• #поезія
    Є в світі незвідана сила,
    Що здатна дістатись небес,
    Зцілити поранені крила,
    Створити сто сотень чудес.

    Ця сила лікує незрячих,
    Вертає синів із війни,
    Проводить крізь терни невдачі,
    Рятує із лап сатани.

    Ця сила дарує прощення
    За найстрашніші з гріхів,
    Вселяє у душі натхнення,
    Знаходить сиріткам батьків.

    Ця сила спиняє негоду,
    Назад оберта ураган,
    Дарує в посуху воду,
    Спиняє гарячий вулкан.

    Її неможливо спинити,
    Вона, мов могутня броня,
    Сховає у крилах від світу,
    Мов птаха своє пташеня.

    Ця сила осушує сльози,
    Знімає тягар із плечей,
    Розтоплює сонцем морози
    І душі зціляє в людей.

    Ця сила є в кожного в світі:
    В каліки, у в'язня, в ченця,
    У старця в дірявім лахмітті...
    Дана вона всім від Творця.

    Ця сила - не витвір людини,
    Не те, що дарує земля.
    Ця сила - до неба драбина,
    Ця сила - молитва твоя!

    Огнєва Інелла
    #поезія Є в світі незвідана сила, Що здатна дістатись небес, Зцілити поранені крила, Створити сто сотень чудес. Ця сила лікує незрячих, Вертає синів із війни, Проводить крізь терни невдачі, Рятує із лап сатани. Ця сила дарує прощення За найстрашніші з гріхів, Вселяє у душі натхнення, Знаходить сиріткам батьків. Ця сила спиняє негоду, Назад оберта ураган, Дарує в посуху воду, Спиняє гарячий вулкан. Її неможливо спинити, Вона, мов могутня броня, Сховає у крилах від світу, Мов птаха своє пташеня. Ця сила осушує сльози, Знімає тягар із плечей, Розтоплює сонцем морози І душі зціляє в людей. Ця сила є в кожного в світі: В каліки, у в'язня, в ченця, У старця в дірявім лахмітті... Дана вона всім від Творця. Ця сила - не витвір людини, Не те, що дарує земля. Ця сила - до неба драбина, Ця сила - молитва твоя! Огнєва Інелла
    Love
    Like
    3
    271переглядів
  • День задався!:)

    Якщо й ставити прогули сьогодні, то тільки писарівщанським моїм колежанкам!:)
    Тільки їх сьогодні й не було?:)

    Кожен рік я урочисто обіцяю, що не тільки в цьому сезоні?
    Та я взагалі ніколи-нічого-жодного разу в житті більш не садитиму?:)

    Я - хто?
    Я - хазяйка свого слова!:)
    Схотіла - дала!:)
    Не схотіла - назад забрала!:)

    Зранку посунулася садити бузок від Lelena Yer!:)
    Й якби ж тим бузком все закінчилося?:)

    Швиденько в Галина Думанська замовила собі ще бузок на прізвище Сенсація!!!
    Нащо?:)
    Аааааа схотілося!:)

    Поки я робила сенсаційні замовлення, Александр Хабаров з пошти привіз колективне замовлення їдла для наших котячо-собачих зграй!

    Потім набігли любенькі мої Алла Мельникова, Вика Виктория та Оксана №1!

    Чаї-кави сьорбали!
    Квіточки долубали!:)
    Теревені теревенили!:)

    Тііііііільки зібралися розбігатися?
    Тут до нашого засідання жіночої ради ще Люда Ерошкина приєдналася!:)

    Й знов ми за лопату вхопилися!?:)
    Ссссспочатку пхали в землю ті квіточки, якими Людмилка зі мною поділилася!
    Потім щось в мене для неї видовбували!:)

    Людочка приперачила мені спірею Вангутта (такої в мене ще не було!) й вейгелу!
    Сама ж мені й посадила!
    Бо щось на Полтавщині ті вейгели мені не йдуть в руку?
    Нехай спробують тепер оголосити мені імпічмент?:) Не я ж їх садила?:)

    Цим також наша квіткарницька діяльність не завершилася!:)
    Бо дісталася нашого села посилка від Віра Попович!:)
    Пакування чудове!
    Рослини вгодовані такі!:)

    Вміст посилки був аж на трьох!:)
    Людмилку, мене та Ірина Шиян!:)
    То ми ще Ірину викликали!:)

    З цієї посилки мені калікарпа дісталася!!!

