Українська
English
#фантастика #ШІ
Артем Коваль прокинувся о 5:47, як завжди. Його квартира на 112 поверсі мала панорамне вікно, крізь яке видно було, як сонце повільно розриває ніч над лівим берегом...
Місто вже давно не димить заводами, не гуде трамваями, не пахне металом. Його нове обличчя — прозорі вежі, що тягнуться до неба, мов скляні дерева, і тихі вулиці, де замість автомобілів — гравітаційні платформи, що ковзають над землею, не залишаючи сліду. Над річкою, яка тече, як і сотні років тому, височіє купол Інституту Паралельних Реальностей — споруда, що нагадує гігантську краплю води, застиглу в момент падіння.
Артем сидів на краю ліжка, слухаючи, як система життєзабезпечення шепоче щось про температуру, рівень кисню, новини. Але він не слухав. Його думки були десь далеко — у вчорашньому сні, де він стояв на березі Дніпра, а вода говорила до нього голосом, схожим на мамин.
Мама загинула в 2042-му, коли місто ще боролося з наслідками енергетичної кризи. Артем тоді був студентом, і пам’ятає, як вони сиділи на кухні, пили чай з ромашкою, і вона казала:
— Ти ще побачиш, як Дніпро стане світлом. Тільки не забудь, хто ти.
Він не забув. Саме тому він став інженером. Саме тому він працював у відділі квантових розривів — найнебезпечнішому, найтаємничішому. Там, де реальність тріщить, як лід навесні, і крізь ці тріщини можна побачити інші світи. Те, що колись було фантастикою, тепер стало наукою.
Сьогодні він мав перевірити стабільність нового шлюзу — експериментального порталу, який, за теорією, міг відкривати доступ не просто до інших планет, а до інших версій Землі. Паралельних Україн. Тих, де історія пішла іншим шляхом.
Він зайшов до лабораторії о 7:03.
Стіни — білий матовий матеріал, що поглинав звук. Підлога — з рідкого скла, яке змінювало колір залежно від емоцій персоналу. Сьогодні вона була темно-синя. Хтось боявся.
— Коваль, ти вчасно, — озвався голос професорки Ліди Гончар. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а очі — як завжди, наче рентген. — Сьогодні ми запускаємо «Версію 9». Ти готовий?
Артем кивнув. Він підійшов до панелі керування, ввів код доступу, і перед ним відкрилася голограма — модель світу, який ще не існував у їхній реальності, але вже пульсував у квантовому полі.
— Частота резонансу нестабільна, — прошепотіла система. — Виявлено відхилення. Спектр не класифіковано.
Артем завмер. На екрані з’явилася хвиля — не технічна, не цифрова. Вона нагадувала серцебиття. Живе. Тепле. І, здається, воно відповідало на його погляд.
— Це не просто сигнал, — сказав він. — Це... хтось там є.
Ліда підійшла ближче. Її рука тремтіла.
— Ми не очікували контакту. Ми лише хотіли спостерігати.
Але вже було пізно. Шлюз активувався. Повітря в лабораторії стало густим, як мед. Світло згасло на мить — і знову повернулося, але вже інше. Тепліше. М’якіше.
На екрані з’явилося зображення — місто, схоже на Дніпро, але без веж, без куполів. З дерев’яними будинками, з людьми, які сміялися, тримаючись за руки. І серед них — жінка, яка була надто схожа на його маму.
Артем зробив крок назад.
— Це... інша Україна. Та, яку ми втратили. Та, яка пам’ятає нас.
І поки система намагалася класифікувати сигнал, Артем уже знав: він більше не просто інженер. Він — перший, хто заглянув у серце альтернативної реальності. І, можливо, перший, хто зможе повернути щось, що здавалося назавжди втраченим.
Далі буде...
Артем Коваль прокинувся о 5:47, як завжди. Його квартира на 112 поверсі мала панорамне вікно, крізь яке видно було, як сонце повільно розриває ніч над лівим берегом...
Місто вже давно не димить заводами, не гуде трамваями, не пахне металом. Його нове обличчя — прозорі вежі, що тягнуться до неба, мов скляні дерева, і тихі вулиці, де замість автомобілів — гравітаційні платформи, що ковзають над землею, не залишаючи сліду. Над річкою, яка тече, як і сотні років тому, височіє купол Інституту Паралельних Реальностей — споруда, що нагадує гігантську краплю води, застиглу в момент падіння.
Артем сидів на краю ліжка, слухаючи, як система життєзабезпечення шепоче щось про температуру, рівень кисню, новини. Але він не слухав. Його думки були десь далеко — у вчорашньому сні, де він стояв на березі Дніпра, а вода говорила до нього голосом, схожим на мамин.
Мама загинула в 2042-му, коли місто ще боролося з наслідками енергетичної кризи. Артем тоді був студентом, і пам’ятає, як вони сиділи на кухні, пили чай з ромашкою, і вона казала:
— Ти ще побачиш, як Дніпро стане світлом. Тільки не забудь, хто ти.
Він не забув. Саме тому він став інженером. Саме тому він працював у відділі квантових розривів — найнебезпечнішому, найтаємничішому. Там, де реальність тріщить, як лід навесні, і крізь ці тріщини можна побачити інші світи. Те, що колись було фантастикою, тепер стало наукою.
Сьогодні він мав перевірити стабільність нового шлюзу — експериментального порталу, який, за теорією, міг відкривати доступ не просто до інших планет, а до інших версій Землі. Паралельних Україн. Тих, де історія пішла іншим шляхом.
Він зайшов до лабораторії о 7:03.
