#історія #факт
Тінь Незнайомки: Приватна сповідь Антуана де Сент-Екзюпері ✉️
Маленький принц народився не лише з пісків Сахари, а й з туги за жінкою, чиє ім'я історія тривалий час тримала за зачиненими дверима. У 1930 році, перебуваючи в Буенос-Айресі, молодий пілот та майбутній літературний геній зустрів її — жінку, чий образ став для нього маною. 🥀

Вони бачилися лише раз, у вагоні потяга, що мчав крізь аргентинські степи. Короткої розмови вистачило, щоб Екзюпері відчув: перед ним — втілення тієї самої «троянди», яку він шукатиме все життя. Вона була заміжня, стримана і недосяжна. Проте саме їй він почав писати листи, які згодом стали фундаментом його філософського світосприйняття.

Ця кореспонденція, знайдена в приватних архівах лише через десятиліття після зникнення літака Антуана, відкриває нам іншого Екзюпері — вразливого, охопленого меланхолією та майже релігійним шануванням жіночого начала. Він називав її своєю «Незнайомкою», своєю «далекою зіркою». У цих рядках немає авіаторського хизування чи описів бойових вильотів. Там — лише тихий шепіт людини, що боїться самотності серед безмежного неба. 🌌

Цікаво, що навіть коли він зустрів Консуело, свою майбутню дружину, листування з «Незнайомкою» не припинилося. Вона залишалася його ідеальним двійником, тихим гаванем, де він міг бути просто Тоніо — хлопчиком, що заблукав у дорослому світі. Кожен лист був спробою зафіксувати мить тієї випадкової зустрічі, яка, за іронією долі, тривала лише кілька годин, але визначила настрій його найвидатніших творів.

Коли Екзюпері злетів у свій останній політ у 1944 році, у його польовій сумці не було наказів чи мап — там жили спогади про жінку, яка так і залишилася для світу лише тінню у вікні потяга. Його «Маленький принц» — це, зрештою, довгий лист до тієї, хто навчила його бачити серцем. 🖋️

Спогади про літо 🌞

У 21 рік вона познайомилася з ним. Йому було 61. І коли вона спробувала піти, Пабло Пікассо подивився на неї і засміявся:
«Від Пікассо ніхто не йде».

Але вона все одно пішла — і стала єдиною жінкою, якій це вдалося.

Пабло Пікассо руйнував жінок.
Не образно — насправді.

Марі-Терез Вальтер, його кохана, не змогла пережити втрату після його смерті.
Дора Маар, талановита фотографка, яку він зобразив як «Жінку, що плаче», роками боролася з важким психологічним станом після розриву з ним.
Жаклін Рок, його друга дружина, також завершила життя трагічно через роки після його смерті.

Схема повторювалася: Пікассо знаходив молоду, талановиту жінку. Поглинав її молодість, талант, особистість. Він одержимо писав її портрети, увічнюючи на полотні, але водночас руйнуючи в реальному житті. А коли втомлювався — переходив до наступної.

Він казав, що жінки — «або богині, або килимки під ногами».
І ще — «машини для страждання».

Довгі роки майже ніхто не міг вирватися з його впливу. Одні залишалися, поки він їх морально ламав. Інші ламалися, намагаючись піти.

Поки не з’явилася Франсуаза Жило.

Париж, 1943 рік. Місто під окупацією, напруження в повітрі. У задимленій кімнаті Франсуаза — студентка живопису з сильним характером — знайомиться з Пікассо.

Він каже:
— Ти така молода. Я міг би бути твоїм батьком.

Вона спокійно відповідає:
— Ти не мій батько.

Такою вона і була — м’яка зовні, але сильна всередині.

Десять років вона жила поруч із ним. Малювала. Любила його. Народила йому двох дітей — Клода і Палому. Він писав її портрети сотні разів, називав музою, «жінкою, яка бачить занадто багато».

І саме це вона й бачила — пастку.

Пізніше вона скаже:
«Я його любила. Але я бачила, як він потребував руйнувати те, що любить».

На початку 1950-х його інша сторона стала очевидною. Він вимагав обожнювання, а не рівності. Розмови перетворювалися на боротьбу. Мовчання — на психологічний тиск.

Він знецінював її мистецтво. Злився через її незалежність.
«Він хотів бути і богом, і дитиною одночасно. І в такому світі не було місця ні для кого іншого», — згадувала вона.

Інші жінки не витримували цього. Але Франсуаза була іншою.

У 1953 році, після чергового конфлікту, вона подивилася на себе в дзеркало у своєму будинку. Їй було лише 32, але вона почувалася виснаженою.

Вона сказала спокійно:
— Я йду.

