22 жовтня 1890 року народився Аверкій Гончаренко — український вояк, командир українських частин у бою під Крутами, командир 1-го куреня першої юнацької військової школи ім.Б.Хмельницького, начальник канцелярії Головного отамана С.Петлюри. Уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області). Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища. Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. До військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького. Історик Сергій Бутко зазначив, що курс Гончаренка був першим випуском українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну. Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира. Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів. Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків залізничної станції Крути він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ, під час якого забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна. Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка. Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ. Після поразки революції Гончаренко емігрував тоді ще до польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція. З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина», набирав добровольців та займався вишколом бійців. Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнбезі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини. Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952 – у США. Разом з дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами. 🕯Помер Аверкій Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.

🪙 Голова ЗОВА Іван Федоров та його сім заступників у ІІІ кварталі 2025 року отримали сумарно зарплати у розмірі 2,49 млн гривень. Іван Федоров – 423,4 тис грн; Перший заступник Руслан Мовчан – 562,1 тис грн (із них 280,6 тис грн у серпні); Заступники: Михайло Семікін – 370 тис грн; Олександр Щербаков – 271 тис грн.; Людмила Бухаріна – 271,4 тис грн; Оксана Матвіїшина – 377,3 тис грн (із них 196,3 тис грн у вересні); Володимир Чередніченко – 61,4 тис грн (за 2 дні - був звільнений 2 липня); Євген Мироненко – 151,8 тис грн (за неповний місяць - був звільнений 21 липня). Усі ці зарплати вказані «чистими» - після вирахування податків та зборів. Загалом, утримання працівників ЗОВА у ІІІ кварталі платникам податків обійшлося в 13,1 млн гривень. https://t.me/Ukraineaboveallelse

День помічника лікаря День помічника лікаря (асистента) (Medical Assistant Day) відзначається щорічно у середу третього повного тижня жовтня. Медичні асистенти надають як клінічну, так і адміністративну підтримку лікарям та іншим медичним працівникам. Вони виконують такі завдання, як робота в приймальному відділенні, забір крові, проведення вакцинації та вимірювання життєво важливих показників пацієнтів. Історія Дня помічника лікаря За даними Американської асоціації медичних асистентів (American Association of Medical Assistants,AAMA), День медичного асистента відзначає внесок понад 190 000 медичних асистентів у США. Цікаво, що колись широкий спектр завдань, які виконують медичні асистенти не вважався офіційно визнаною професією. Однак у 2016 році AAMA відзначила 60 років досягнень у цій новаторській галузі. У 1955 році група медичних асистентів з Канзасу зібралася, щоб сформувати національну організацію й отримати офіційне визнання як акредитованої медичної професії. Організація, що пізніше була названа Американською асоціацією медичних асистентів, була заснована 78 представниками з 15 штатів, кожен з яких зробив внесок у розмірі 5 доларів на підтримку освітніх ініціатив. Максін Вільямс (одна із засновників асоціації) стала першим президентом Асоціації медичних асистентів у 1956 році й сьогодні вона згадується як рушійна сила професії. Вона вірила, що сертифіковані медичні асистенти можуть значно покращити галузь охорони здоров’я. У 1959 році Вільямс навіть пожертвувала 200 доларів з власних коштів, щоб допомогти студентам, зацікавленим у цій галузі. Цей акт щедрості призвів до створення Стипендіального фонду Максін Вільямс, який продовжує надавати фінансову підтримку майбутнім медичним асистентам. День помічника лікаря є частиною цілого тижня, присвяченого підвищенню обізнаності про життєво важливу роботу, яку виконують медичні асистенти.

День Фехнера 22 жовтня проводиться День Фехнера. Ця міжнародна подія присвячена Густаву Теодору Фехнеру – німецькому вченому, філософу, експериментальному психологу та одному з основоположників психофізики. Цей день сучасні психофізики вважають своїм професійним святом. Густав Теодор Фехнер Фехнер відомий завдяки багатьом своїм досягненням, але головне та саме важливе з них – «відкриття» психофізики, сфери психології, яка вивчає взаємодію між фізичними процесами, які можна об’єктивно виміряти та дослідити, та суб’єктивними відчуттями людини. Схожі заслуги у цій галузі також приписують Ернсту Генріху Веберу, на лекціях якого в університеті Лейпцигу свого часу був присутній і Фехнер. Сьогодні психофізика проникла в практично всі сфери сучасного життя і саме завдяки Фехнеру сформульовані її основні поняття та закони. Вважається, що саме 22 жовтня 1850 року психолог зрозумів, що зв’язок тіла і розуму можна знайти через встановлення кількісного відношення психологічних відчуттів та матеріальних процесів.

