Одного разу Правда й Неправда зустрілися на дорозі. Неправда глянула на Правду й посміхнулась хитро: — А давай змагання! Побіжімо до того великого міста на обрії. Хто перший — той і має рацію. Правда знизала плечима, але погодилася. Щойно вони стартували, Неправда миттю зірвалася з місця, вигадала коротший шлях, підкупила охоронця мосту й навішала по дорозі табличок із брехливими вказівками. Вона бігла швидко, лишаючи за собою слід плутанини. А Правда йшла повільно, обирала чесний шлях, допомагала тим, кого збила з пантелику Неправда. Її дорога була важча, довша, але вона не звертала з неї. Коли Неправда прибігла до міста, її зустріли з оваціями — натовп уже чув її версію. Вона зайняла найвище місце на площі, сміючись: — Я ж казала, що виграю! Та за кілька днів місто почало розуміти: речі не сходяться, обіцянки не виконуються, усе плутається. Люди почали шукати відповіді. І тоді до міста прийшла Правда. Зі слів тих, кому вона допомогла, з її ясності й послідовності почали розуміти, що істина — не в швидкості, а в глибині. Неправду зняли з постаменту. Правда не раділа її падінню. Вона просто стала на своє місце — не вище, не нижче — а там, де її чекали. Бо Неправда швидка. Але Правда — витривала. І завжди приходить першою… насправді.

У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз. Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії. Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю. Але ніхто не знав істини. Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості. Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів. Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута. Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти. Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити. Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.

У покинутому селі серед лісів стояв старий дім. Кам’яний, темний, зарослий плющем, він дихав — не як живе створіння, а глибоким холодом, що заповнював груди кожного, хто наважувався ступити всередину. Люди уникали його — казали, що вночі з вікон видно тіні, а з підвалу лунає дитячий плач. Але одного дня туди приїхала дівчина на ім’я Марта. Вона не вірила в привиди. Її приваблювало саме те, що цей дім був забутий усіма . Марта шукала тишу, але натомість знайшла жах. У першу ж ніч дім почав "говорити": підлога стогнала, двері відчинялися самі, а з дзеркал дивилися не її очі. Найстрашнішим було не те, що вона чула голоси, а те, що вони знали її ім’я, її думки, її мрії. Кожна ніч ставала довшою. Вона бачила тінь дитини, яка сиділа на ліжку й шепотіла: — Вони забрали мене… Не йди вниз… будь ласка… Але Марта пішла. У підвалі вона знайшла старе ліжечко, повністю поросле грибком, і розбиту музичну скриньку. Коли вона її торкнулася — усе довкола змінилося. Стіни дому затряслись, і з темряви піднялася постать — темна, висока, з безліччю рук, кожна з яких тримала уламки дитячих іграшок. Це було те, що забрало дитину. Марта не тікала. Вона заговорила. Вперше хтось не кричав і не кликав на допомогу. Вона сіла на підлогу й сказала: — Я знаю, як боляче бути покинутим. Тоді сталося диво — страх ущух. Тінь завмерла, руки впали, і з неї вийшла душа дитини. Маленька дівчинка. Вона торкнулася Мартиної руки й прошепотіла: — Дякую. Дім зітхнув востаннє. Біль і темрява розвіялися. На ранок сонце освітило чисті стіни, а в повітрі пахло м’ятою. Марта залишилася жити в тому домі. Вона перетворила його на будинок для дітей, які втратили дім, як і вона. Ніхто більше не чув голосів чи плачу. Але інколи вночі з музичної скриньки лунає ніжна мелодія — пам’ять про тих, хто нарешті знайшов спокій.

