Поки Європа мирно спить
На мене іскандер летить.
І не один, і так щомиті.
Стоять машини всі побиті.
Стоять без вікон всі балкони,
Лікарні, школи і салони.
І сходи, і ліфти безлюдні.
Стоять ялинки чорні в грудні.

У сажі двері, в диму спальня.
Без стін хитається вітальня.
Чорнюща дірка прямо з даху
На голови скидає бляху.
Бездонна вирва під парканом
На серці робить свіжу рану.
Поки Європа ще дрімає
До мене "онікс" підлітає.

І в цьому вирі, в цьому хламі
Життя гойдається на рамі.
А поруч стогне чоловік.
А скоро ж буде новий рік.
Салат, шампанське. Сюр та й годі.
Хтось вдягнеться по новій моді.
Хтось буде повзать по землі
І помирати на "нулі".

І будуть тости про любов.
І хтось проллє останню кров...
Такий ось час. Ми його свідки.
І все від "матушки-сусідки".

🖍️ Г.Потопляк

Світло вимикають по графіку. Ми живемо по графіку, по ньому й помираємо. Графік жорсткий - сім годин без, три години з. Але зі світлом. Воно вмикається і ти розгублено думаєш - а що робити? куди йти, коли в темряві ти вже звик щось жувати, думати, дивитися в нікуди і чекати, чекати, чекати. За вікном гуде генератор. Він входить в резонанс з твоїми думками, він надривно плаче і стогне, але живить лінію і чиєсь життя. Ще якийсь час працює інтернет і ти, чомусь жадібно, ковтаєш новини, давишся ними і шукаєш щось для душі. А що для душі? коли вона закуталась в темряву і дрімає поруч з тобою. А що для неї рідної, коли вона не встигає насититися любов'ю, як знову зневіра і відчай беруть гору. Знову ця війна, що вбиває і калічить, руйнує і палить. Цинізм зашкалює. Ворог добрався до складів марлі і бинтів, ліків для лікарень, продуктів для сиріт. Ворог вбиває живих і мертвих. Мертвих? Так, бо цілить по кладовищах, по хрестах і пам'ятниках.
Світла нема, говорять, що не скоро зможуть відновити вкрай зруйновані лінії ГЕС, ТЕС і АЕС. Що цей терор буде продовжуватися і ми будемо надіятися лише на Бога та наших дорогих чоловіків, що мертво стоять на лініях оборони.
Сиротливо ялинки чекають свого покупця. Мигають гірлянди, блищать кульки, дідухи пахнуть вівсом і пшеницею. Все нагадує, що скоро Різдво. Скоро ВІН народиться і все зміниться - мріємо ми. Ми мрійники, нам притаманний ген мрійництва і віри в перемогу. Так станеться неодмінно, так буде і крапка! Та потрібно почекати, потерпіти, позбирати всю силу до купи і вгатити по ..., і вигнати в три шиї, і забути назавжди дорогу до тих, хто вирвав з грудей наше серце. Не надійся, враже! Ми маємо не одне серце. Одним ми любимо, другим допомагаємо, а третім ненавидимо тебе і всю твою рать. Наші серця світяться в темряві і ми бачимо дорогу, по якій нам потрібно йти. Ми не зійдемо з неї, ми вистоїмо.
Життя темрявою не зупинити! Чим густіша темрява, тим більше народиться дітей!
Галина Потопляк
07.12.25

#історія #події
Сьогоднішня дата, 7 грудня, назавжди вписана в історію як «День ганьби» (Infamy Day) – слова, які використав президент США Франклін Рузвельт, описуючи події 1941 року. Саме цього дня світ став свідком одного з найбільш зухвалих та доленосних військових ударів XX століття: нападу Імператорського флоту Японії на американську військово-морську базу Перл-Гарбор на Гаваях. 🇵🇭➡️🇺🇸

Японське командування обрало недільний ранок для раптового удару, намагаючись нейтралізувати Тихоокеанський флот США та забезпечити собі час для швидкого розширення імперії в Південно-Східній Азії. Це був блискуче спланований, але стратегічно фатальний для Японії хід.

Що сталося?

О 7:55 ранку за місцевим часом хвиля японських літаків (понад 350 бомбардувальників та винищувачів) розпочала атаку. Основна частина американського флоту стояла на якорі, а військові спали або снідали. ☕️ Військова база перетворилася на пекло:
Чотири американські лінкори були потоплені.
Чотири — серйозно пошкоджені.
Понад 2400 американців загинули, включаючи цивільних осіб.

