місті буде акція або підсвітка будівель — приєднуйтесь Просто одягніть помаранчевий одяг — і розкажіть чому День «Розфарбуй світ у помаранчевий» — це день надії. День, коли невидимий біль стає помітним. День, коли простий жест — помаранчева стрічка на куртці чи пост у соцмережі — може зробити величезну справу.

🎱💥Більярд: тріумф українців на Чемпіонаті Європи серед юнаків з Піраміди! 🇲🇩За тотальної переваги українських гравців у столиці Молдови Кишиневі завершилася європейська першість з піраміди. 💙💛Наші хлопці та дівчата домінували в усіх вікових категоріях, завоювавши загалом 10 медалей: 2 золоті, 3 срібні та 5 бронзових нагород. 🤩Підсумки Чемпіонату Європи: ▪️Дівчата до 18 років: «Золото» - Аріна Малиновська (Харків, Україна) «Срібло» - Марія Калинів (Харків, Україна) «Бронза» - Дар’я Дяченко (Кропивницький, Україна) та Стефанія Церковник (Ужгород, Україна) ▪️Юніори 15–18 років: «Золото» - Іван Мороз (Кривий Ріг, Україна) «Срібло» - Єгор Лупой (Ізмаїл, Україна) «Бронза» - Нікола Лукашікас (Вільнюс, Литва) та Арсеній Вовк (Кременчук, Україна) ▪️Юнаки до 14 років: «Золото» - Леван Кікалішвілі (Батумі, Грузія) «Срібло» - Матвій Біндасов (Павлоград, Україна) «Бронза» - Микола Непокритий (Кропивницький, Україна) та Артем Юрусов (Харків, Україна) 👏Відмінний результат української команди! Щирі вітання юним спортсменам! #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#поезія Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Оксана Мовчан

#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

#події 3 листопада 1918 року у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче — велелюдні народні збори, на яких українці Північної Буковини ухвалили історичне рішення про приєднання цієї території до Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Це рішення було висловленням волі українського населення Буковини національно визначатися після розпаду Австро-Угорської імперії. Віче проявило національну зрілість, прагнення до життя в єдиній соборній державі та водночас повагу до прав інших національностей на території краю. На віче переважною більшістю голосів було проголошено приєднання Північної Буковини до ЗУНР, а також було висловлено побажання подальшої злуки із "Великою Україною" — Українською народною республікою, яка на той час боролася за державність на сході і півдні українських земель. Важливо, що віче засудило претензії Румунської національної ради на всю територію Буковини, окремо виділяючи волю української громади Північної частини краю. Ця подія стала значним актом національного самоусвідомлення і політичного вибору українців Буковини, які прагнули жити в українській спільноті. 6 листопада 1918 року, за рішенням віче, українці без кровопролиття перебрали владу в Чернівцях у останнього австрійського губернатора, офіційно закріпивши приєднання. Проте світові політичні події та міжнародні мирні угоди незабаром призвели до окупації і приєднання Північної Буковини до Румунії за Сен-Жерменським та Севрським договорами; однак ухвалене на віча рішення відіграло важливу роль у подальшій історії регіону. Отже, Буковинське народне віче 3 листопада 1918 року стало ключовою подією у становленні української державності на Північній Буковині, вираженням волі української громади цього краю жити в єдиній українській державі зі всіма демократичними засадами поваги до національних меншин.