Він засміявся.
— Ти не зможеш піти. Від Пікассо не йдуть.

Але вона пішла.

Зібрала речі. Забрала дітей. І вийшла з його життя.
Без скандалу. Без драм. Просто з тихою силою жінки, яка повертає собі себе.

Вона не зникла.

Вона продовжила писати картини. Виховувала дітей сама. Відновила кар’єру.

У 1964 році вона опублікувала книгу «Життя з Пікассо» — чесні спогади без прикрас. Це викликало шок у мистецькому світі. Книгу критикували. Її звинувачували. Пікассо намагався заборонити її публікацію у Франції.

Але вона сказала:
«Я повинна була сказати правду — щоб інші жінки знали, що вони теж можуть вижити».

Книга стала світовим бестселером. Світ уперше побачив іншу сторону генія — жорстокість, маніпуляції, психологічний тиск.

І свобода стала її головним шедевром.

Пізніше вона знову закохалася — у Йонаса Солка, вченого, який створив вакцину від поліомієліту і врятував мільйони життів.

Вона казала:
«Пікассо хотів володіти світом. Йонас хотів його лікувати».

Вони одружилися у 1970 році і були разом до його смерті у 1995. З ним вона отримала те, чого ніколи не мала з Пікассо — любов, засновану на повазі.

Її мистецтво розквітло. Її роботи виставлялися у найбільших музеях світу. Її картини говорили про виживання, силу, відродження.

Вона стала тим, чого Пікассо найбільше боявся — самостійною художницею, чия слава не залежала від нього.

Пікассо помер у 1973 році.
Франсуаза прожила до 2023 року — до 101 року.

Вона малювала. Викладала. Надихала. Бачила, як ростуть її діти і онуки. Вона довела, що жінка може пережити навіть найвідомішого митця свого часу — і залишитися собою.

Наприкінці життя її запитали, звідки вона взяла силу піти.

Вона усміхнулася і сказала:
«Бо свобода — це єдина любов, яку варто берегти».

Пікассо писав її портрети сотні разів, намагаючись зафіксувати її, утримати, контролювати.

Але Франсуаза сама написала свою долю.

Вона познайомилася з ним у 21.
Пішла від нього у 32.
І прожила ще 70 років, доводячи: вона ніколи не була лише музою.

Вона завжди була художницею.

Пікассо зламав багатьох жінок.
Але не її.

Франсуаза Жило не просто пережила його — вона вийшла з його тіні і пішла у власне світло. І прожила в ньому все життя.

Іноді найсильніший акт творення — це відмовитися дозволити себе зруйнувати.

#дати #свята
День десерту на сніданок: Офіційний дозвіл на маленькі гріхи 🍰🍩
1 лютого світ (особливо та його частина, що не на дієті) відзначає Eat Ice Cream for Breakfast Day, який часто трансформується у ширше свято — День десерту на сніданок. Це неофіційне, але надзвичайно популярне свято, яке виникло в 60-х роках у США як спосіб розважити дітей у похмурий зимовий ранок.

Чому це важливо (крім рівня цукру)?

Це день про порушення правил. Ми весь рік намагаємося бути продуктивними, їсти вівсянку та рахувати калорії. 1 лютого — це легальна можливість нагадати собі, що доросле життя не повинно складатися лише з обов’язків. 🧘‍♂️🧁

Філософія «солодкого ранку»

Боротьба із зимовою депресією: Лютий — зазвичай один із найважчих місяців року. Маленька доза дофаміну зранку допомагає пережити відсутність сонця та сірість за вікном. ❄️☀️
Сімейна традиція: У багатьох країнах батьки цього дня влаштовують дітям справжній бенкет, дозволяючи те, що заборонено в інші 364 дні. Це створює спогади, які гріють краще за будь-який обігрівач.
Підтримка локальних бізнесів: Пекарні та кав'ярні 1 лютого часто готують спеціальні меню, заохочуючи людей зайти на «той самий» круасан чи шматок торта. 🥨🏪

Як відсвяткувати без шкоди для совісті?

Не обов’язково з'їдати відро морозива. Це може бути вишуканий бельгійський вафля з фруктами, панкейки з кленовим сиропом або просто дуже смачне какао з маршмелоу. Головне — отримати задоволення від моменту «тут і зараз». 🍓🥞

Життя занадто коротке, щоб завжди чекати вечора, аби з’їсти щось смачне. Почніть день із десерту — і нехай весь світ зачекає!

Спогади про літо 🌞

У кожної пари є свої дрібниці.
Його худі, яке забрала «на хвилиночку».
Її футболка, яка пахне найсмачнішими квітами.
І речі, які стають спільними швидше, ніж ви це помічаєте.🩷

День закоханих зайвий раз нагадує: «бережіть те, що вас обʼєднує!»

