• КАЖУ, СТВЕРДЖУЮ, МОВЛЮ

    Так ось що хочу я сказати:
    «Вкраїну-ненечку любіть,
    Не смійте мову плюндрувати,
    Немов святиню, бережіть.

    А ще хотілося додати,
    Щоб не віддали ворогам,
    Не сміли зрадити, продати,
    Бо Україна – рідний храм.

    Та ще й хотілось сповістити,
    Що місце ворогу не в нас.
    Навчіться землю цю любити,
    Її оспівувать щораз.

    І дуже ще мені хотілось…
    Мені хотілось вас проси́ть,
    Щоб зло ніде́ не причаїлось
    Й не сміло ненечку коси́ть.

    До всьо́го мовить ще хотіла,
    Що Україна у біді,
    Вона мене не відболіла,
    Й роки́ її ще молоді.

    Так ось що стверджувати буду
    І про́шу все це пам’ятать:
    Не дам я лить на неньку бруду,
    Їй буду кри́ла розправлять!»

    23.02.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1006603
    КАЖУ, СТВЕРДЖУЮ, МОВЛЮ Так ось що хочу я сказати: «Вкраїну-ненечку любіть, Не смійте мову плюндрувати, Немов святиню, бережіть. А ще хотілося додати, Щоб не віддали ворогам, Не сміли зрадити, продати, Бо Україна – рідний храм. Та ще й хотілось сповістити, Що місце ворогу не в нас. Навчіться землю цю любити, Її оспівувать щораз. І дуже ще мені хотілось… Мені хотілось вас проси́ть, Щоб зло ніде́ не причаїлось Й не сміло ненечку коси́ть. До всьо́го мовить ще хотіла, Що Україна у біді, Вона мене не відболіла, Й роки́ її ще молоді. Так ось що стверджувати буду І про́шу все це пам’ятать: Не дам я лить на неньку бруду, Їй буду кри́ла розправлять!» 23.02.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1006603
    16переглядів
  • Іванна Плантовська, колишня прес-офіцерка ДПСУ, яка свого часу опинилася в центрі скандалу через «лакшері-відпочинок» під час війни, знову демонструє розкішне життя. Після звільнення вона виїхала з України, розвиває блог про фітнес і «трансформацію тіла та душі» й ділиться кадрами з Мальдів 🌴

    На фото — відверті образи, бікіні та відпочинок із нареченим, обличчя якого блогерка не показує. Нині Плантовська мешкає у Варшаві й продовжує активно вести соцмережі ✈️
    Іванна Плантовська, колишня прес-офіцерка ДПСУ, яка свого часу опинилася в центрі скандалу через «лакшері-відпочинок» під час війни, знову демонструє розкішне життя. Після звільнення вона виїхала з України, розвиває блог про фітнес і «трансформацію тіла та душі» й ділиться кадрами з Мальдів 🌴 На фото — відверті образи, бікіні та відпочинок із нареченим, обличчя якого блогерка не показує. Нині Плантовська мешкає у Варшаві й продовжує активно вести соцмережі ✈️
    66переглядів 3Відтворень
  • 🥀 В Україну повернули тіла 1000 загиблих.
    Внаслідок проведених репатріаційних заходів на Батьківщину повернули 1000 тіл загиблих українців. За твердженням російської сторони, вони належать українським військовим.
    Репатріація тіл відбулася за сприяння Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Секретаріату Уповноваженого зі зниклих безвісти за особливих обставин у співпраці з Об’єднаним центром при СБУ, ЦВС ЗСУ й іншими силовими структурами, відомствами та міжнародними організаціями, зокрема Міжнародним Комітетом Червоного Хреста.
    Представники правоохоронних органів спільно з судово-медичними експертами встановлять особи загиблих.
    Після ідентифікації тіла будуть передані їхнім рідним для гідного поховання.

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    🥀 В Україну повернули тіла 1000 загиблих. Внаслідок проведених репатріаційних заходів на Батьківщину повернули 1000 тіл загиблих українців. За твердженням російської сторони, вони належать українським військовим. Репатріація тіл відбулася за сприяння Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Секретаріату Уповноваженого зі зниклих безвісти за особливих обставин у співпраці з Об’єднаним центром при СБУ, ЦВС ЗСУ й іншими силовими структурами, відомствами та міжнародними організаціями, зокрема Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. Представники правоохоронних органів спільно з судово-медичними експертами встановлять особи загиблих. Після ідентифікації тіла будуть передані їхнім рідним для гідного поховання. https://t.me/Ukraineaboveallelse
    53переглядів
  • Вона лежала в ліжку, згорнувшись навколо немовляти як жива ковдра, і шепотіла йому молитви, бо іншого способу перемогти холод у неї не було.
    Січень 1888 року. Територія Дакота.
    Прерія взимку — це не “гарний сніг”.
    Це простір без меж, де вітер не має за що зачепитися… і тому б’є прямо в стіни, в шкіру, в легені.