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ CAPS LOCK Кожен рік починаючи з 2000 року 22 жовтня проводиться Міжнародний день Caps Lock. Міжнародний день CAPS LOCK в історії Ідея запровадження цього дня належить американцю Дереку Арнольду. Одного дня він вирішив, що йому та багатьом іншим активним користувачам всесвітньої павутини достатньо клавіш для спілкування та самовираження в мережі без застосування «Caps Lock». Клавіша CAPS LOCK Історія клавіші CAPS LOCK бере свій початок з часів винаходу друкарської машинки. В старих машинках ця кнопка виконувала механічну функцію утримання регістру – клавіші Shift. У деяких країнах світу, таких як Грузія, Ізраїль, Таїланд, ця клавіша взагалі є непотрібним елементом, адже в мові всі літери чи ієрогліфи великі.

Міжнародний день поширення інформації про заїкання Що це за день? 22 жовтня кожного року, починаючи з 1998-го, планета відзначає Міжнародний день поширення інформації про заїкання (International Stuttering Awareness Day), його ще називають Всесвітній день людей з вадами мовлення. Від проблем з мовленням можуть страждати і діти, й дорослі люди. Перші — через особливості розвитку щойно сформованого мовного апарату. Другі — після отриманих фізичних чи психологічних травм. Людині, обмеженій у можливості усно виражати свої думки, важко дається комунікація з оточуючими. Існує багато розладів мовлення, але одним з найпомітніших та найтяжчих вважається заїкання або логоневроз — порушення плавності, ритму та організації мовлення. За різними даними, від заїкання у світі страждає від 1 до 5% населення. Часті питання та відповіді про День людей з вадами мовлення • Кого більше серед тих, що заїкаються — чоловіків чи жінок? До заїкання більш схильні чоловіки, у них цей розлад зустрічається в 3-4 рази частіше, ніж у жінок. • Чи правда, що заїкання передається дитині спадково? Саме заїкання — ні, не передається. Але передається генетична схильність до цього захворювання, і при певних умовах воно може проявитися. • Чи можна вилікуватися від заїкання? Від 50 до 80% дітей можна повністю позбавити цієї вади за допомогою спеціальної терапії. Щодо дорослих, для досягнення стійкого позитивного результату доводиться докладати набагато більше зусиль як медикам, так і пацієнту. • Чи може бути заїкання наслідком сильного переляку? Сучасна медицина вважає це поширеним міфом. Насправді причини цього розладу значно глибші та криються в особливих центрах головному мозку.

Через ворожу атаку пошкоджено будинки у трьох районах міста — Вознесенівському, Заводському та Дніпровському. 🔹 Вознесенівський район — сталося займання житлового будинку, яке ліквідовано силами ДСНС. До намету районної адміністрації звернулося 42 мешканці, ще 31 звернення надійшло на гарячу лінію 15-80. До програмного комплексу внесено 9 людей, серед них 5 пільгових категорій. 🔹 Заводський район — до програмного комплексу внесено 13 людей, серед них 2 пільгових категорій. Потреб у тимчасовому поселенні не зафіксовано. 🔹 Дніпровський район — внесено 2 людей, серед них 1 отримувач субсидії. Двоє людей тимчасово розміщені в пункті «Артак». На місцях працюють аварійні служби, районні адміністрації, поліція та волонтери. Продовжуємо фіксувати наслідки атаки та надавати допомогу мешканцям. https://t.me/Ukraineaboveallelse

