«Маріупольська драма» в Ізраїлі: вистава акторів, які вижили після бомбардування Маріупольського театру — гастролі 1–6 червня 2026 Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року Маріуполь дуже швидко опинився в облозі. Місто втрачало воду, тепло, зв’язок і доступ до медицини — люди спускалися в підвали й шукали укриття там, де були стіни та шанс пережити обстріли. Одним із таких укриттів став Донецький академічний обласний драмтеатр у Маріуполі. Туди сходилися мирні жителі — сотні людей, зокрема діти, а перед будівлею великими літерами написали «ДІТИ» (з обох боків, щоб це було видно з повітря). Ключова дата: 16 березня 2022 року російські терористи завдали авіаудару по будівлі театру. Театр був зруйнований, люди всередині опинилися під завалами. Точний облік в умовах блокади неможливий, але в оцінках звучить одне: всередині були сотні, а в окремих версіях — до 1 000+ людей. Щодо загиблих також є діапазон, але він у будь-якому разі говорить про масову трагедію: часто називають близько 300, а окремі реконструкції та розслідування — близько 600 і більше. Чому це називають терором проти цивільних? Тому що удар припав на місце, яке було цивільним укриттям, було позначене «ДІТИ», а також знаходилося в місті, де люди майже не мали варіантів порятунку. Коли знищують укриття з таким написом, це сприймається не як “помилка”, а як демонстрація принципу: безпечних місць немає. Так працює терор як метод війни — залякування й ламання цивільних ударами по найуразливіших, щоб страх став зброєю. Тепер про це говорять зі сцени — без «вигадки» і «переказів». «Маріупольська драма / Маріупольська драма» — проєкт, створений акторами, які вижили: вони виходять на сцену й грають самих себе, а не вигаданих персонажів. На сцену виходять самі очевидці подій — маріупольські актори, які грають не вигаданих персонажів, а самих себе. У дні блокади вони перебували в будівлі театру й разом із тими, хто там переховувався, переживали облогу міста. Дія починається з того, що герої представляються глядачам, після чого вистава розгортається як «ланцюг максимально напружених подій». Учасником того, що відбувається, стає й сам глядач — це важлива частина режисерського рішення. І саме тут важливе пояснення, чому ми взагалі розміщуємо цю афішу на сайті: для ізраїльської аудиторії такі гастролі — не просто “культурна подія в календарі”, а форма пам’яті й розмова про війну, яка в Ізраїлі теж відчувається дуже близько — через людей, родини, репатріацію, допомогу Україні та особисті історії. У постановці використовують особисті речі акторів, які вдалося винести з укриття, а також відео та фото, зняті під час блокади. Після вистави запланована зустріч трупи з глядачами — можна буде поставити запитання тим, хто це пережив. П’єсу написав Олександр Гаврош на основі зібраних свідчень. Поставив режисер Євген Тищук, художній керівник — Геннадій Дибовський. Після руйнування будівлі театр переїхав до Ужгорода і працює під назвою «Театр без даху». Гастролі постановки вже проходили за межами України — у Польщі, Німеччині та Великій Британії. Покази в Ізраїлі йдуть українською мовою з російськими субтитрами. Тривалість — 1 година 20 хвилин, 12+. Гастролі 1–6 червня 2026 (Ізраїль): • Ашкелон — 01.06, 19:00 • Хайфа — 02.06, 19:00 — Бейт-Наглер (Кір’ят-Хаїм, вул. Бен Цві, 14) • Рамат-Ґан — 03.06, 19:00 • Нетанія — 04.06, 19:00 • Рішон-ле-Ціон — 05.06, 17:00 • Ашдод — 06.06, 20:00 Ви б пішли на таку постановку — щоб почути свідчення наживо? https://news.nikk.co.il/uk/mariupolska-drama-v-izraili-spektakl/ НАновости‼️:- новини Ізраїлю Важно❓ Поделитесь ❗️ і підписуйтесь, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

🤯Кадри тієї самої ДТП за участі щонайменше 6 автомобілів на під’їзді до Жулянського мосту Через ожеледицю мікроавтобус занесло — він врізався в легковик і перекинувся, а легковий автомобіль відкинуло у відбійник. Пізніше ще кілька машин зіткнулися між собою. Коли прибув евакуатор, у нього врізалося таксі з дівчиною, яка отримала травму ноги. Рух ускладнений, працюють екстрені служби.