    Її також Людмила садила!:)
    Жаліла мене та мої коліна!:)

    Оце нарешті всіх розігнала!:)
    З підозрою поглядаю в напрямку хвіртки?:)
    Здається, прийомний день ще не закінчено?:)

    А ви там як?:)
    День задався!:) Якщо й ставити прогули сьогодні, то тільки писарівщанським моїм колежанкам!:) Тільки їх сьогодні й не було?:) Кожен рік я урочисто обіцяю, що не тільки в цьому сезоні? Та я взагалі ніколи-нічого-жодного разу в житті більш не садитиму?:) Я - хто? Я - хазяйка свого слова!:) Схотіла - дала!:) Не схотіла - назад забрала!:) Зранку посунулася садити бузок від Lelena Yer!:) Й якби ж тим бузком все закінчилося?:) Швиденько в Галина Думанська замовила собі ще бузок на прізвище Сенсація!!! Нащо?:) Аааааа схотілося!:) Поки я робила сенсаційні замовлення, Александр Хабаров з пошти привіз колективне замовлення їдла для наших котячо-собачих зграй! Потім набігли любенькі мої Алла Мельникова, Вика Виктория та Оксана №1! Чаї-кави сьорбали! Квіточки долубали!:) Теревені теревенили!:) Тііііііільки зібралися розбігатися? Тут до нашого засідання жіночої ради ще Люда Ерошкина приєдналася!:) Й знов ми за лопату вхопилися!?:) Ссссспочатку пхали в землю ті квіточки, якими Людмилка зі мною поділилася! Потім щось в мене для неї видовбували!:) Людочка приперачила мені спірею Вангутта (такої в мене ще не було!) й вейгелу! Сама ж мені й посадила! Бо щось на Полтавщині ті вейгели мені не йдуть в руку? Нехай спробують тепер оголосити мені імпічмент?:) Не я ж їх садила?:) Цим також наша квіткарницька діяльність не завершилася!:) Бо дісталася нашого села посилка від Віра Попович!:) Пакування чудове! Рослини вгодовані такі!:) Вміст посилки був аж на трьох!:) Людмилку, мене та Ірина Шиян!:) То ми ще Ірину викликали!:) З цієї посилки мені калікарпа дісталася!!! Її також Людмила садила!:) Жаліла мене та мої коліна!:) Оце нарешті всіх розігнала!:) З підозрою поглядаю в напрямку хвіртки?:) Здається, прийомний день ще не закінчено?:) А ви там як?:)
    168переглядів
  • #новий_розділ

    Дон Рікардо був людиною трохи грубуватою, різкою на слово. Та за цією суворістю відчувалася справжня шляхетність. Його обличчя, порите зморшками, зберігало сліди багатьох поневірянь і небезпек..
    А втім, як розповідав він сам, починалося все в його житті доволі безхмарно. Рікардо здобув хорошу освіту і мріяв присвятити життя науковим дослідженням. Але доля розпорядилася інакше...
    На одному світському вечорі у нього виникла гучна сварка через даму з одним впливовим чоловіком. Рікардо намагався згладити конфлікт, та опонент, знаний майстер шпаги, наполіг на дуелі. Мабуть, прагнув укотре похизуватися своєю вправністю перед численними знайомими.
    Спочатку поєдинок складався на його користь. Рікардо змушений був відступати, захищаючись і відбиваючись. Лише зрідка він дозволяв собі обережні випади. Його опонент атакував завзято й красиво. Та саме зверхність та надмірна самовпевненість зіграли з ним злий жарт.
    Одного разу, обравши слушний момент, Родріго завдав удару. Цього виявилося достатньо: його супротивник отримав серйозну рану, а він відбувся кількома подряпинами.
    На жаль, на цьому його випробування не закінчилися. Навпаки — вони лише почалися.
    Принижений суперник не пробачив йому ганьби. Заручившись підтримкою своїх впливових друзів, він домігся видачі ордера на арешт Рікардо за сфабрикованими звинуваченнями.
    Рятуючись, мій наставник мусив тікати з батьківщини. У Франції йому вдалося знайти тимчасовий притулок і сісти на корабель, що прямував до Еспаньйоли. А там він потрапив у рабство, до дуже жорстокої людини.
    За його словами, це були найжахливіші часи в його житті. Удари батога сипалися на нього за найменшу провину, а частіше — просто за забаганкою хазяїна.
    Одного разу, коли господар, добряче захмелілий після якоїсь вдалої справи, валявся непритомний, Рікардо зібрав усю свою відвагу й утік.
    Кілька тижнів він блукав лісами — обірваний, із закривавленими ногами, змучений до краю. Кожна ніч ставала випробуванням: холод, страх переслідування і дикі звірі, що, здавалося, тільки й чекали нагоди напасти.
    Одного дня, повністю виснажений, він натрапив на загін буканьєрів, які вистежували дикого бика. Спочатку Рікардо навіть не міг вимовити жодного слова. Лише жадібно дивився на їжу, не розуміючи, що чекає на нього далі.
    Та мисливці виявилися добрішими, ніж він міг сподіватися. Вони дали прихисток і, довідавшись про його минуле, не стали повертати бідолаху назад у рабство. Натомість запропонували роботу: допомагати обробляти шкури та в'ялити м'ясо.
    Найстарший серед них, товаришував з відомими морськими розбійниками. Його зацікавили знання Рікардо в навігації. Через це він запропонував йому місце на кораблі. Рікардо навіть не роздумував.. Так почалися зміни на краще: із раба він став навігатором на кораблі, яким командував мій старий знайомий Мігель. Більше знаний серед піратів як Мігель Барбадоський.