    У Маріоні (Marion) молода жінка на ім’я Кейт Кампен стояла біля низької хатини-содівки й дивилася, як її чоловік Вільгельм зникає в білому горизонті. До Паркеру — 23 милі.
    Він їхав по вугілля й припаси, бо паливо закінчувалося, а зима не питала, чи ти встиг.

    Їй було 19. Вона була на дев’ятому місяці вагітності.

    У їхній маленькій хатині не було тепла “за замовчуванням”. Тепло треба було заробляти: палити, берегти, економити, не марнувати.
    Коли закінчувалося вугілля — піч ставала просто чорною залізною коробкою.
    А стіни — просто тонкою межею між “живий” і “замерз”.

    Люди, які поспішали на роботу, навіть не підозрюючи, що за кілька хвилин хтось змусить їх підняти голови й забути про все.

    Йому платили мільйони за роль нещасного чоловіка — і в якийсь момент він справді перестав розуміти, де закінчується персонаж і де починається він сам.

    Вона вставала о 4-й ранку в крижаній лондонській квартирі й писала вірші, які змінили літературу — але найстрашніше сталося тоді, коли світ нарешті мав її почути…

    Українські сім’ї приїхали в Канаду по шанс на життя, але замість дому отримала табір, номер і охорону.

    Кейт дивилася, як від’їжджає чоловік, і тримала руку на животі.
    Вони обидва знали: у прерії найстрашніше — самотність.
    Не тому, що поруч “нікого”.
    А тому, що навіть якщо є сусіди — вони можуть бути за милі.
    І твій крик нікому не долетить.

    Наступного дня в неї почалися перейми.

    Не було лікаря. Не було повитухи.
    Не було навіть жінки, яка могла б взяти її за руку і сказати: “Дихай. Я тут”.

    Була тільки Кейт — і вітер, який підвивав за стінами так, наче прерія сама кричала.

    Вона народила сама.

    І коли в таких історіях пишуть “сама”, люди уявляють “важко, але впоралася”.
    А правда в тому, що “сама” — це коли ти робиш все одночасно: терпиш біль, рятуєш дитину, не даєш собі знепритомніти, думаєш, як перерізати пуповину, як загорнути немовля, як не втратити тепло.

    За переказами, які збереглися в довідкових описах цієї події, Кейт назвала сина Генрі.

    І тоді вона зрозуміла: найгірше — не пологи.
    Найгірше — те, що буде після.

    Піч холодна. Вугілля немає.
    Вода замерзає швидше, ніж ти встигаєш моргнути.
    А немовля — це не “маленький дорослий”. Немовля не має запасу.
    Йому потрібні тепло й життя прямо зараз.

    Кейт зробила єдине, що могла.

    Вона лягла в ліжко і притисла дитину до себе — шкіра до шкіри, подих до подиху.
    Вона стала для нього ковдрою. Піччю. Стіною. Її груди — єдине місце, де тепло було не розкішшю, а реальністю.

    І от тут, у цій кімнаті, в цій тиші, є одна страшна думка, яку знає кожна мати:
    якщо я засну надто міцно — він може охолонути.

    Вона майже не спала.

    Кейт слухала, як дихає її син.
    Як тремтить вітер.
    Як клацають крижинки в щілинах.
    Вона шепотіла йому щось на кшталт молитви — не для Бога навіть, а для себе: тримайся… тримайся… тримайся.

    А десь далеко Вільгельм уже дістався Паркеру, завантажив припаси — і люди в місті, за легендою, просили його перечекати: погода “не та”.
    Небо “важке”.
    Але він рушив назад.
    Бо вдома — вагітна дружина.
    Бо вдома — життя.

    І тоді сталося те, що в історії Америки запам’ятали як “Дитячу заметіль”.

    12 січня 1888 року теплий день — і раптом, майже без попередження, на рівнини налетів арктичний фронт.
    Температура обвалилася різко, вітер підняв сніг так, що видимість ставала нульовою. Саме через раптовість і те, що багато дітей поверталися зі школи, бурю й назвали “дитячою”.

    У свідченнях і історичних оглядах часто згадують моторошні цифри: за лічені хвилини/години з “майже нормально” ставало смертельно, пориви вітру — сильні, а сніг перетворювався на “білу сліпоту”.

    Кейт у своїй хатині не знала назв фронтів і циклонів. Вона знала тільки одне:
    світ за дверима зник.

    На третю добу бурі вже не було “дня” і “ночі”. Було “ще тримаю” і “ще не здалася”.

    І тут настає момент, від якого перехоплює горло:
    вона не знала, чи живий її чоловік.
    Вона не знала, чи прийде хтось.
    Вона не знала, чи буде завтра.

    Вона знала лише, що в неї на грудях — маленьке серце, яке б’ється, поки вона гріє його.

    А за вікном вітер робив те, що він умів найкраще: стирав сліди, стирав дороги, стирав надію.