Фатальна помилка 🎲

Японія досягла тактичного успіху, але не виконала головного завдання. Її метою було нокаутувати флот на півроку, але:
Авіаносці (майбутня головна сила війни на Тихому океані) були у морі і не постраждали. 🛳️
Нафтові сховища та ремонтні майстерні, критично важливі для продовження війни, залишилися цілими.
Найголовніше: напад абсолютно згуртував американську націю. Якщо до 7 грудня США вагалися щодо вступу у Другу світову війну, то наступного дня сумнівів не залишилося. Рузвельт оголосив війну Японії, а через кілька днів Німеччина та Італія оголосили війну США.
🌍 Таким чином, цей удар не просто пошкодив флот, він перетворив локальний конфлікт на справді світову війну. Це був останній день, коли ізоляціонізм панував в американській політиці.

БАЖАННЯ НЕ СПИТЬ

Я хотіла тебе, я жадала тебе,
Я жадала тебе до безтями,
Я чекала тебе, виглядала тебе,
Прокладала мости поміж нами.

Я хотіла тебе, тебе бачила в снах,
І до ранку очей не змикала,
Уявляла тебе на життєвих стежках,
Кожну мить, мов сторінку гортала.

Я хотіла тебе, ти прихо́див вві сні,
Дарував мені білі троянди,
Поцілунки п’янкі дарував ти рясні,
Ми на зорі дивились з веранди.

Я жадала тебе, наче квітка води,
Мов землиця води у посуху,
Я просила вві сні: «Мене в сад поведи,
Поведи мене, милий, за руку».

Я хотіла тебе, те бажання росло,
Та й надії ніяк не втрачала,
Сокровенне в собі́ воно за́вжди несло́…
І вночі, і удень я чекала.

Я хотіла тебе, і настала та мить,
Яку довго невтомно чекала,
Я відчула тоді, що надія не спить,
І в любові твоїй потопала.

10.05.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024

РІДНИМИ СТЕЖКАМИ

Рідними стежками вже не йду до мами,
Рідними стежками не йду до батьків,
Та туди вертаю защораз думками,
Там, де за́вжди линув в рідній хаті спів.

Там нема вже мами і нема вже тата,
Вже пуста світлиця і батьків нема,
Залишилась рідна, хоч старенька, хата,
Звідки в світ широкий я колись пішла.

Знову повернутись в ті часи хотіла,
Знову повернутись в ту прекрасну мить,
Де за стіл з батьками я би знову сіла,
І про все із ними щоб поговорить.

Хоч роки минають – пам’ять не згасає,
Спогади спливають так, немов човни,
Кожну мить прожиту, як альбом гортаю,
Та й повиростали вже давно сини.

Хата- намистина в квітах потопає,
Та у ній нікого вже давно нема,
Та й ніхто давно вже нас не зустрічає,
Назавжди простились з нами усіма.

Стрічечки-стежини в’ються біля хати,
І росте калина далі край воріт,
Нас не виглядають ні тато, ні мати,
Бо давно пішли вже рідні в інший світ.

18.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1051693

Коли «Титанік» тонув — серед крижаного океану та криків відчаю — одна жінка підвелася. Вона не кричала. Не плакала. Не завмерла від страху. Вона схопила весло, зробила крок уперед — і змінила хід подій.

Цією жінкою була Маргарет «Моллі» Браун. Фільм Джеймса Кемерона «Титанік» зробив її відомою (роль виконала Кеті Бейтс), але її справжня історія значно глибша, ніж одна ніч трагедії. Моллі була видатною активісткою, філантропкою та жінкою, яка випереджала свій час.

Маргарет багато подорожувала і вела активне світське життя. Вона перебувала в Єгипті, коли отримала листа про хворобу племінника. Моллі негайно повернулася до Франції й сіла на перше судно до США — на «Титанік».

Далі все стало історією. У найтяжчі години катастрофи вона не розгубилася і, перш ніж сісти до рятувальної шлюпки, вирішила шукати тих, хто ще залишався на борту.

У хаосі після зіткнення Моллі зберігала холодний розум. Опинившись у шлюпці № 6, вона зіткнулася з переляканим матросом, який не міг керувати ситуацією.

Тоді вона сама взяла весло й почала віддаляти шлюпку від судна, що тонула, та від вирву, який воно створювало. Саме її рішучість допомогла урятувати людей навколо.

Після порятунку «Карпатією» її лідерство не зникло. Вільно володіючи трьома мовами, Моллі одразу організувала допомогу тим, хто втратив усе, та створила фонд підтримки врятованих, використовуючи власні кошти.

Доброчинність Моллі Браун почалася задовго до трагедії. Народжена в бідності, вона разом із чоловіком розбагатіла завдяки гірничому буму в Колорадо. Але багатство не віддалило її від людей.

Моллі активно боролася за права шахтарів, підтримувала рух за виборче право для жінок, фінансувала освіту дівчат і виступала за соціальні реформи. Вона була людиною культури й суспільства, але завжди залишалася на боці тих, кому бракувало можливостей.

Після «Титаніка» Маргарет прагнула свідчити про пережите, щоб домогтися кращих заходів безпеки на морі. Однак, попри її величезний внесок, її часто ігнорували лише тому, що вона — жінка.