    Читати далі за посиланням

    https://arkush.net/book/18589/19

    Приємного читання!!!

    #морські_баталії #пригоди #пірати
    #любовний_роман #історична_проза
    #романтика #пригоди #Карибське_море.
    #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата
    #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля
    #піастри
    #новий_розділ Дон Рікардо був людиною трохи грубуватою, різкою на слово. Та за цією суворістю відчувалася справжня шляхетність. Його обличчя, порите зморшками, зберігало сліди багатьох поневірянь і небезпек.. А втім, як розповідав він сам, починалося все в його житті доволі безхмарно. Рікардо здобув хорошу освіту і мріяв присвятити життя науковим дослідженням. Але доля розпорядилася інакше... На одному світському вечорі у нього виникла гучна сварка через даму з одним впливовим чоловіком. Рікардо намагався згладити конфлікт, та опонент, знаний майстер шпаги, наполіг на дуелі. Мабуть, прагнув укотре похизуватися своєю вправністю перед численними знайомими. Спочатку поєдинок складався на його користь. Рікардо змушений був відступати, захищаючись і відбиваючись. Лише зрідка він дозволяв собі обережні випади. Його опонент атакував завзято й красиво. Та саме зверхність та надмірна самовпевненість зіграли з ним злий жарт. Одного разу, обравши слушний момент, Родріго завдав удару. Цього виявилося достатньо: його супротивник отримав серйозну рану, а він відбувся кількома подряпинами. На жаль, на цьому його випробування не закінчилися. Навпаки — вони лише почалися. Принижений суперник не пробачив йому ганьби. Заручившись підтримкою своїх впливових друзів, він домігся видачі ордера на арешт Рікардо за сфабрикованими звинуваченнями. Рятуючись, мій наставник мусив тікати з батьківщини. У Франції йому вдалося знайти тимчасовий притулок і сісти на корабель, що прямував до Еспаньйоли. А там він потрапив у рабство, до дуже жорстокої людини. За його словами, це були найжахливіші часи в його житті. Удари батога сипалися на нього за найменшу провину, а частіше — просто за забаганкою хазяїна. Одного разу, коли господар, добряче захмелілий після якоїсь вдалої справи, валявся непритомний, Рікардо зібрав усю свою відвагу й утік. Кілька тижнів він блукав лісами — обірваний, із закривавленими ногами, змучений до краю. Кожна ніч ставала випробуванням: холод, страх переслідування і дикі звірі, що, здавалося, тільки й чекали нагоди напасти. Одного дня, повністю виснажений, він натрапив на загін буканьєрів, які вистежували дикого бика. Спочатку Рікардо навіть не міг вимовити жодного слова. Лише жадібно дивився на їжу, не розуміючи, що чекає на нього далі. Та мисливці виявилися добрішими, ніж він міг сподіватися. Вони дали прихисток і, довідавшись про його минуле, не стали повертати бідолаху назад у рабство. Натомість запропонували роботу: допомагати обробляти шкури та в'ялити м'ясо. Найстарший серед них, товаришував з відомими морськими розбійниками. Його зацікавили знання Рікардо в навігації. Через це він запропонував йому місце на кораблі. Рікардо навіть не роздумував.. Так почалися зміни на краще: із раба він став навігатором на кораблі, яким командував мій старий знайомий Мігель. Більше знаний серед піратів як Мігель Барбадоський. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/19 Приємного читання!!! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри
    Like
    2
    1Kпереглядів
  • Кирило «Ронін» Данильченко

    Дозвуковими ракетами, які не були в серійному виконанні, на експериментальній платформі, ми потопили флагман ЧФ РФ. Той, який створили проривати ППО авіаносних груп США.

    Цими ж ракетами, доопрацьованими для застосування як поверхня — поверхня, вразили Керченську переправу, нафтосховище в Новоросійську, цілі в Ростовській області, Севастополі тощо.

    Ешелони С-300 і С-400, які не знають аналогів, не впоралися.

    На тлі нестачі снарядів у ЄС і США (нагадаю, що нам передали близько трьох мільйонів 155 мм снарядів — це половина від запасів Вашингтона 1991 року) ми опанували як паліатив дрони: очі, скиди, а пізніше і FPV.

    Оскільки в багатьох організмах налагодили ремонт БпЛА, друкують на принтерах запчастини до них, працюють з діаспорою, фондами, самі виготовляють бойові частини — рахунок знищеної техніки йде на тисячі й тисячі.

    Логістика російської армії на останньому кілометрі здеградувала до ослів, мотоциклів і піших підносців.

    ЧФ РФ вибили із Севастополя завдяки кустарній технології — паліативу з водного мотоцикла, супутникового каналу зв'язку та вибухового пристрою.

    Список уражених цілей вражає. По суті, десантні можливості ЧФ РФ підірвані на півтора десятка років — наступне покоління десантних суден ще тільки будують.