    Пізніше історики писатимуть, що “Дитяча заметіль” забрала приблизно 235 життів на Великих рівнинах.
    І майже в кожному описі є одна й та сама страшна деталь: буря прийшла тоді, коли люди розслабилися через відлигу й не чекали, що небо може вбити за годину.

    Але цифри — це завжди “загальне”.
    Нас же рве по-живому інше: як це виглядало для однієї людини.

    Уяви Кейт.
    Вона слабка після пологів.
    Вона голодна.
    Вона економить крихти їжі, бо не знає, скільки триватиме ця біла облога.
    Вона не може розтопити піч.
    Вона не може вийти — бо сніг, холод і вітер можуть вбити за хвилини.

    І вона робить те, що не роблять герої в кіно, бо це не “ефектно”.
    Вона робить тихе, вперте.

    Вона лежить і гріє.

    Вона міняє положення, щоб дитина не остигла.
    Вона прикриває його шматками тканини — усім, що є.
    Вона шепоче йому ім’я, ніби ім’я може тримати життя, як мотузка.

    Три дні — це звучить “не так багато”, коли ти читаєш у теплому домі.
    Але три дні без нормального тепла з немовлям на руках — це ціла вічність. Це кожна хвилина як рішення: ще одну.

    Тим часом на прерії Вільгельм ішов назад — і буря накрила його в дорозі.
    Про саму бурю відомо достеменно: різкий обвал температури, сильні вітри, видимість майже нульова, люди губилися буквально “біля дому”.

    Про Вільгельма й коней зберігся окремий, дуже конкретний епізод у популярних описах історії Кампенів: коні не витримали бурі, і він залишився сам.
    А далі — сцена, яку важко забути, навіть якщо ти читаєш її як “переказ”: він знаходить хлів і виживає, притискаючись до тварин заради тепла. (Саме так цей сюжет часто передають у переказах про родину.)

    Коли буря триває, у людей відбувається дивне: вони починають рахувати не години, а звуки.

    Кейт рахувала подихи сина.
    Вільгельм рахував удари серця, ховаючись від вітру.

    У такі моменти не існує “гордості”.
    Є тільки біологія й любов.
    Є тільки “вижити, щоб повернутися”.

    На четвертий день вітер стих.

    Такі бурі закінчуються не “поступово”.
    Вони часто обриваються тишею, яка здається неприродною.
    Прерія ніби робить вигляд, що нічого не було. Але ця тиша — кришталева, смертельно холодна.

    Кейт лежить у ліжку. Дитина дихає.
    І в неї в голові тільки одна думка: якщо він не прийде зараз — я не знаю, що буде далі.

    І тоді — кроки.

    Не гучні. Не “геройські”.
    Кроки людини, яка ледве тримається.

    Двері відчиняються — і на порозі з’являється Вільгельм: виснажений, обмерзлий, живий.

    У переказі про цю історію є деталь, яка одночасно шокує і рятує: він повернувся “брудний від хліва”, але приніс те, заради чого йшов — вугілля.

    Тобто він приніс тепло в буквальному сенсі.
    А вона була теплом у буквальному сенсі.

    Він розпалив піч.
    І вперше за дні хатина наповнилася не тільки парою подиху, а справжнім, “людським” теплом.

    Кейт і Генрі були слабкі.
    Втомлені. Голодні.
    Але вони дихали.

    І отут приходить те, що робить історію великою:
    це не просто “вони вижили”.

    Це історія про те, як виглядає любов, коли її знімають із кіношної музики й залишають у правді.

    Любов — це не завжди слова.
    І не завжди поцілунки в чоло.

    Іноді любов — це лежати три доби й не заснути міцно, щоб не втратити тепло.
    Іноді любов — це йти по вугілля, коли небо темніє так, що “пахне” бідою.

    “Дитяча заметіль” стала символом ще й тому, що в той час не було сучасної системи прогнозів і попереджень, і багато людей були заскочені зненацька.
    Але в сімейній історії Кампенів є інша мораль, не про погоду.

    Вона — про тихих героїв, які не отримують медалей.

    Кейт не була лікаркою.
    Не була “підготовленою”.
    Вона була просто дев’ятнадцятирічною дівчиною, яку життя поставило до стіни.

    І вона зробила те, що роблять великі люди:
    не питала “чому я?” — а сказала собі “ще одну хвилину”.

    Генрі виріс і ця історія стала сімейною легендою: “немовля, яке мало б не вижити — але вижило”.
    І навіть якщо ти читаєш це як переказ, ти розумієш головне: існують родові дерева, які починаються з одного рішення — не здатися.

    Ми живемо в світі батарей, термостатів, лікарень і дзвінка “швидкої”.
    І тому нам важко уявити, що хтось міг урятувати немовля просто тілом.

    Але саме це й “бере за душу”.

    Бо це не героїзм “для інших”.
    Це героїзм “без свідків”.