Стіни — білий матовий матеріал, що поглинав звук. Підлога — з рідкого скла, яке змінювало колір залежно від емоцій персоналу. Сьогодні вона була темно-синя. Хтось боявся.
— Коваль, ти вчасно, — озвався голос професорки Ліди Гончар. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а очі — як завжди, наче рентген. — Сьогодні ми запускаємо «Версію 9». Ти готовий?
Артем кивнув. Він підійшов до панелі керування, ввів код доступу, і перед ним відкрилася голограма — модель світу, який ще не існував у їхній реальності, але вже пульсував у квантовому полі.
— Частота резонансу нестабільна, — прошепотіла система. — Виявлено відхилення. Спектр не класифіковано.
Артем завмер. На екрані з’явилася хвиля — не технічна, не цифрова. Вона нагадувала серцебиття. Живе. Тепле. І, здається, воно відповідало на його погляд.
— Це не просто сигнал, — сказав він. — Це... хтось там є.
Ліда підійшла ближче. Її рука тремтіла.
— Ми не очікували контакту. Ми лише хотіли спостерігати.
Але вже було пізно. Шлюз активувався. Повітря в лабораторії стало густим, як мед. Світло згасло на мить — і знову повернулося, але вже інше. Тепліше. М’якіше.
На екрані з’явилося зображення — місто, схоже на Дніпро, але без веж, без куполів. З дерев’яними будинками, з людьми, які сміялися, тримаючись за руки. І серед них — жінка, яка була надто схожа на його маму.
Артем зробив крок назад.
— Це... інша Україна. Та, яку ми втратили. Та, яка пам’ятає нас.
І поки система намагалася класифікувати сигнал, Артем уже знав: він більше не просто інженер. Він — перший, хто заглянув у серце альтернативної реальності. І, можливо, перший, хто зможе повернути щось, що здавалося назавжди втраченим.
Далі буде...
#фантастика #ШІ
Артем Коваль прокинувся о 5:47, як завжди. Його квартира на 112 поверсі мала панорамне вікно, крізь яке видно було, як сонце повільно розриває ніч над лівим берегом...
Місто вже давно не димить заводами, не гуде трамваями, не пахне металом. Його нове обличчя — прозорі вежі, що тягнуться до неба, мов скляні дерева, і тихі вулиці, де замість автомобілів — гравітаційні платформи, що ковзають над землею, не залишаючи сліду. Над річкою, яка тече, як і сотні років тому, височіє купол Інституту Паралельних Реальностей — споруда, що нагадує гігантську краплю води, застиглу в момент падіння.
Артем сидів на краю ліжка, слухаючи, як система життєзабезпечення шепоче щось про температуру, рівень кисню, новини. Але він не слухав. Його думки були десь далеко — у вчорашньому сні, де він стояв на березі Дніпра, а вода говорила до нього голосом, схожим на мамин.
Мама загинула в 2042-му, коли місто ще боролося з наслідками енергетичної кризи. Артем тоді був студентом, і пам’ятає, як вони сиділи на кухні, пили чай з ромашкою, і вона казала:
— Ти ще побачиш, як Дніпро стане світлом. Тільки не забудь, хто ти.
Він не забув. Саме тому він став інженером. Саме тому він працював у відділі квантових розривів — найнебезпечнішому, найтаємничішому. Там, де реальність тріщить, як лід навесні, і крізь ці тріщини можна побачити інші світи. Те, що колись було фантастикою, тепер стало наукою.
Сьогодні він мав перевірити стабільність нового шлюзу — експериментального порталу, який, за теорією, міг відкривати доступ не просто до інших планет, а до інших версій Землі. Паралельних Україн. Тих, де історія пішла іншим шляхом.
Він зайшов до лабораторії о 7:03.
Стіни — білий матовий матеріал, що поглинав звук. Підлога — з рідкого скла, яке змінювало колір залежно від емоцій персоналу. Сьогодні вона була темно-синя. Хтось боявся.
— Коваль, ти вчасно, — озвався голос професорки Ліди Гончар. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а очі — як завжди, наче рентген. — Сьогодні ми запускаємо «Версію 9». Ти готовий?
Артем кивнув. Він підійшов до панелі керування, ввів код доступу, і перед ним відкрилася голограма — модель світу, який ще не існував у їхній реальності, але вже пульсував у квантовому полі.
— Частота резонансу нестабільна, — прошепотіла система. — Виявлено відхилення. Спектр не класифіковано.
Артем завмер. На екрані з’явилася хвиля — не технічна, не цифрова. Вона нагадувала серцебиття. Живе. Тепле. І, здається, воно відповідало на його погляд.
— Це не просто сигнал, — сказав він. — Це... хтось там є.
Ліда підійшла ближче. Її рука тремтіла.
— Ми не очікували контакту. Ми лише хотіли спостерігати.
Але вже було пізно. Шлюз активувався. Повітря в лабораторії стало густим, як мед. Світло згасло на мить — і знову повернулося, але вже інше. Тепліше. М’якіше.
На екрані з’явилося зображення — місто, схоже на Дніпро, але без веж, без куполів. З дерев’яними будинками, з людьми, які сміялися, тримаючись за руки. І серед них — жінка, яка була надто схожа на його маму.
Артем зробив крок назад.
— Це... інша Україна. Та, яку ми втратили. Та, яка пам’ятає нас.
І поки система намагалася класифікувати сигнал, Артем уже знав: він більше не просто інженер. Він — перший, хто заглянув у серце альтернативної реальності. І, можливо, перший, хто зможе повернути щось, що здавалося назавжди втраченим.
Далі буде...
46views