    Послідовно ворога вибили з острова Зміїного, вишок, звідки їхні РЛС і РЕБ мацали наше узбережжя, він зазнав втрат у Севастополі, а тепер його намагаються діставати в Новоросійську.

    Надводні дрони вже можуть ставити міни, бити некерованими ракетами, працювати ретрансляторами і як ППО.

    Десятки радарів у Криму випиляли, включаючи ті, що пов'язували в одну систему батареї ППО; на аеродромах після ударів українською «довгою рукою» багатогодинні пожежі.

    Ми дістали пороховий завод, завод вибухівки, оптоволокна, арсенали, деякі НПЗ тричі випадали з техпроцесу — цілі від місць на північ від Мурманська до Єлабуги.

    І ось минулого тижня ракетами AIM-9 з морського дрона знищили два Су-30 морської авіації РФ.

    Сучасні літаки підійшли до безекіпажного корабля на дистанцію вогню гармати та кидка чавуну — як виявилося, у Повітряно-космічних сил РФ з космічного лише назва, а високоточність обмежується метанням КАБів.

    І за це поплатилися — до двох гелікоптерів, збитих раніше, додали два реактивні борти.Окрім усіх цих епітетів про вперше в історії, є й практичні речі.

    Тепер під час вильоту російські льотчики побоюватимуться ще дужче, працювати їм доведеться з іще віддаленішої дистанції, а залишати сектор вони муситимуть ще швидше.

    Бо таких ракет, як AIM-9, у світі виробили величезну кількість (не постачатимуть США — купимо на вторинному ринку), а інфрачервона голова досі є найстрашнішим засобом наведення для літака.Це означає більше морських мін, гарних і різних.

    Більше некерованих ракет по казармах.

    Більше перешкод і більше запусків колишніх ракет повітря — повітря.

    Крім того, рейд багаторазово окупився фінансово: Су-30 — іграшка недешева.

    Росіяни дуже люблять розповідати, скільки Україна отримала від окупації, перераховуючи заводи й пароплави, технології та збудовані театри.

    Ось тільки зараз ми бачимо, як воюють і винаходять українці.

    Причому в найважчій ситуації — коли в нас менше бортів, вильотів на добу, танків, снарядів і людей, коли ми були, по суті, в морській блокаді.

    Скільки МіГ-29 збила РФ за допомогою дронів?

    Чи вийшло найбільшим у новітній історії стратегічним бомбардуванням вибити нам виробництво САУ, далеких дронів і крилатих ракет?

    Що там блекаут, мости через Дніпро і тунелі на заході країни?

    Тепер можна зрозуміти, що саме Україна давала імперії, якої якості людський капітал і чому сотні тисяч жертв і калік, щоб затягнути нас назад.
    Кирило «Ронін» Данильченко Дозвуковими ракетами, які не були в серійному виконанні, на експериментальній платформі, ми потопили флагман ЧФ РФ. Той, який створили проривати ППО авіаносних груп США. Цими ж ракетами, доопрацьованими для застосування як поверхня — поверхня, вразили Керченську переправу, нафтосховище в Новоросійську, цілі в Ростовській області, Севастополі тощо. Ешелони С-300 і С-400, які не знають аналогів, не впоралися. На тлі нестачі снарядів у ЄС і США (нагадаю, що нам передали близько трьох мільйонів 155 мм снарядів — це половина від запасів Вашингтона 1991 року) ми опанували як паліатив дрони: очі, скиди, а пізніше і FPV. Оскільки в багатьох організмах налагодили ремонт БпЛА, друкують на принтерах запчастини до них, працюють з діаспорою, фондами, самі виготовляють бойові частини — рахунок знищеної техніки йде на тисячі й тисячі. Логістика російської армії на останньому кілометрі здеградувала до ослів, мотоциклів і піших підносців. ЧФ РФ вибили із Севастополя завдяки кустарній технології — паліативу з водного мотоцикла, супутникового каналу зв'язку та вибухового пристрою. Список уражених цілей вражає. По суті, десантні можливості ЧФ РФ підірвані на півтора десятка років — наступне покоління десантних суден ще тільки будують. Послідовно ворога вибили з острова Зміїного, вишок, звідки їхні РЛС і РЕБ мацали наше узбережжя, він зазнав втрат у Севастополі, а тепер його намагаються діставати в Новоросійську. Надводні дрони вже можуть ставити міни, бити некерованими ракетами, працювати ретрансляторами і як ППО. Десятки радарів у Криму випиляли, включаючи ті, що пов'язували в одну систему батареї ППО; на аеродромах після ударів українською «довгою рукою» багатогодинні пожежі. Ми дістали пороховий завод, завод вибухівки, оптоволокна, арсенали, деякі НПЗ тричі випадали з техпроцесу — цілі від місць на північ від Мурманська до Єлабуги. І ось минулого тижня ракетами AIM-9 з морського дрона знищили два Су-30 морської авіації РФ. Сучасні літаки підійшли до безекіпажного корабля на дистанцію вогню гармати та кидка чавуну — як виявилося, у Повітряно-космічних сил РФ з космічного лише назва, а високоточність обмежується метанням КАБів. І за це поплатилися — до двох гелікоптерів, збитих раніше, додали два реактивні борти.Окрім усіх цих епітетів про вперше в історії, є й практичні речі. Тепер під час вильоту російські льотчики побоюватимуться ще дужче, працювати їм доведеться з іще віддаленішої дистанції, а залишати сектор вони муситимуть ще швидше. Бо таких ракет, як AIM-9, у світі виробили величезну кількість (не постачатимуть США — купимо на вторинному ринку), а інфрачервона голова досі є найстрашнішим засобом наведення для літака.Це означає більше морських мін, гарних і різних. Більше некерованих ракет по казармах. Більше перешкод і більше запусків колишніх ракет повітря — повітря. Крім того, рейд багаторазово окупився фінансово: Су-30 — іграшка недешева. Росіяни дуже люблять розповідати, скільки Україна отримала від окупації, перераховуючи заводи й пароплави, технології та збудовані театри. Ось тільки зараз ми бачимо, як воюють і винаходять українці. Причому в найважчій ситуації — коли в нас менше бортів, вильотів на добу, танків, снарядів і людей, коли ми були, по суті, в морській блокаді. Скільки МіГ-29 збила РФ за допомогою дронів? Чи вийшло найбільшим у новітній історії стратегічним бомбардуванням вибити нам виробництво САУ, далеких дронів і крилатих ракет? Що там блекаут, мости через Дніпро і тунелі на заході країни? Тепер можна зрозуміти, що саме Україна давала імперії, якої якості людський капітал і чому сотні тисяч жертв і калік, щоб затягнути нас назад.
    Love
    1
    508переглядів
  • Розповім дещо про книгу "ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЖИТТЯ":