    Це героїзм, який відбувається в тиші, де ніхто не аплодує.
    І саме тому він справжній.
    Вона лежала в ліжку, згорнувшись навколо немовляти як жива ковдра, і шепотіла йому молитви, бо іншого способу перемогти холод у неї не було. Січень 1888 року. Територія Дакота. Прерія взимку — це не “гарний сніг”. Це простір без меж, де вітер не має за що зачепитися… і тому б’є прямо в стіни, в шкіру, в легені. У Маріоні (Marion) молода жінка на ім’я Кейт Кампен стояла біля низької хатини-содівки й дивилася, як її чоловік Вільгельм зникає в білому горизонті. До Паркеру — 23 милі. Він їхав по вугілля й припаси, бо паливо закінчувалося, а зима не питала, чи ти встиг. Їй було 19. Вона була на дев’ятому місяці вагітності. У їхній маленькій хатині не було тепла “за замовчуванням”. Тепло треба було заробляти: палити, берегти, економити, не марнувати. Коли закінчувалося вугілля — піч ставала просто чорною залізною коробкою. А стіни — просто тонкою межею між “живий” і “замерз”. Люди, які поспішали на роботу, навіть не підозрюючи, що за кілька хвилин хтось змусить їх підняти голови й забути про все. Йому платили мільйони за роль нещасного чоловіка — і в якийсь момент він справді перестав розуміти, де закінчується персонаж і де починається він сам. Вона вставала о 4-й ранку в крижаній лондонській квартирі й писала вірші, які змінили літературу — але найстрашніше сталося тоді, коли світ нарешті мав її почути… Українські сім’ї приїхали в Канаду по шанс на життя, але замість дому отримала табір, номер і охорону. Кейт дивилася, як від’їжджає чоловік, і тримала руку на животі. Вони обидва знали: у прерії найстрашніше — самотність. Не тому, що поруч “нікого”. А тому, що навіть якщо є сусіди — вони можуть бути за милі. І твій крик нікому не долетить. Наступного дня в неї почалися перейми. Не було лікаря. Не було повитухи. Не було навіть жінки, яка могла б взяти її за руку і сказати: “Дихай. Я тут”. Була тільки Кейт — і вітер, який підвивав за стінами так, наче прерія сама кричала. Вона народила сама. І коли в таких історіях пишуть “сама”, люди уявляють “важко, але впоралася”. А правда в тому, що “сама” — це коли ти робиш все одночасно: терпиш біль, рятуєш дитину, не даєш собі знепритомніти, думаєш, як перерізати пуповину, як загорнути немовля, як не втратити тепло. За переказами, які збереглися в довідкових описах цієї події, Кейт назвала сина Генрі. І тоді вона зрозуміла: найгірше — не пологи. Найгірше — те, що буде після. Піч холодна. Вугілля немає. Вода замерзає швидше, ніж ти встигаєш моргнути. А немовля — це не “маленький дорослий”. Немовля не має запасу. Йому потрібні тепло й життя прямо зараз. Кейт зробила єдине, що могла. Вона лягла в ліжко і притисла дитину до себе — шкіра до шкіри, подих до подиху. Вона стала для нього ковдрою. Піччю. Стіною. Її груди — єдине місце, де тепло було не розкішшю, а реальністю. І от тут, у цій кімнаті, в цій тиші, є одна страшна думка, яку знає кожна мати: якщо я засну надто міцно — він може охолонути. Вона майже не спала. Кейт слухала, як дихає її син. Як тремтить вітер. Як клацають крижинки в щілинах. Вона шепотіла йому щось на кшталт молитви — не для Бога навіть, а для себе: тримайся… тримайся… тримайся. А десь далеко Вільгельм уже дістався Паркеру, завантажив припаси — і люди в місті, за легендою, просили його перечекати: погода “не та”. Небо “важке”. Але він рушив назад. Бо вдома — вагітна дружина. Бо вдома — життя. І тоді сталося те, що в історії Америки запам’ятали як “Дитячу заметіль”. 12 січня 1888 року теплий день — і раптом, майже без попередження, на рівнини налетів арктичний фронт. Температура обвалилася різко, вітер підняв сніг так, що видимість ставала нульовою. Саме через раптовість і те, що багато дітей поверталися зі школи, бурю й назвали “дитячою”. У свідченнях і історичних оглядах часто згадують моторошні цифри: за лічені хвилини/години з “майже нормально” ставало смертельно, пориви вітру — сильні, а сніг перетворювався на “білу сліпоту”. Кейт у своїй хатині не знала назв фронтів і циклонів. Вона знала тільки одне: світ за дверима зник. На третю добу бурі вже не було “дня” і “ночі”. Було “ще тримаю” і “ще не здалася”. І тут настає момент, від якого перехоплює горло: вона не знала, чи живий її чоловік. Вона не знала, чи прийде хтось. Вона не знала, чи буде завтра. Вона знала лише, що в неї на грудях — маленьке серце, яке б’ється, поки вона гріє його. А за вікном вітер робив те, що він умів найкраще: стирав сліди, стирав