❗️ Визначено чемпіонку Олімпійських ігор 2026 у скелетоні серед жінок 🏆 Ввечері 14 лютого на Олімпійських іграх 2026 відбулися третій та фінальний, четвертий заїзди у жіночому скелетоні. 🥇 За підсумками чотирьох спроб перемогу здобула та отримала золото Жанін Флок з Австрії. 🛷 Флок виступила стабільно у всіх чотирьох заїздах (сумарний час: 3:49.02) і втримала перевагу над два німецькими суперницями, які до останнього боролися за золото. 🔝 Друге місце посіла Сюзанна Крехер (+0.30 сек), а бронзу отримала Жаклін Пфайфер (+0.44 сек). 🏆 Зимові Олімпійські ігри 2026 Мілан – Кортіна (Італія), 14 лютого 2026 🔹 Скелетон. Жінки. Фінальне становище після 4 заїздів 1. 🇦🇹 Жанін Флок (Австрія) – 3:49.02 2. 🇩🇪 Сюзанна Крехер (Німеччина) – 3:49.32 (+0.30) 3. 🇩🇪 Жаклін Пфайфер (Німеччина) – 3:49.46 (+0.44) ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

🏂У 52 роки Клаудія Ріглер стала найстаршою жінкою-учасницею Олімпіади в історії Австрійка завершила виступ на своїх п’ятих зимових Олімпійських іграх, програвши в 1/8 фіналу в паралельному гігантському слаломі значно молодшій суперниці. Якось у віці 30 років їй сказали, що вона «занадто стара» і її форма буде лише погіршуватися. Для Ріглер ці слова стали викликом, і понад 20 наступних років вона рухалася вперед, доводячи скептикам, що вони помилялися. Зрештою, у 42 роки вона виграла чемпіонат світу. ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

15 січня: церковне свято сьогодні, як у цей день захищалися від злого ока. 15 січня в Україні згадують святого Павла Фівейського - одного з перших християнських ченців-пустельників (день його пам'яті за старим календарем буде 28 січня). Відомо, що Павло народився в IV столітті в єгипетських Фівах (звідси і його прізвисько). Хлопчик рано залишився без батьків і потрапив на виховання до родича, який виявився жадібним і недобрим. Він хотів позбутися Павла заради спадщини і навіть хотів видати його язичникам за те, що Павло сповідує християнство. У 12 років Павло втік від опікуна і довго блукав, поки не влаштувався в печері в пустелі. Там він їв фініки і хліб, який йому приносили ворони, а одяг робив з пальмового листя. Практично все життя він провів у самоті і прожив до 113 років. Перед його смертю преподобний Антоній Великий отримав видіння про печеру і відлюдника - він знайшов Павла і поховав його, за переказами, могилу для святого вирили два леви. У V столітті на місці цієї печери був заснований монастир, він існує і сьогодні.