    Люди дійсно бачать себе після смерті. Багато хто каже, що чують, як лікар каже, що пацієнт вмирає, намагається врятувати його. Ще вони відчувають полегшення, умиротворення, неймовірний спокій, відчувають неймовірну любов від Духа-Світла, що бачать після смерті, інколи бачать померлих близьких, що зустрічають померлих. Ще Дух-Світло запитує в померлих, чи багато добра вони творили за все своє життя і чи все достатньо було зроблено для того, що заслужили на вихід з земного життя, на краще Небесне Життя. Якщо їхне земні справи ще не закінчилися, і вони перш ніж остаточно мають право на перехід до кращого життя, то померлим дають шанс повернутися до земного життя і виправити свої помилки і змінити своє життя на краще. Кажуть, що після смерті відчувають вперше шок, тіло в них зовсім інше, а коли приходить розуміння, що сталося, відчувають, що їм там дуже добре, і назад вертатися не хочеться, а інколи приходить розуміння, що їх час не прийшов, і вони повертаються назад. А ще є темний тунель в який вони падають, інколи це якась труба, водоворот, або циліндр, або квітуча долина з доріжкою. Як бачите, дуже багато людей саме так описують те що вони бачили під час клінічної смерті. І багато лікарі дійсно стали розуміти, що життя після смерті існує.

    P.S.: І я ніколи в чому не сумнівалася. І для мене смерть близьких, це ще не кінець. Душа людини просто переходить в іншій, набагато кращий світ. Тому, знаючи, що є іншій світ, я не вважаю, що розлука з близькими є назавжди і сприймаю це, як те що вони переїхали в іншу країну, і ми, коли прийде час, теж до них приєднаємося і зустрінемося з ними.

    Як бачите, ми дійсно приходимо в цей грішний світ для того щоби комусь допомагати, любити когось, творити добро і змінювати світ на краще. Тільки так можна очікувати на те, що після смерті ми будемо там щасливими. Ми завжди повинні пам'ятати, що життя після смерті існує, і що на землі ми тимчасово, і що земне життя дано для того щоби усім допомагати, любити, творити добро, вести праведне життя, та жити по совісті, щоби заслужити на краще життя після смерті, як це і написано в Біблії та Євангелії, яку не змогли знищити за стільки тисячоліть, починаючи від пророка Мойсея до наших днів.

    Книга мені дуже подобається і залишило прочитати тільки 66 сторінки.