дороги, стирав надію. Пізніше історики писатимуть, що “Дитяча заметіль” забрала приблизно 235 життів на Великих рівнинах. І майже в кожному описі є одна й та сама страшна деталь: буря прийшла тоді, коли люди розслабилися через відлигу й не чекали, що небо може вбити за годину. Але цифри — це завжди “загальне”. Нас же рве по-живому інше: як це виглядало для однієї людини. Уяви Кейт. Вона слабка після пологів. Вона голодна. Вона економить крихти їжі, бо не знає, скільки триватиме ця біла облога. Вона не може розтопити піч. Вона не може вийти — бо сніг, холод і вітер можуть вбити за хвилини. І вона робить те, що не роблять герої в кіно, бо це не “ефектно”. Вона робить тихе, вперте. Вона лежить і гріє. Вона міняє положення, щоб дитина не остигла. Вона прикриває його шматками тканини — усім, що є. Вона шепоче йому ім’я, ніби ім’я може тримати життя, як мотузка. Три дні — це звучить “не так багато”, коли ти читаєш у теплому домі. Але три дні без нормального тепла з немовлям на руках — це ціла вічність. Це кожна хвилина як рішення: ще одну. Тим часом на прерії Вільгельм ішов назад — і буря накрила його в дорозі. Про саму бурю відомо достеменно: різкий обвал температури, сильні вітри, видимість майже нульова, люди губилися буквально “біля дому”. Про Вільгельма й коней зберігся окремий, дуже конкретний епізод у популярних описах історії Кампенів: коні не витримали бурі, і він залишився сам. А далі — сцена, яку важко забути, навіть якщо ти читаєш її як “переказ”: він знаходить хлів і виживає, притискаючись до тварин заради тепла. (Саме так цей сюжет часто передають у переказах про родину.) Коли буря триває, у людей відбувається дивне: вони починають рахувати не години, а звуки. Кейт рахувала подихи сина. Вільгельм рахував удари серця, ховаючись від вітру. У такі моменти не існує “гордості”. Є тільки біологія й любов. Є тільки “вижити, щоб повернутися”. На четвертий день вітер стих. Такі бурі закінчуються не “поступово”. Вони часто обриваються тишею, яка здається неприродною. Прерія ніби робить вигляд, що нічого не було. Але ця тиша — кришталева, смертельно холодна. Кейт лежить у ліжку. Дитина дихає. І в неї в голові тільки одна думка: якщо він не прийде зараз — я не знаю, що буде далі. І тоді — кроки. Не гучні. Не “геройські”. Кроки людини, яка ледве тримається. Двері відчиняються — і на порозі з’являється Вільгельм: виснажений, обмерзлий, живий. У переказі про цю історію є деталь, яка одночасно шокує і рятує: він повернувся “брудний від хліва”, але приніс те, заради чого йшов — вугілля. Тобто він приніс тепло в буквальному сенсі. А вона була теплом у буквальному сенсі. Він розпалив піч. І вперше за дні хатина наповнилася не тільки парою подиху, а справжнім, “людським” теплом. Кейт і Генрі були слабкі. Втомлені. Голодні. Але вони дихали. І отут приходить те, що робить історію великою: це не просто “вони вижили”. Це історія про те, як виглядає любов, коли її знімають із кіношної музики й залишають у правді. Любов — це не завжди слова. І не завжди поцілунки в чоло. Іноді любов — це лежати три доби й не заснути міцно, щоб не втратити тепло. Іноді любов — це йти по вугілля, коли небо темніє так, що “пахне” бідою. “Дитяча заметіль” стала символом ще й тому, що в той час не було сучасної системи прогнозів і попереджень, і багато людей були заскочені зненацька. Але в сімейній історії Кампенів є інша мораль, не про погоду. Вона — про тихих героїв, які не отримують медалей. Кейт не була лікаркою. Не була “підготовленою”. Вона була просто дев’ятнадцятирічною дівчиною, яку життя поставило до стіни. І вона зробила те, що роблять великі люди: не питала “чому я?” — а сказала собі “ще одну хвилину”. Генрі виріс і ця історія стала сімейною легендою: “немовля, яке мало б не вижити — але вижило”. І навіть якщо ти читаєш це як переказ, ти розумієш головне: існують родові дерева, які починаються з одного рішення — не здатися. Ми живемо в світі батарей, термостатів, лікарень і дзвінка “швидкої”. І тому нам важко уявити, що хтось міг урятувати немовля просто тілом. Але саме це й “бере за душу”. Бо це не героїзм “для інших”. Це героїзм “без свідків”. Це героїзм, який відбувається в тиші, де ніхто не аплодує. І саме тому він справжній.
    Love
    2
    267переглядів
  • 🇫🇷 Гравець «Меца» Тахіріс Дос Сантос вперше після пожежі в швейцарській Кран-Монтані зустрівся з одноклубниками і тренерами – 19-річний хлопець отримав опіки 30% поверхні тіла, коли рятував свою кохану з вогню