Та вона ніколи не мовчала. Її мужність і благодійна діяльність були згодом визнані у всьому світі: у 1932 році французький уряд нагородив її Орденом Почесного легіону.

Спадщина Моллі Браун полягає не лише в тому, що вона пережила загибель «Титаніка». Вона довела: можна потопити корабель, але неможливо зламати жінку, якою керують сміливість і сила духу.

Вона показала світові, що достатньо взяти весло, взяти відповідальність — і почати рятувати інших.

Тієї ночі крижана вода забрала корабель, але подарувала нам легенду: жінку, яка не чекала дозволу, щоб діяти, і чий незламний дух не тоне досі.

#поезія
ДУЕТ ДВОХ СЕРДЕЦЬ
🖋️ Наталія Кульбака & Супрун Юрій
⸻
Вона твоя…ти відчував це і не раз…
Вона проникла в твою душу й тіло…
По твоїх венах кров’ю розлилась…
А з ваших душ одна створилась…

Вона твоя, ти знаєш це давно…
Вона, мабуть, завжди була твоєю…
Від її дотику, ти відчував тепло…
А серце в грудях билося шалено…

Вона твоя, відразу зрозумів…
Вона давно належала тобі…
Ти у її очах побачив це,
Тоді як перший раз її зустрів…

Вона твоя… ти відчував це і не раз…
Вона була завжди твоєю…
Бо доля знала… лиш її чекав…
Тому й звела… бо ви повінчані на небі…

🖋️ Наталія Кульбака

⸻
Він твій…ти відчувала це й не раз,
Його ім’я і душу, й серце гріло,
Ти бачила серед небесних страз
Той образ — що цілувать хотіла.

Він твій… це знала ти давним-давно,
Про це тобі шептав на вушко вітер,
Те почуття всередині гуло,
Коли шмагали любові ніжні віти.

Він твій… читала ти в його очах,
В зіницях тих не раз вже потопала,
Долала в пристрасті у серці страх,
Як жаги бабочка до тебе залітала.

Він твій… ти відчувала це й не раз,
Веселка ніжності ураночці качала,
І під осінній багрянистий вальс
На небі доля щаслива повінчала.

🖋️ Супрун Юрій
Дві душі. Дві історії. Одна небесна доля.

#поезія
Душі моєї зорепад
Давно минув.
І мій розкішний, літній сад
Уже заснув.
І моя молодість пройшла
Там, де поля.
І вже осіння гіркота
Летить здаля.

Летить кленовий небосхил
За небокрай.
Упав туман біля могил.
Гей, постривай.
Не падай низько, не повзи,
Не волочи,
А краще ляж біля сльози
І помовчи.

Вже й не згадаю я себе
Ту, молоду.
Вже мерзле яблуко в траві
В моїм саду.
І я дивлюсь на листопад
З верхівки лип.
І моя зрілість догора,
Як смолоскип.

І в серці смуток поселивсь
І доброта.
І кожна гілка у саду
Вже золота.
І кожна крапелька роси
Вже твердий лід.
О, скільки в Бога є краси!
Жаліть не слід...

Галина Потопляк

#поезія
Звичайний ранок - масло, грінка, чай.
Товче білизну невгамонна "пралька".
Спішить життя. Не треба, постривай.
Не треба так, моя рідна печалька.

Ти не спіши. Я тут не набулась.
Ще маю плани на весну й горОди.
Ще карта ляже, ляже прямо в масть
І викине всіх джокерів з колоди.

Ще буде літо. Я його люблю.
Ще дочекаюся заквітчаних каштанів.
Ти не спіши, життя, тебе молю,
Бо в мене так багато різних планів.

Сказала це й пішла своє робить.
Переберу, помию, поскладаю.
Моя печаль на припічку сидить,
Запрошує попити з нею чаю.

Я п'ю сама. Смакує? Так собі.
Життя мінливе, як осіння мжичка,
Як вітерець, що плаче на горбі
І здмухує пилюку з черевичка.

І я це бачу - клени мовчазні,
Береза-пава в золоті німому.
Під ноги листя стелиться мені
І жовтень-франт веде мене додому.

І знову день, і вечір. Ще живу
У цьому вирі високосних звуків.
Усе старе на клаптики порву.
Нехай нове веде мене за руку.

А ось і ніч. Минулось, що було.
Білизна сохне, вітерець гойдає.
Я бачу, як осіннє джерело,
Тече, тече й повільно витікає...

Галина Потопляк

Кольори 💙💛 - GenSouls ft.@ne_.tvoya_.mriya
❤️ Співпраця з автором слів: Валерій СЛОБОДА
Друга частина.

*
Кольорами терну, ви при всьому хотінні
Вишивайте, мамо, смуток та терпіння
Що просив ти син, того не зробила
Хтось зрубав калину, що цвісти хотіла

Хмари почорнили і блакить закрили
Та на світ змарнілий зливою пролили
Ворожі копита, щоб ми не пожали
Потоптали жито, геть усе зів'яло.