Парні футболки.
Теплі худі.
Принти, які зрозуміє тільки ваша пара.

Даруйте щирі емоції.
Даруйте відчуття і теплі спогади!
До свята — знижки до –60% на тематичну колекцію принтів!

😉ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЯ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реєструйтеся, щоб отримати знижку на своє замовлення https://www.fatline.com.ua/#64494🔥

#ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг #покупки #купити #купую #торгівля #магазин #акція #акция

#історія #факт
Рятівна фальсифікація: "Епідемія", якої не було.
​У 1942 році польський лікар Еугеніуш Лазовський разом зі своїм колегою Станіславом Матулевичем виявили медичну аномалію: якщо ввести людині вакцину з убитих бактерій Proteus OX19, тест на тиф покаже позитивний результат, хоча людина при цьому залишатиметься абсолютно здоровою.

​Механіка обману:
Лазовський почав таємно вводити цю "вакцину" мешканцям міста Розвадув. Коли німецькі лабораторії почали отримувати сотні позитивних зразків крові з цього регіону, нацистське командування охопила паніка. Тиф був єдиним ворогом, якого німецька армія боялася більше, ніж кулеметів.

​Наслідки "приватної війни" лікаря:
​Карантин: Нацисти оголосили весь район "заразною зоною" (Sperrgebiet). Це означало, що окупаційні війська припинили заходити в місто, проводити обшуки та вивозити людей до концтаборів.

​Перевірка: Коли Берлін запідозрив неладне і прислав комісію лікарів, Лазовський зустрів їх застіллям з горілкою та закусками. Справжніх хворих (які мали звичайні застуди, але "позитивні" тести) тримали в брудних, темних кімнатах. Німецькі лікарі, боячись заразитися, провели лише поверхневий огляд і підтвердили статус епідемії.

​Завдяки цьому інтелектуальному подвигу було врятовано понад 8 000 людей. Лазовський тримав це в таємниці навіть від власної дружини до 1970-х років, побоюючись переслідувань.
​Рятівник із Розвадува: Велика ілюзія доктора Лазовського 🩺

​У самому центрі окупованої Польщі, де смерть була буденністю, молодий лікар Еугеніуш Лазовський розгорнув війну, в якій головною зброєю був не свинець, а мікробіологія. Це була історія про те, як страх ворога перед невидимою бактерією став щитом для тисяч невинних життів.
​Лазовський знав: нацисти патологічно боялися тифу. Використовуючи наукове відкриття про нешкідливу бактерію, що імітує симптоми смертельної хвороби в аналізах, він почав свою небезпечну гру. Кожен укол, який він робив селянам, був актом саботажу. Місто Розвадув та навколишні села за документами перетворилися на "мертву зону", куди не наважувався потикатися жоден есесівець.

​Ціна тиші

Приватний героїзм Лазовського вимагав залізних нервів. Він жив у постійній напрузі, адже будь-який професійний аналіз крові під мікроскопом міг викрити обман. Проте доктор грав свою роль до кінця: він симулював розпач, скаржився на брак ліків і змушував німецьких інспекторів тремтіти від самого лише запаху дезінфекції у своїх кабінетах. 😷

​Жива стіна

Поки навколо палали міста і тривали депортації, мешканці "зони Лазовського" жили у дивному вакуумі безпеки. Німці обходили цей район стороною, навіть не намагаючись конфісковувати продукти чи забирати молодь на примусові роботи. Це був тихий острів життя посеред океану знищення, створений розумом однієї людини.
​Еугеніуш Лазовський помер у 2006 році в США, залишивши по собі спогади про те, що іноді найбільша перемога над злом вимагає не пострілу, а правильного діагнозу... навіть якщо він фальшивий. 🕯️

#поезія
Тане сніг нездійсненними мріями,
І струмочком біжить як вода...
І зникають мої всі надії,
І минають хвилини життя.

Лише спогади Душу гріють...
Безкінечною ниткою в даль...
Пролягає мій шлях, тьмяніє...
Ніби ніч у забутих снах.

Спокій серця, безмовна тиша...
Вітер голе гілля хита
І над кронами... сивий, свище,
Він володарем світу став.

Ще зима забарилась в дорозі...
Місяць лютий без снігу зустрів.
Зупинився, присів на порозі,
Розмовляючи мовою снів.

Чи чекати на іншу погоду,
Бо неспокій Душі не мине,
Коли ніч зійде місячна знову,
Сон омріяний хай оживе.

Тане сніг нездійсненними мріями...
Не морозить світанки Зима...
Моя Доля блукає з надією
По стежинах земного життя.