#історія #факт Флоренс Фостер Дженкінс: Тріумф глухоти над здоровим глуздом. ​Якщо історія музики — це храм, то Флоренс Фостер Дженкінс — це людина, яка забігла туди з вогнегасником і випадково влаштувала справжній перформанс. Вона стала найвідомішою сопрано світу не завдяки своєму голосу, а всупереч будь-яким законам акустики, логіки та фізіології. 🎻 ​Флоренс народилася у 1868 році в заможній родині в Пенсільванії. Батько відмовився фінансувати її музичну освіту, ймовірно, маючи кращий слух, ніж батьківське терпіння. Проте після його смерті у 1909 році Флоренс отримала спадок, який дозволив їй нарешті випустити на волю свого внутрішнього солов’я — птаха з явними ознаками ларингіту та повною відсутністю координації. ​Вона заснувала «Клуб Верді» в Нью-Йорку та почала давати приватні концерти. Її техніка була революційною: вона ігнорувала ноти, ритм та темп, вважаючи їх лише прикрими перешкодами на шляху до самовираження. Слухачі на її виступах часто прикривали обличчя хустинками, щоб не видати істеричний сміх, який Флоренс сприймала як «екстатичне розчулення». У той час як у москві того періоду оперні диви боролися за прихильність імператорських театрів за допомогою академічної вивіреності, Дженкінс просто купувала собі крила з пір’я та виходила на сцену в образі «Ангела натхнення». 🎻 ​Кульмінація її «кар'єри» настала 25 жовтня 1944 року. У віці 76 років вона орендувала легендарний Карнегі-хол. Квитки були розпродані за лічені години, а тисячі людей залишилися на вулиці, благаючи про вхід. Це був технологічний парадокс: у добу, коли звукозапис уже міг зафіксувати найменшу фальш, публіка прагнула почути саме її. Коли вона почала виконувати арію Цариці ночі Моцарта, зал вибухнув сміхом, який Флоренс сприйняла за розчулення. Це не був спів — це була імітація звуку скла, яке дряпає метал під час шторму. ​Флоренс померла через місяць після цього виступу, у листопаді 1944 року, ймовірно, на піку абсолютної впевненості у власному генії. Вона довела, що щира віра у свій талант здатна замінити будь-які вокальні дані. Її записи, що збереглися донині, є найкращим інструментом для дослідження людської психології: ми любимо її не за те, як вона співала, а за зухвалість бути жахливою у світі, що вимагає досконалості. 🎻 ​Дженкінс назавжди залишилася в історії як нагадування: якщо ви достатньо гучно вірите у власну велич, історія зрештою здасться і впише ваше ім'я у свої аннали — навіть якщо це буде зроблено з іронічною посмішкою. 🎻

#історія #факт Таємний сповідник: Платонічна муза Миколи Гоголя ✍️ ​Микола Гоголь завжди здавався сучасникам людиною «не від світу цього» — ченцем у цивільному одязі, який боявся жінок і втікав від реальності в лабіринти власних фантазій. Проте була в його житті жінка, яка бачила його без літературного гриму. Олександра Смирнова-Россет, фрейліна імператорського двору та одна з найрозумніших жінок епохи, стала для письменника не просто другом, а справжнім духовним прихистком у найтемніші роки його життя. 🕯️ ​Їхній роман був виключно платонічним, але за інтенсивністю почуттів він перевершував будь-яку пристрасть. У листах до Олександри Гоголь був нещадно відвертим. Тільки їй він міг зізнатися у своїх творчих муках під час написання другого тому «Мертвих душ» та в жахливому заціпенінні перед обличчям депресії. Смирнова-Россет була єдиною, хто мав право критикувати його твори, не ризикуючи викликати гнів чи замкненість автора. ​«Ви — єдина істота, з якою я можу розмовляти душею», — писав він їй із вигнання. Їхні зустрічі за кордоном, у Франції чи Німеччині, нагадували тривалі прогулянки двох філософів, де Гоголь шукав розради від своїх внутрішніх демонів. Олександра дарувала йому те, чого не давав ніхто інший — інтелектуальну рівність та материнську опіку одночасно. ​Саме для неї та крізь неї він намагався знайти шлях до світлого, позитивного ідеалу в літературі. Коли Гоголь спалив свої рукописи і згас у москві, Олександра була однією з небагатьох, хто розумів: він спалив не просто папір, а свою останню спробу примиритися зі світом, який так і не став таким досконалим, як їхня приватна дружба. 🥀