    А Наталії Дремлюк, (а вона вчилася у цій самій школі, що і я Спеціальна Школа-інтернат), я дуже вдячна за подарунок-затикач. Читати книгу справді стало набагато зручніше! І нехай Бог поверне тобі Наталочко, добро вторицею.
    Розповім дещо про книгу "ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЖИТТЯ": Люди дійсно бачать себе після смерті. Багато хто каже, що чують, як лікар каже, що пацієнт вмирає, намагається врятувати його. Ще вони відчувають полегшення, умиротворення, неймовірний спокій, відчувають неймовірну любов від Духа-Світла, що бачать після смерті, інколи бачать померлих близьких, що зустрічають померлих. Ще Дух-Світло запитує в померлих, чи багато добра вони творили за все своє життя і чи все достатньо було зроблено для того, що заслужили на вихід з земного життя, на краще Небесне Життя. Якщо їхне земні справи ще не закінчилися, і вони перш ніж остаточно мають право на перехід до кращого життя, то померлим дають шанс повернутися до земного життя і виправити свої помилки і змінити своє життя на краще. Кажуть, що після смерті відчувають вперше шок, тіло в них зовсім інше, а коли приходить розуміння, що сталося, відчувають, що їм там дуже добре, і назад вертатися не хочеться, а інколи приходить розуміння, що їх час не прийшов, і вони повертаються назад. А ще є темний тунель в який вони падають, інколи це якась труба, водоворот, або циліндр, або квітуча долина з доріжкою. Як бачите, дуже багато людей саме так описують те що вони бачили під час клінічної смерті. І багато лікарі дійсно стали розуміти, що життя після смерті існує. P.S.: І я ніколи в чому не сумнівалася. І для мене смерть близьких, це ще не кінець. Душа людини просто переходить в іншій, набагато кращий світ. Тому, знаючи, що є іншій світ, я не вважаю, що розлука з близькими є назавжди і сприймаю це, як те що вони переїхали в іншу країну, і ми, коли прийде час, теж до них приєднаємося і зустрінемося з ними. Як бачите, ми дійсно приходимо в цей грішний світ для того щоби комусь допомагати, любити когось, творити добро і змінювати світ на краще. Тільки так можна очікувати на те, що після смерті ми будемо там щасливими. Ми завжди повинні пам'ятати, що життя після смерті існує, і що на землі ми тимчасово, і що земне життя дано для того щоби усім допомагати, любити, творити добро, вести праведне життя, та жити по совісті, щоби заслужити на краще життя після смерті, як це і написано в Біблії та Євангелії, яку не змогли знищити за стільки тисячоліть, починаючи від пророка Мойсея до наших днів. Книга мені дуже подобається і залишило прочитати тільки 66 сторінки. А Наталії Дремлюк, (а вона вчилася у цій самій школі, що і я Спеціальна Школа-інтернат), я дуже вдячна за подарунок-затикач. Читати книгу справді стало набагато зручніше! І нехай Бог поверне тобі Наталочко, добро вторицею.
    256переглядів 1 Поширень
  • Ліс пам’яті

    У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені.

    Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас.

    Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева.

    Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше.

    Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали.

    Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив.

    — Хтось посадив її за мене… — подумав Лука.

    Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе.

    Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.



    Ліс пам’яті У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені. Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас. Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева. Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше. Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали. Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив. — Хтось посадив її за мене… — подумав Лука. Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе. Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.
    Like
    1
    1коментарів 283переглядів
  • #поезія
    Час не лікує втрат, ніколи...
    Лиш замикає душу назавжди.
    Тече повільно, наче сосен смоли,
    Лишаючи незмивані сліди.

    Час не лікує, а збирає сльози!
    Не ті що по обличчі - що в душі.
    І спомину шмагають гострі лози,
    І рани миють проливні дощі.

    Час не лікує, не стає годинник.
    Назад не вернеш ту останню мить.
    Тебе ніхто не бачить зсередини,
    Не зрозуміє, як тобі болить...

    Барчук Р
    #поезія Час не лікує втрат, ніколи... Лиш замикає душу назавжди. Тече повільно, наче сосен смоли, Лишаючи незмивані сліди. Час не лікує, а збирає сльози! Не ті що по обличчі - що в душі. І спомину шмагають гострі лози, І рани миють проливні дощі. Час не лікує, не стає годинник. Назад не вернеш ту останню мить. Тебе ніхто не бачить зсередини, Не зрозуміє, як тобі болить... Барчук Р
    Love
    1
    161переглядів
  • НУДЬГА

    Коли нудьга стискає простір твій,
    Не бійся бути з нею у пітьмі.
    Торкнись її, почни із нею бій,
    Знайди себе у тій глухій тюрмі.

    Занурюйсь глибше, не шукай воріт,
    Не бийсь руками проти темноти.
    Бо тільки той, хто впав у власний гніт,
    Зуміє бути з ясністю на "ти".

    Чим швидше дна торкнешся ти, мій друг,
    Тим легше вирвешся назад, наверх.
    Там, де тягар стискає думку в круг,
    Знайдеш ти силу без всіляких черг.

    Немає втечі — є лиш тільки спад,
    Є тільки зустріч з привидом життя.
    Тоді лиш стане серце як снаряд,
    Який розірве прірву забуття.

    Тож не тікай, коли прийшла печаль,
    Забудь про біль, глуши свої страхи.
    Лиш так добудеш спокій і мораль,
    Щоби втікати із глибин нудьги.