Галина Адамович

«Ви заморожуєте людей. Ви прирікаєте їх на загибель» — із замерзаючого Києва головний рабин України Моше Асман звернувся до путінських «визволителів»

Головний рабин Києва та України Моше Асман опублікував емоційне відеозвернення із зимового Києва.

Розуміючи, що значна частина ізраїльської аудиторії не володіє російською мовою або просто не дивиться відео, ми зробили повну транскрипцію цього звернення і публікуємо її у нашій статті, щоб сенс і біль цих слів були почуті та зрозумілі тут, в Ізраїлі.

Текст звернення Моше Асмана:

«Я зараз перебуваю в центрі міста-героя Києва, в самому серці України.
На вулиці сильний мороз.

У багатьох будинках немає електрики, опалення і води.
Люди — старенькі, маленькі діти, жінки — живуть у неопалюваних квартирах, де температура опускається до небезпечного рівня.
Це страшно.

Мені мимоволі згадуються розповіді мого батька.
Він пройшов блокаду Ленінграда ще дитиною.
Він розповідав про всі її жахи — про страшний голод, нальоти, щоденні бомбардування.

Але крім цього був і лютий холод.
Зима була нестерпною.
Люди не могли зігрітися у своїх домівках.
Вони вмирали не лише від голоду, але й від холоду.

Я ніколи не думав, що ці спогади мого дитинства колись оживуть тут, у Києві — місті, яке колись вже було атаковане і окуповане німецькими фашистами.
І сьогодні ті, хто прикривається лозунгами про “денацифікацію України”, насправді діють точно так само, як німецько-фашистські окупанти.
Вони свідомо знищують інфраструктуру, як це робили під час блокади Ленінграда, прирікаючи людей на смерть від голоду і холоду.

Сьогодні в Києві люди — бабусі й дідусі — перебувають у цих умовах.
Наші волонтери бачать це своїми очима.
Я сам був там, у багатоповерховому будинку без ліфта.
Туди не надходить вода, там холодно.

Люди не можуть вийти, не можуть купити собі їжу, не можуть зігрітися.
Їм потрібні ліки.

І все це відбувається тому, що російські літаки, ракети і дрони систематично атакують цивільну інфраструктуру України, свідомо вбиваючи мирних людей.

Нещодавно в Києві рятувальники приїхали ремонтувати теплову станцію — по них було завдано ракетного удару.
До цього медики приїхали рятувати і лікувати людей — і по них також ударили ракетами.
Це злочин проти людяності.

І тому я звертаюсь до тих, у кого ще залишилось почуття і здатність мислити, а не просто дивитись російське телебачення.
Ви зараз чините той самий злочин, який колись чинили німецькі фашистські загарбники проти народів Радянського Союзу.
Це те саме зло.

Ви заморожуєте людей.
Ви прирікаєте їх на загибель.

Я пишаюсь тим, що знаходжусь тут, на цій стороні — з героїчним українським народом.
Народом, який не готовий здатись, не готовий йти до рабства, не готовий втрачати свою культуру, свою країну і свою землю.
Він бореться — і викликає захоплення.

А ті, хто прийшов лише для того, щоб убивати і позбавляти людей тепла, світла і життя, знаходяться на стороні темряви.
Але світло обов’язково переможе темряву.

Я молюсь, щоб люди пережили цю зиму.
Щоб вони не вмирали.
Щоб діти не страждали і не хворіли.
Щоб хворі одужали.
Лікарні теж страждають, і ми допомагаємо, чим можемо.

Наші волонтери будуть допомагати і далі.
Світло обов’язково переможе.
Добро переможе зло.

А ті, хто чинить зло, розчиняться у небутті.

Слава Богу і слава Україні.»

👉 Повний матеріал і контекст:
🔗 https://news.nikk.co.il/uk/vi-zamorozhuiete-ljudej-vi-pririkaiete/

#НАновини #NAnews #Ізраїль #Україна #Київ #Війна #ПраваЛюдини #ЗлочинПротиЛюдяності #Мир

НАновости‼️:- новини Ізраїлю

Важливо❓ Поділіться ❗️
і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали
https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

💔Пані Галина не стримує сліз. Перед нею — руїни дому в Дніпрі, який залишився у спадок від батька й матері. Тут — усе її життя, спогади, тепло рідних стін. І тепер цього немає. Вона говорить уривками, крізь плач: «Хоч би швидше війна закінчилась… Добре, що ми з дочкою не були тут — інакше нас би вже не було…» І в цих сльозах — не лише біль однієї жінки, а біль тисяч родин, які втратили свій дім через війну.