КАГАНЦЯМИ ЗАПАЛЮЄ ОЧІ
Коли вже мовчать розтривожені ночі,
І стелиться попіл в нас поміж життів,
Поет каганцями запалює очі
У тих, кого ворог позбавив вже сил.
Бо слово – велика молитва й підтримка,
Воно прокладає і в темряві путь.
І поки на світі живе українка,
То правду напише. Про це не забудь!
Бо кожен з віршів – це не вигадка й казка,
А серця той біль, який рветься на світ,
Де поруч ходили життя, любов й ласка,
Та смерть залишає наза́вжди свій слід.
То й права не має поет промовчати,
Коли дим й вогонь вже ковта небокрай,
Він мусить усе до дрібниць оспівати,
Аби не прийшло нам у пам'ять «прощай».
Кожнісіньке слово зболіле і щире
Лягає в душі, наче звіт-оберіг,
Аби крізь роки, попелища й зневіру
Не стерся із пам'яті жоден поріг.
Літа промайнуть, та вірші не зів'януть,
Бо в них вкарбувались і сльо́зи й любов.
Вони і в далекім майбутнім постануть
Мов свідки живі і війни, і розмов.
І правда допоки в нас житиме в слові,
Допоки тріпоче в нас кожне з сердець,
Не з може ніхто все, що втоплене в кро́ві
Із пам'яті стерті усім нанівець.
29.07.2026 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
Коли вже мовчать розтривожені ночі,
І стелиться попіл в нас поміж життів,
Поет каганцями запалює очі
У тих, кого ворог позбавив вже сил.
Бо слово – велика молитва й підтримка,
Воно прокладає і в темряві путь.
І поки на світі живе українка,
То правду напише. Про це не забудь!
Бо кожен з віршів – це не вигадка й казка,
А серця той біль, який рветься на світ,
Де поруч ходили життя, любов й ласка,
Та смерть залишає наза́вжди свій слід.
То й права не має поет промовчати,
Коли дим й вогонь вже ковта небокрай,
Він мусить усе до дрібниць оспівати,
Аби не прийшло нам у пам'ять «прощай».
Кожнісіньке слово зболіле і щире
Лягає в душі, наче звіт-оберіг,
Аби крізь роки, попелища й зневіру
Не стерся із пам'яті жоден поріг.
Літа промайнуть, та вірші не зів'януть,
Бо в них вкарбувались і сльо́зи й любов.
Вони і в далекім майбутнім постануть
Мов свідки живі і війни, і розмов.
І правда допоки в нас житиме в слові,
Допоки тріпоче в нас кожне з сердець,
Не з може ніхто все, що втоплене в кро́ві
Із пам'яті стерті усім нанівець.
29.07.2026 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
КАГАНЦЯМИ ЗАПАЛЮЄ ОЧІ
Коли вже мовчать розтривожені ночі,
І стелиться попіл в нас поміж життів,
Поет каганцями запалює очі
У тих, кого ворог позбавив вже сил.
Бо слово – велика молитва й підтримка,
Воно прокладає і в темряві путь.
І поки на світі живе українка,
То правду напише. Про це не забудь!
Бо кожен з віршів – це не вигадка й казка,
А серця той біль, який рветься на світ,
Де поруч ходили життя, любов й ласка,
Та смерть залишає наза́вжди свій слід.
То й права не має поет промовчати,
Коли дим й вогонь вже ковта небокрай,
Він мусить усе до дрібниць оспівати,
Аби не прийшло нам у пам'ять «прощай».
Кожнісіньке слово зболіле і щире
Лягає в душі, наче звіт-оберіг,
Аби крізь роки, попелища й зневіру
Не стерся із пам'яті жоден поріг.
Літа промайнуть, та вірші не зів'януть,
Бо в них вкарбувались і сльо́зи й любов.
Вони і в далекім майбутнім постануть
Мов свідки живі і війни, і розмов.
І правда допоки в нас житиме в слові,
Допоки тріпоче в нас кожне з сердець,
Не з може ніхто все, що втоплене в кро́ві
Із пам'яті стерті усім нанівець.
29.07.2026 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
68переглядів