    Партнери зустріли футболіста оплесками і подарували футболку з написом «Ми з тобою, Тахіріс» 👏
    🇫🇷 Гравець «Меца» Тахіріс Дос Сантос вперше після пожежі в швейцарській Кран-Монтані зустрівся з одноклубниками і тренерами – 19-річний хлопець отримав опіки 30% поверхні тіла, коли рятував свою кохану з вогню Партнери зустріли футболіста оплесками і подарували футболку з написом «Ми з тобою, Тахіріс» 👏
    56переглядів 3Відтворень
  • Милота дня. Як Влада Зінченко підтримала чоловіка після операції

    ❤️ Дружина українського футболіста амстердамського «Аякса» Олександра Зінченка, Влада Зінченко, публічно підтримала чоловіка після операції на коліні.

    🏥 Телеведуча опублікувала в сторіс спільне фото з лікарняної палати, на якому ніжно обіймає футболіста, додавши сердечко. Світлина швидко розлетілася соцмережами та викликала хвилю підтримки від уболівальників.

    💬 Нагадаємо, раніше Зінченко повідомив про перенесену операцію, написавши: «Попереду важкі часи. Поїхали». Через травму 29-річний гравець більше не зможе зіграти в сезоні 2025/26.

    💑 Влада традиційно залишається поруч із чоловіком у складні моменти кар’єри, демонструючи підтримку та любов. Фанати зазначають, що саме така атмосфера допомагає футболісту швидше відновитися й повернутися на поле.
    #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    Милота дня. Як Влада Зінченко підтримала чоловіка після операції ❤️ Дружина українського футболіста амстердамського «Аякса» Олександра Зінченка, Влада Зінченко, публічно підтримала чоловіка після операції на коліні. 🏥 Телеведуча опублікувала в сторіс спільне фото з лікарняної палати, на якому ніжно обіймає футболіста, додавши сердечко. Світлина швидко розлетілася соцмережами та викликала хвилю підтримки від уболівальників. 💬 Нагадаємо, раніше Зінченко повідомив про перенесену операцію, написавши: «Попереду важкі часи. Поїхали». Через травму 29-річний гравець більше не зможе зіграти в сезоні 2025/26. 💑 Влада традиційно залишається поруч із чоловіком у складні моменти кар’єри, демонструючи підтримку та любов. Фанати зазначають, що саме така атмосфера допомагає футболісту швидше відновитися й повернутися на поле. #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    122переглядів
  • 😔У Голосіївському районі під час пожежі в приватному будинку загинули двоє людей.

    Рятувальники виявили тіла після ліквідації вогню. Причини трагедії з'ясовуються, — ДСНС
    😔У Голосіївському районі під час пожежі в приватному будинку загинули двоє людей. Рятувальники виявили тіла після ліквідації вогню. Причини трагедії з'ясовуються, — ДСНС
    152переглядів 6Відтворень
  • Про «Титанік» написано тисячі сторінок.
    Але серед офіційних звітів і сухих цифр є одна тиха історія, яку передають пошепки.

    Кажуть, на борту жила кішка.

    Не символ розкоші й не примха пасажирів першого класу — звичайна корабельна кішка, яка стерегла запаси від мишей. Її бачили в машинному відділенні, на кухні, біля котлів, де завжди було тепло.

    Вона народила кошенят ще під час підготовки лайнера до рейсу. Один із працівників екіпажу прив’язався до неї. Гладив, підгодовував, жартома називав її «леді з інстинктами».

    А потім, за кілька днів до відплиття, вона раптом змінилася.

    Стала неспокійною. Не спала на звичному місці. Не муркотіла.
    І одного ранку почала переносити кошенят із корабля на берег.

    Повільно. Обережно.
    Одного за одним.

    Вона не метушилася. Не панікувала.
    Просто йшла трапом униз — і поверталася знову.

    Чоловік спостерігав за цим мовчки.

    Ніхто не чув сирен. Ніхто не бачив айсберга.
    Але тварина поводилася так, ніби щось уже сталося.

    Він не міг пояснити цього розумом.
    Та відчув — треба піти.

    Того дня він зійшов із корабля.
    «Титанік» вирушив без нього.

    А далі — історія, яку знає світ.

    Чи було це передчуття?
    Чи випадковість, що згодом перетворилася на легенду?
    Ніхто не знає напевно.

    Але моряки здавна кажуть: у тварин є слух, якого ми не маємо. Вони вловлюють зміни повітря, напругу металу, невидимий зсув долі.

    Іноді попередження приходить не криком, а тихим рухом лап.

    Іноді воно не говорить людською мовою.

    І, можливо, наймудріше, що може зробити людина, — це прислухатися.

    Бо не всі сигнали гучні.
    І не всі рятівники носять форму.