15 людей дістали поранень внаслідок ворожих обстрілів Запоріжжя та Василівського району. Упродовж доби окупанти завдали 860 ударів по 14 населених пунктах Запорізької області. ▪️ Війська рф здійснили 5 авіаційних ударів по Малій Токмачці, Рівнопіллю, Солодкому та Малинівці. ▪️ 623 БпЛА різної модифікації (переважно FPV) атакували Запоріжжя, Червонодніпровку, Біленьке, Приморське, Степове, Гуляйполе, Новоданилівку, Малу Токмачку та Чарівне. ▪️ 2 обстріли з РСЗВ завдано по території Новоандріївки та Успенівки. ▪️ 230 артилерійських ударів нанесено по території Приморського, Степового, Гуляйполя, Новоданилівки, Малої Токмачки та Чарівного. Надійшло 48 повідомлень про пошкодження житла, автівок та об'єктів інфраструктури. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історичний #оповідання Срібло на роздоріжжі Світанкова імла стелилася над Подолом, обволікаючи хати та вузькі вулички, неначе дихання Дніпра. У майстерні ювеліра Данила тиша порушувалась лише розміреним ритмом його роботи. Легкий свист горна, що випльовував полум’я, та глухий стук молотка об ковадло – ось симфонія ранку, що віщувала великі зміни. Данило, високий чолов’яга з кремезною статурою, вправними руками карбував візерунки на срібному скроневому кільці. Запахи в майстерні були густі та насичені: дим від горна, запах розжареного металу, ледь вловимий аромат дерева, з якого були виготовлені його інструменти. Він використовував молоток, ковадло, тиглі, щипці, різці – кожен предмет був для нього продовженням руки, знаряддям для втілення задумів. Данило був сином волхва, спадкоємцем давніх знань, котрі передавалися в їхньому роду з покоління в покоління. Батько навчив його секретам ювелірного мистецтва, розумінню суті металів та каменів, а найголовніше – вкладати душу у свою роботу. Срібло, що виблискувало в його руках, віддзеркалювало світло горна, наче маленьке сонце, даруючи світло та тепло. Візерунки, які він вибивав, мали глибокий сенс. Данило карбував знаки Велеса, покровителя достатку, мудрості та магії. Кожен завиток, кожна риска були не випадковими, а наповненими силою. Він відчував, як срібло під його пальцями набуває форми, оживає, сповнюється енергією. Але за цією зосередженістю відчувалася тривога. Майбутнє, наче важкий дим, нависло над Подолом, і Данило розумів, що настав час вибору. Срібло в його руках було символом його роздвоєності, вагань перед долею, що невпинно наближалася. Двері майстерні відчинилися, і в прорізі постала Лада, сестра Данила. Її очі виблискували від хвилювання. – Брате, – мовила вона, – новини з княжого двору невтішні, але обнадійливі. Данило відклав молоток і обернувся до сестри. – Що чути? – Князь Володимир прийняв рішення. Він прагне єдності для всіх земель. Він хоче, щоб всі були, як один, щоб не було розбрату. І він схиляється до нової віри, до віри греків. У голосі Лади звучала рішучість, що вразила Данила. Він пам’ятав, як щиро вона вірила в давніх богів, як шанувала традиції. – Ти… Ти вже прийняла рішення? – здивовано запитав він. Лада кивнула, важко зітхнувши. – Бачу в цьому силу, брате. Бачу майбутнє. Тієї миті до майстерні зайшла Орина, донька заможного купця. Вона прийшла забрати замовлену прикрасу, котру Данило виготовляв для неї. Її постать була струнка, риси обличчя витончені, погляд сповнений розуму та гідності. Данило вклонився Орині. Їхня розмова була стриманою, сповненою поваги, але між ними відчувалася прихована напруга. Вони обидва розуміли, що стоять на порозі великих змін, і майбутнє кожного з них залежало від Данилового рішення. – Даниле, – звернулася Орина, – твоя майстерність відома далеко за межами Подолу. Ми з батьком завжди цінували твою роботу. – Я радий чути це, Орино, – відповів Данило, намагаючись не видати свого хвилювання. – Але часи змінюються, – продовжила вона. – І я прошу тебе, будь мудрим. Не йди проти води, – її погляд на мить зупинився на срібному кільці. – Батько чекає на стабільність. Родина потребує миру. Ми чекаємо. Данило вловив натяк. Орина та її родина бачили в ньому надію на стабільне майбутнє, яке міг забезпечити лише той, хто прийме новий порядок. Їхнє кохання, їхня доля залежала від його вибору. Наступного дня до Данила прийшли старійшини-язичники. Їхні обличчя були затьмарені тривогою та розпачем. Старійшина, зморшкуватий дідок з