#історія #факт Вартовий краси: Тихий тріумф Анрі Кассана 🖼️ ​Коли в червні 1940 року тінь свастики впала на Париж, Лувр здригнувся не від вибухів, а від моторошної тиші порожніх залів. Більшість шедеврів була евакуація поспіхом, але сотні полотен «другого ешелону», які нацистські ідеологи вважали «дегенеративним мистецтвом» або просто цінною здобиччю для приватних колекцій верхівки Рейху, залишилися під загрозою. Саме тоді на історичну сцену вийшов Анрі Кассан — скромний музейний наглядач, чиє ім’я не фігурувало в звітах міністерств. 🗝️ ​Анрі знав кожен закуток музею краще за власну домівку. Поки окупаційна адміністрація складала описи майна, Кассан разом із кількома перевіреними вантажниками організував таємне «зникнення» полотен. Він не просто виносив їх — він замінював оригінали на майстерні копії або пусті підрамники, запевняючи перевіряльників, що твори були вивезені раніше і «загубилися» в дорозі. ​Під покровом ночі, на звичайних возах із сіном, Анрі перевозив безцінні вантажі до провінційних маєтків та підвалів виноробів, де вологість і температура могли знищити фарбу за місяці. Кассан розробив власну систему вентиляції з підручних засобів і щотижня об’їжджав свої «схованки» на велосипеді, ризикуючи бути розстріляним за порушення комендантської години. Він жив у постійному страху, але страх за Ренуара чи Моне був сильнішим за страх за власне життя. 🚲 ​Після звільнення Франції Анрі Кассан так само тихо, як і виносив, повернув усі врятовані шедеври на їхні місця. Він не вимагав слави, вважаючи свій вчинок лише виконанням професійного обов’язку. Про його подвиг дізналися лише через десятиліття, коли були відкриті його приватні щоденники — хроніка людини, яка в часи абсолютної темряви вирішила, що краса варта того, щоб за неї померти. Анрі довів: щоб врятувати цивілізацію, іноді достатньо звичайної відданості своїй справі. 🕯️

#історія #речі Сурдина: Таємний агент оркестру, що вміє приборкувати звуки 🎺🤫 Якщо музика — це мова емоцій, то сурдина — це її майстерний шепіт. Цей невеликий, але критично важливий аксесуар здатний перетворити тріумфальний рев труби на приглушений плач або зробити звучання скрипки інтимним, наче сповідь. Сурдина (від латинського surdus — глухий) з’явилася як інструмент контролю, але швидко стала інструментом натхнення, подарувавши композиторам цілу палітру нових «кольорів». 🎨🎻 Історія сурдини для струнних інструментів налічує століття. Вже у XVII столітті скрипалі використовували маленькі «гребінці» з дерева, металу або слонової кістки, які кріпилися на підставку (кобилку) інструмента. Сурдина обтяжує підставку, обмежуючи її вібрацію, що робить звук не лише тихішим, а й більш матовим, оксамитовим. Композитори епохи бароко, як-от Клаудіо Монтеверді, були одними з перших, хто почав офіційно прописувати в партитурах позначку con sordino (із сурдиною). 🎼🎭 Справжня революція сурдин відбулася в секції духових інструментів. Для труби чи тромбона сурдина — це спеціальна «вставка» у розтруб. Вона не просто приглушує гучність, вона радикально змінює тембр. Існує безліч видів духових сурдин: Straight (пряма): дає різкий, дещо «металевий» звук. Cup (чашоподібна): створює м'яке, гугняве звучання, улюблене джазменами. Wah-wah (гармонійна): оснащена рухомою трубкою, що дозволяє музиканту буквально імітувати людський голос, створюючи той самий знаменитий ефект «уа-уа». 🎷🎙️ Цікавий факт: у джазовій музиці початку XX століття замість професійних сурдин часто використовували підручні предмети. Легендарні трубачі могли вставляти в розтруб склянки, капелюхи або навіть гумові вантузи для прочищення труб. Останні виявилися настільки ефективними для створення специфічного «гарчання», що сучасні виробники випускають спеціальні сурдини-вантузи для професійних оркестрів. 🎩🪠 Існує міф, що сурдина потрібна лише для того, щоб не заважати сусідам під час репетицій. Насправді ж, гра з «домашньою» сурдиною (practice mute) — це лише технічна необхідність. Справжня оркестрова сурдина — це художній засіб. Вона дозволяє інструменту «зникнути» у загальному фоні або, навпаки, виділитися незвичним, потойбічним тембром у сольних партіях. 🌌✨ Сьогодні сурдина залишається незамінною в арсеналі будь-якого професіонала. Вона вчить музиканта тонкої гри: коли ви закриваєте шлях звуку, ви змушуєте слухача прислухатися уважніше. Це нагадування про те, що в мистецтві іноді найгучніше звучить те, що сказано пошепки. 🌬️🎶