    Мирослав Манюк
    02.05.2025
    НУДЬГА Коли нудьга стискає простір твій, Не бійся бути з нею у пітьмі. Торкнись її, почни із нею бій, Знайди себе у тій глухій тюрмі. Занурюйсь глибше, не шукай воріт, Не бийсь руками проти темноти. Бо тільки той, хто впав у власний гніт, Зуміє бути з ясністю на "ти". Чим швидше дна торкнешся ти, мій друг, Тим легше вирвешся назад, наверх. Там, де тягар стискає думку в круг, Знайдеш ти силу без всіляких черг. Немає втечі — є лиш тільки спад, Є тільки зустріч з привидом життя. Тоді лиш стане серце як снаряд, Який розірве прірву забуття. Тож не тікай, коли прийшла печаль, Забудь про біль, глуши свої страхи. Лиш так добудеш спокій і мораль, Щоби втікати із глибин нудьги. Мирослав Манюк 02.05.2025
    Like
    1
    136переглядів
  • #новий_розділ

    Капітан мовчки розвернувся й рушив на місток. Там деякий час сперечався з боцманом, який не приховував свого обурення. Але, хоч і буркочучи крізь зуби, накази все ж почав віддавати. Команда діяла злагоджено, наче точний механізм. За кілька хвилин більшість вітрил уже було зібрано, і корабель майже зупинився. Легкий хід змінився млявим погойдуванням — ми ніби зависли посеред моря.
    — Ну все, тепер чекай, поки якийсь фрегат на горизонті з’явиться… — бурмотів боцман собі під ніс, зухвало косячи на капітана. — Весело буде. Дуже весело...
    Дехто з матросів бурчав уголос, не соромлячись власних думок. Усі знали, хто вплинув на рішення капітана, і в очах багатьох винними в цій зупинці були ми з Родріго. Ті, хто лишився без діла, розслаблено повлягалися по палубі, намагаючись хоч трохи перепочити.
    Години тяглися повільно. Невдоволення росло. Фернандо ходив уздовж борту, щось бурмочучи собі під ніс, а на нас із Родріго кидав погляди, якими, здавалося, можна було пробити дірку в вітрилі.
    Я теж не знаходив собі місця. «Навіщо я тільки встряв у цю історію?» — думав я. — «Навіщо піддався на балачки старого?..»
    Але Родріго лишався спокійним — ніби знав щось, чого ми ще не бачили.
    На мить мене навіть осяяла зухвала думка: а раптом він — зрадник? Може, навмисне нас зупинив, щоб дати переслідувачам фору? Та вже за секунду я її відкинув — Родріго не така людина.
    Ми не одразу помітили, як небо змінилося. Сірі важкі хмари згущувалися і рухалися значно швидше.
    І раптом — здійнявся справжній вітер. Ще не штормовий, але вже досить потужний, щоб змусити замислитися. Хвилі, що ще мить тому ледь плескалися об борт, виросли — одна з них вдарила з такою силою, що кілька моряків не втримались на ногах.
    Мене охопив знайомий жах. Усе нагадувало ту ніч, коли я опинився за бортом бригантини, що доставила мене до цих берегів. Щогли й снасті страшно скрипіли, а верхівка однієї щогли з гуркотом зламалася і гепнулася на палубу. Здавалося, що це кінець. Але то був лише початок.
    Вітер набирав сили. Хвилі вже накривали палубу, обдаючи моряків з голови до ніг. Троє з них опинилися у воді — на щастя, товариші встигли кинути їм канати й витягти назад завдяки надлюдським зусиллям.
    Фернандо, як справжній капітан, не залишав містка. Його чіткі накази рятували нас від хаосу.
    Час від часу вітер ненадовго стишався, дозволяючи нам перевести дух, та вже за мить повертався з новою люттю. Те, що ми досі трималися, було заслугою чіткої організації — кожен знав, що робити, й діяв на межі сил.
    Мене самого кілька разів ледь не змило за борт. Цей шторм перевершував навіть той, що потопив «Аделаїду». Але «Блискавка» вперто боролася. Хоч іноді здавалося, що це останні хвилини.
    Пам’ятаю, як над головами пролетіли обірвані клапті вітрила. Потім уламки щогли поранили двох хлопців. Та навіть знесилені, ми не припиняли працювати. Родріго, мій буркотливий наставник, дав не одну пораду, яка врятувала нас від катастрофи.






    Читати далі за посиланням

    https://arkush.net/book/18589/20

    Приємного читання!!!