    Деякі просто знають, коли час іти. 🐾
    Про «Титанік» написано тисячі сторінок. Але серед офіційних звітів і сухих цифр є одна тиха історія, яку передають пошепки. Кажуть, на борту жила кішка. Не символ розкоші й не примха пасажирів першого класу — звичайна корабельна кішка, яка стерегла запаси від мишей. Її бачили в машинному відділенні, на кухні, біля котлів, де завжди було тепло. Вона народила кошенят ще під час підготовки лайнера до рейсу. Один із працівників екіпажу прив’язався до неї. Гладив, підгодовував, жартома називав її «леді з інстинктами». А потім, за кілька днів до відплиття, вона раптом змінилася. Стала неспокійною. Не спала на звичному місці. Не муркотіла. І одного ранку почала переносити кошенят із корабля на берег. Повільно. Обережно. Одного за одним. Вона не метушилася. Не панікувала. Просто йшла трапом униз — і поверталася знову. Чоловік спостерігав за цим мовчки. Ніхто не чув сирен. Ніхто не бачив айсберга. Але тварина поводилася так, ніби щось уже сталося. Він не міг пояснити цього розумом. Та відчув — треба піти. Того дня він зійшов із корабля. «Титанік» вирушив без нього. А далі — історія, яку знає світ. Чи було це передчуття? Чи випадковість, що згодом перетворилася на легенду? Ніхто не знає напевно. Але моряки здавна кажуть: у тварин є слух, якого ми не маємо. Вони вловлюють зміни повітря, напругу металу, невидимий зсув долі. Іноді попередження приходить не криком, а тихим рухом лап. Іноді воно не говорить людською мовою. І, можливо, наймудріше, що може зробити людина, — це прислухатися. Бо не всі сигнали гучні. І не всі рятівники носять форму. Деякі просто знають, коли час іти. 🐾
    144переглядів
  • #історія #факт
    🫀 «ОСТАННЯ СИМФОНІЯ СЕРЦЯ»: ТАЄМНИЙ СПАДОК ФРЕДЕРІКА ШОПЕНА
    Париж, жовтень 1849 року. У квартирі на Вандомській площі, заповненій запахом фіалок та ліків, згасало життя того, кого називали «поетом фортепіано». Фредерік Шопен, виснажений сухотами, ледь чутно прошепотів свою останню волю. Це не стосувалося ані його незакінчених ноктюрнів, ані золотого годинника. Він благав лише про одне: «Я знаю, що церква не дозволить поховати мене у Варшаві, але принаймні відвезіть туди моє серце».

    📜 Заручник обставин

    Шопен прожив у Франції майже половину життя, але так і не став парижанином за духом. Його туга за Польщею, розірваною імперіями, була майже фізичною хворобою. Після його смерті тіло залишилося на цвинтарі Пер-Лашез, але за справу взялася його сестра — Людвіка Єнджеєвич. Вона знала: офіційний дозвіл на перевезення «частини тіла повстанця» (а Шопен підтримував визвольний рух) отримати неможливо.

    📦 Контрабанда любові

    Людвіка замовила кришталевий слоїк, наповнений коньяком для консервації, помістила туди серце брата і сховала судину в дерев'яну скриньку під своїми пишними сукнями. Перетин кордону Російської імперії був смертельно небезпечним. Жандарми ретельно обшукували екіпажі, шукаючи заборонену літературу чи зброю. Ніхто не міг уявити, що тендітна жінка в траурі везе під шарами тканини найцінніший музичний скарб епохи. 🥀

    ⛪ Сховище в колоні

    Серце Шопена прибуло до Варшави таємно. Тривалий час воно зберігалося в родинному домі, допоки його не передали до костелу Святого Хреста. Влада забороняла будь-які публічні вшанування «поляка-емігранта», тому скриньку замурували в одну з опорних колон храму без жодних написів. Лише через десятиліття там з’явилася табличка з цитатою з Євангелія: «Бо де скарб твій, там буде і серце твоє».

    🕯️ Символ невмирущості

    Навіть під час Другої світової війни, коли Варшава лежала в руїнах, польські повстанці таємно винесли реліквію, щоб врятувати її від знищення німецькими військами. Серце Шопена стало для нації чимось більшим за орган — воно стало доказом того, що митець належить тій землі, яку він оспівував у своїх мазурках, навіть якщо його земний прах спочиває на чужині.