#історія #речі Діапроєктор: «Чарівний ліхтар», що подарував нам магію світла та тіні 📽️✨ Задовго до появи Netflix, YouTube та навіть перших кінотеатрів брати Люсьєр мали попередника, який змушував серця публіки битися частіше. Laterna Magica, або «Чарівний ліхтар» — пристрій, який став прабатьком усіх сучасних проєкторів. Це була справжня хай-тек магія XVII століття, що перетворювала звичайну темну кімнату на портал у паралельні світи. 🌌🔮 Конструкція перших ліхтарів була водночас простою та небезпечною. Всередині металевого корпусу горіла масляна лампа або свічка. Світло проходило крізь лінзу, підсвічуючи скляну пластину з малюнком, і проєктувало зображення на стіну. Найбільшою майстерністю вважалися рухомі слайди: дві скляні пластини накладали одна на одну, і за допомогою маленького важеля можна було змусити намальовану фігуру «кліпати» очима або «рухати» руками. Для людей того часу це виглядало не менш дивовижно, ніж для нас — доповнена реальність. 🕯️🖼️ Цікавий факт: у XVIII столітті «Чарівний ліхтар» використовували для фантасмагорій — перших у світі «хоррор-шоу». Майстри ілюзій ховали пристрій за напівпрозорим екраном, створюючи ефект привидів, що літають у повітрі. Глядачі часто непритомніли від жаху, вірячи, що перед ними справжні духи. Так діапроєктор став першим інструментом, який навчив людей добровільно лякатися заради розваги. 👻😱 З часом масляні лампи замінили електричні лампочки, а скляні пластини — зручною 35-міліметровою плівкою. У другій половині XX століття діапроєктор став головним «гаджетом» для сімейних вечорів. Хто з нас не пам’ятає цей особливий запах нагрітої пилу та металу, характерне клацання перемикача та біле простирадло на стіні? Це був час «повільного контенту», коли кожна казка на діапозитивах тривала рівно стільки, скільки тато чи мама читали текст під кадром. 🎞️🏡 Існує міф, що діапроєктори померли разом із появою цифрових технологій. Насправді їхня оптика та принципи фокусування лягли в основу сучасних мультимедійних проєкторів та систем планетаріїв. Навіть найсучасніший 4K-проєктор — це лише дуже вдосконалений «Чарівний ліхтар», який все ще потребує темряви, щоб розказати нам свою історію. 🛰️🌟 Сьогодні діапроєктор — це теплий символ аналогового дитинства. Він нагадує нам, що справжня магія не в кількості пікселів, а в атмосфері очікування дива, коли світло згасає, і на стіні оживає перша картинка. Це був перший крок людства до візуальної цивілізації, де світло стало головним художником. 🎨🔦