    #морські_баталії #пригоди #пірати
    #любовний_роман #історична_проза
    #романтика #пригоди #Карибське_море.
    #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #стихія #шторм #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата
    #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля
    #піастри
    #новий_розділ Капітан мовчки розвернувся й рушив на місток. Там деякий час сперечався з боцманом, який не приховував свого обурення. Але, хоч і буркочучи крізь зуби, накази все ж почав віддавати. Команда діяла злагоджено, наче точний механізм. За кілька хвилин більшість вітрил уже було зібрано, і корабель майже зупинився. Легкий хід змінився млявим погойдуванням — ми ніби зависли посеред моря. — Ну все, тепер чекай, поки якийсь фрегат на горизонті з’явиться… — бурмотів боцман собі під ніс, зухвало косячи на капітана. — Весело буде. Дуже весело... Дехто з матросів бурчав уголос, не соромлячись власних думок. Усі знали, хто вплинув на рішення капітана, і в очах багатьох винними в цій зупинці були ми з Родріго. Ті, хто лишився без діла, розслаблено повлягалися по палубі, намагаючись хоч трохи перепочити. Години тяглися повільно. Невдоволення росло. Фернандо ходив уздовж борту, щось бурмочучи собі під ніс, а на нас із Родріго кидав погляди, якими, здавалося, можна було пробити дірку в вітрилі. Я теж не знаходив собі місця. «Навіщо я тільки встряв у цю історію?» — думав я. — «Навіщо піддався на балачки старого?..» Але Родріго лишався спокійним — ніби знав щось, чого ми ще не бачили. На мить мене навіть осяяла зухвала думка: а раптом він — зрадник? Може, навмисне нас зупинив, щоб дати переслідувачам фору? Та вже за секунду я її відкинув — Родріго не така людина. Ми не одразу помітили, як небо змінилося. Сірі важкі хмари згущувалися і рухалися значно швидше. І раптом — здійнявся справжній вітер. Ще не штормовий, але вже досить потужний, щоб змусити замислитися. Хвилі, що ще мить тому ледь плескалися об борт, виросли — одна з них вдарила з такою силою, що кілька моряків не втримались на ногах. Мене охопив знайомий жах. Усе нагадувало ту ніч, коли я опинився за бортом бригантини, що доставила мене до цих берегів. Щогли й снасті страшно скрипіли, а верхівка однієї щогли з гуркотом зламалася і гепнулася на палубу. Здавалося, що це кінець. Але то був лише початок. Вітер набирав сили. Хвилі вже накривали палубу, обдаючи моряків з голови до ніг. Троє з них опинилися у воді — на щастя, товариші встигли кинути їм канати й витягти назад завдяки надлюдським зусиллям. Фернандо, як справжній капітан, не залишав містка. Його чіткі накази рятували нас від хаосу. Час від часу вітер ненадовго стишався, дозволяючи нам перевести дух, та вже за мить повертався з новою люттю. Те, що ми досі трималися, було заслугою чіткої організації — кожен знав, що робити, й діяв на межі сил. Мене самого кілька разів ледь не змило за борт. Цей шторм перевершував навіть той, що потопив «Аделаїду». Але «Блискавка» вперто боролася. Хоч іноді здавалося, що це останні хвилини. Пам’ятаю, як над головами пролетіли обірвані клапті вітрила. Потім уламки щогли поранили двох хлопців. Та навіть знесилені, ми не припиняли працювати. Родріго, мій буркотливий наставник, дав не одну пораду, яка врятувала нас від катастрофи. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/20 Приємного читання!!! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #стихія #шторм #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри
    927переглядів
  • ВИР

    По життю ти повсюди буваєш провинен,
    Хоч мовчи, а хоч діло доладне виконуй.
    Не втекти від думок, що гріховно хтось винен,
    Що в серцях вже кипить неподобство закону.

    Якщо втік, ти є зрадник, залишився — дурник,
    А пішов воювати — хто тебе туди слав?
    Повернувся назад не в країну, а в курник,
    Докажи, що ти дійсно державу захищав.

    Волонтериш — чому по цей час не воюєш?
    А воюєш, то хто буде збори робити?
    Бізнес весь на крові, якщо ти десь працюєш.
    Не працюєш, то як без грошей тепер жити?

    Критикуєш постійно — ти ворог держави,
    Замовкаєш — то що, тебе все влаштувало?
    Допоможеш — дивіться: не може без слави,
    Не даєш — ти — хапуга і все тобі мало.

    Ось так ти і живеш у цім вирі провини,
    Закидають каміння тобі на стежину.
    Залишається тут тільки вихід єдиний:
    Бути тим, хто не зрадить свою Україну.

    Мирослав Манюк
    11.05.2025
    ВИР По життю ти повсюди буваєш провинен, Хоч мовчи, а хоч діло доладне виконуй. Не втекти від думок, що гріховно хтось винен, Що в серцях вже кипить неподобство закону. Якщо втік, ти є зрадник, залишився — дурник, А пішов воювати — хто тебе туди слав? Повернувся назад не в країну, а в курник, Докажи, що ти дійсно державу захищав. Волонтериш — чому по цей час не воюєш? А воюєш, то хто буде збори робити? Бізнес весь на крові, якщо ти десь працюєш. Не працюєш, то як без грошей тепер жити? Критикуєш постійно — ти ворог держави, Замовкаєш — то що, тебе все влаштувало? Допоможеш — дивіться: не може без слави, Не даєш — ти — хапуга і все тобі мало. Ось так ти і живеш у цім вирі провини, Закидають каміння тобі на стежину. Залишається тут тільки вихід єдиний: Бути тим, хто не зрадить свою Україну. Мирослав Манюк 11.05.2025
    98переглядів
Більше результатів