    Це була остання симфонія Шопена — не записана на папері, а втілена в кришталі та вірності жінки, яка не побоялася кинути виклик імперії заради спокою братової душі. 🎹🇵🇱
    #історія #факт 🫀 «ОСТАННЯ СИМФОНІЯ СЕРЦЯ»: ТАЄМНИЙ СПАДОК ФРЕДЕРІКА ШОПЕНА Париж, жовтень 1849 року. У квартирі на Вандомській площі, заповненій запахом фіалок та ліків, згасало життя того, кого називали «поетом фортепіано». Фредерік Шопен, виснажений сухотами, ледь чутно прошепотів свою останню волю. Це не стосувалося ані його незакінчених ноктюрнів, ані золотого годинника. Він благав лише про одне: «Я знаю, що церква не дозволить поховати мене у Варшаві, але принаймні відвезіть туди моє серце». 📜 Заручник обставин Шопен прожив у Франції майже половину життя, але так і не став парижанином за духом. Його туга за Польщею, розірваною імперіями, була майже фізичною хворобою. Після його смерті тіло залишилося на цвинтарі Пер-Лашез, але за справу взялася його сестра — Людвіка Єнджеєвич. Вона знала: офіційний дозвіл на перевезення «частини тіла повстанця» (а Шопен підтримував визвольний рух) отримати неможливо. 📦 Контрабанда любові Людвіка замовила кришталевий слоїк, наповнений коньяком для консервації, помістила туди серце брата і сховала судину в дерев'яну скриньку під своїми пишними сукнями. Перетин кордону Російської імперії був смертельно небезпечним. Жандарми ретельно обшукували екіпажі, шукаючи заборонену літературу чи зброю. Ніхто не міг уявити, що тендітна жінка в траурі везе під шарами тканини найцінніший музичний скарб епохи. 🥀 ⛪ Сховище в колоні Серце Шопена прибуло до Варшави таємно. Тривалий час воно зберігалося в родинному домі, допоки його не передали до костелу Святого Хреста. Влада забороняла будь-які публічні вшанування «поляка-емігранта», тому скриньку замурували в одну з опорних колон храму без жодних написів. Лише через десятиліття там з’явилася табличка з цитатою з Євангелія: «Бо де скарб твій, там буде і серце твоє». 🕯️ Символ невмирущості Навіть під час Другої світової війни, коли Варшава лежала в руїнах, польські повстанці таємно винесли реліквію, щоб врятувати її від знищення німецькими військами. Серце Шопена стало для нації чимось більшим за орган — воно стало доказом того, що митець належить тій землі, яку він оспівував у своїх мазурках, навіть якщо його земний прах спочиває на чужині. Це була остання симфонія Шопена — не записана на папері, а втілена в кришталі та вірності жінки, яка не побоялася кинути виклик імперії заради спокою братової душі. 🎹🇵🇱
    Like
    1
    227переглядів
  • І знов Одеса!!!
    🤬 Мрійте – і у вас усе вийде! 💫💸
    Схоже, саме за таким принципом живе очільник Одеської обласної прокуратури Андрій Сваток та його дружина. І, треба визнати, у них непогано виходить.
    Захотів Сваток стати власником квартири майже на 130 квадратів в елітному клубному будинку – будь ласка. Бабусі дарують йому близько 100 тисяч доларів. І цієї суми вистачило, щоб оформити нерухомість за ціною майже вдвічі нижчою за ринкову.
    У «візуалізацію» вміє і дружина Сватка. Захотіла паркомісце у цьому ж будинку – і, о диво, знаходиться варіант за дуже вигідну ціну, яка наразі виросла у приблизно 14 разів – беремо! А потім і у неї з’являється ще одна квартира, бо гріх не взяти, коли і на неї продавець скинув ціну майже вдвічі.
    Ну а на паркомісце треба ж щось ставити, правильно? І тут теж пощастило – Range Rover із цінником 55 тисяч доларів дістається їй всього за 35.
    Що це – магія, фортуна? Чи особливі умови для прокурора? 👀
    Більше про успішні сімейні інвестиції очільника прокуратури Одещини – у новому відео Ангеліни Капітули
    https://youtu.be/LSuLcjde4IQ?si=71JghFonhc35_Zk9

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    І знов Одеса!!! 🤬 Мрійте – і у вас усе вийде! 💫💸 Схоже, саме за таким принципом живе очільник Одеської обласної прокуратури Андрій Сваток та його дружина. І, треба визнати, у них непогано виходить. Захотів Сваток стати власником квартири майже на 130 квадратів в елітному клубному будинку – будь ласка. Бабусі дарують йому близько 100 тисяч доларів. І цієї суми вистачило, щоб оформити нерухомість за ціною майже вдвічі нижчою за ринкову. У «візуалізацію» вміє і дружина Сватка. Захотіла паркомісце у цьому ж будинку – і, о диво, знаходиться варіант за дуже вигідну ціну, яка наразі виросла у приблизно 14 разів – беремо! А потім і у неї з’являється ще одна квартира, бо гріх не взяти, коли і на неї продавець скинув ціну майже вдвічі. Ну а на паркомісце треба ж щось ставити, правильно? І тут теж пощастило – Range Rover із цінником 55 тисяч доларів дістається їй всього за 35. Що це – магія, фортуна? Чи особливі умови для прокурора? 👀 Більше про успішні сімейні інвестиції очільника прокуратури Одещини – у новому відео Ангеліни Капітули https://youtu.be/LSuLcjde4IQ?si=71JghFonhc35_Zk9 https://t.me/Ukraineaboveallelse
    114переглядів
Більше результатів