сивою бородою, почав: – Даниле, сину волхва, – звернувся він, – ми просимо тебе про останню послугу. Нам необхідно прикрасити Перуна, щоб він почув наші молитви, щоб врятував нас. Данило кивнув. Він розумів, що це – його останній обов’язок перед батьком, перед старим світом, який невпинно відходив у минуле. Останнє замовлення – останній символ старої віри. Він пам’ятав, як батько навчав його секретам ремесла, передаючи знання про символи, про їхню силу. Того ж дня, коли сонце схилилося до обрію, Данило вирушив на берег Дніпра. Йому потрібно було знайти спокій, розібратися у власних сумнівах. Там він зустрів грецького ченця Іларіона. Іларіон стояв, спираючись на посох, його очі світилися мудрістю та спокоєм. – Мир тобі, юначе, – промовив Іларіон. Данило відповів на уклін. Вони розговорилися. Іларіон розповідав про нового Бога, про любов, про жертовність. – Язичницький бог вимагає жертви, – сказав Іларіон, – а християнський – сам приносить себе в жертву. Справжній Майстер не боїться переплавити стару форму, щоб створити нову, досконалішу. Головне – це душа, а не матеріал. Слова Іларіона торкнулися серця Данила. Він побачив у них ключ до свого майбутнього. Замість страху, він відчув надію. Він усвідомив, що перехід до нового не є зрадою, а шляхом до оновлення, до кращого. На ранок, коли сонце лише починало сходити, почалося Хрещення. У Києві стояла метушня. Натовп вирував, змішуючи плач язичників, рішучість воїнів князя та спокій перших християн. Данило стояв осторонь, спостерігаючи за подіями, що розгорталися. На горі, де стояла статуя Перуна, воїни князя з криками та прокльонами скинули ідола в Дніпро. Цей момент став кульмінацією змін, символом руйнування старого світу. В повітрі витав запах диму та страху. У хаосі, що вирував, Данило побачив Орину. Вона стояла біля берега Дніпра, і на неї насувалися розлючені язичники, готові покарати її за прихильність до нового порядку. Не вагаючись, Данило кинувся в натовп, захищаючи Орину. Він вибрав кохання, і цей вибір був вище за релігійну ворожнечу. Бійка швидко припинилася, коли натовп побачив рішучість Данила. Він захистив Орину, показавши, що його вибір зроблено. У цю мить Лада, сестра Данила, вийшла з натовпу. Вона прийняла хрещення у водах Дніпра. Данило не побачив у її діях зради. Він побачив силу, спокій та віру. Повернувшись до майстерні, Данило зробив остаточний вибір. Він зібрав старі форми, срібло, призначене для Перуна, і розплавив його. З цього срібла він викував хрест. Хрест, що символізував нову віру, але зберіг у собі слов’янські солярні знаки, символи сонця, життя та родючості. Також він виготовив обручку для Орини. Через деякий час Данило прийшов до купця Миколи, батька Орини. Він не просив, а стверджував. – Я, Данило, син волхва, майстер ювелірної справи, – почав він, – приймаю новий Закон князя Володимира. Я буду вірним чоловіком Орини, забезпечу її стабільність і процвітання. Купець Микола, спостерігаючи за Данилом, побачив у його очах мудрість та сміливість. Він погодився. Минули роки. Київ змінився. З’явилися перші церкви. Данило та Орина стояли біля Дніпра, дивлячись на місце, де будували першу християнську церкву. Їхні руки були переплетені. Хрест на шиї Орини виблискував на сонці. Вони символізували сильний, мудрий український народ, який зберіг свою сутність, прийнявши новий шлях. Поділ процвітав, а майстерня Данила продовжувала працювати. Він виготовляв прикраси, що стали символом єднання, кохання та нового життя. Його майстерність, як і його серце, знайшли спокій на роздоріжжі. Срібло перестало бути символом роздвоєності, ставши знаком надії та майбутнього.

#поезія Щось не виходить римувати осінь, Папір відштовхує від себе олівець - Такого з нами не бувало досі, А зараз марно все, все нанівець... Коли гуде "повітряна тривога", Та завмирає вмить серцебиття, Хтось шле молитви, щоб розчулить Бога, Щоб не спинилось у цю мить життя. Не хочу цього бачити та чути, Лякатись жовтня завдяки війні. Але вірші не йдуть до мене в руки - Мабуть що перелякані самі. Не вистачає ні тепла, ні світла... Щоб романтичним вечір довгий став, Я запалю не ліхтаря, а свічку, Наллю вина червоного в бокал. Заплющу очі, заспіваю тихо Романс про осінь - мирну, золоту. Хай обійде наш дім війна і лихо - До миру легко рими підберу... Наталія Рибальська