НАновини‼️: путінська Росія — це «великий ХАМАС»: Історія полону та тортур, які НЕ пережила Вікторія Рощина, українська журналістка, та тисячі полонених Росією українців — розслідування Viktoriia Project — відео До розслідування Viktoriia Project приєдналися 13 міжнародних медіа: Forbidden Stories, The Guardian, Washington Post, Le Monde, Die Zeit, Der Spiegel, ZDF, Paper Trail Media, IStories, France 24, «Українська правда», DerStandart. Міжнародне розслідування не лише відновлює голос журналістки Вікторії Рощиної — воно проливає світло на одну з найтемніших сторінок російсько-української війни, вимагаючи справедливості та відповідальності за злочини путінського російського режиму. У російському полоні Рощину жорстоко катували. На її тілі були ножові рани, а вага була менше 30 кг. У ході обміну 14 лютого 2025 року Україна повернула тіла 757 загиблих захисників. Серед них була і Вікторія Рощина під номером 757 з помітками «невстановлена особа чоловічої статі» та «СПАС». Журналісти Viktoriia Project з'ясували, що тіло Вікторії Рощиної було повернуте без частини внутрішніх органів і з ознаками тортур, включаючи садна, крововиливи, зламане ребро і сліди електричного струму. У тілі відсутні такі органи, як головний мозок і очі, що підтверджує жорстокість російської агресії. Один з найболючіших аспектів у контексті загибелі Вікторії Рощиної — це те, як жорстокість, застосована російськими військами до українських полонених, знаходить паралелі з тортурами ізраїльських заручників, захоплених терористами ХАМАС. У 2023 році, під час нападів ХАМАС, були захоплені не тільки військові, а й мирні громадяни, включаючи жінок і дітей. Ці заручники піддавалися тортурам, приниженням і жорстокому поводженню. Читати детальніше: https://nikk.ua/uk/ce-velikij-hamas/ Хештеги: #НАновини #NAnews #Ukraine #Russia #HumanRights #Journalism #WarCrimes #HAMAS

1 травня 1966 року над одним із київських вишів замайорів український національний синьо-жовтий прапор. Георгій Москаленко навчався на вечірньому відділенні Київського інституту народного господарства. Віктор Кукса працював будівельником. Обидва мешкали в одному з гуртожитків у Святошині. Вночі проти 1 травня 1966 р. Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства. Все було продумано. Саме тут, під стінами КІНГу, вранці шикувалися першотравневі колони демонстрантів, тож прапор мали побачити багато людей. Жовто-блакитний прапор (саме в такому порядку розташування смуг) було пошито з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб-Тризуб, вирізали його з чорної матерії й нашили на прапор. Чорнилом, друкованими літерами, на прапорі написали: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ». Під час встановлення прапора Г.Москаленко стояв із самопалом на сторожі біля пожежної драбини, В.Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червоний прапор і замість нього прив'язав жовто-синій. 1 травня о 6:30 зчинився рейвах. Інститутський двірник угледів прапор, повідомив вахтерові, а той –секретареві парткому Р. Костюку та проректорові К. Капустіну. Прапор занесли до парткому і викликали міліцію. З огляду на серйозність ситуації прибув кадебіст – лейтенант Іванов – і забрав прапор. Затим до інституту приїхала слідча група кґб на чолі з лейтенантом Берестовським. Оглянули «місце злочину». Порушили кримінальну справу за ознаками «посягання на територіальну цілісність УРСР». Агентам кґб з числа студентів та викладачів було доручено особливо уважно придивлятись і прислухатись. Студентів посадили за безкінечні диктанти, аби ідентифікувати стилістику написів на прапорі. Нарешті під кінець року слідство вийшло на «злочинців». 21 лютого1967 р. Григорій Москаленко та Володимир Кукса були заарештовані. Київський обласний суд на закритому засіданні визнав обвинувачуваних у «антирадянській агітації» й засудив Г.Москаленка до 3 років таборів суворого режиму, Г.Куксу — до 2 років. Григорій Москаленко звільнився 1970 р., працював сантехніком, згодом – майстром, виконробом. Брав активну участь у рухові за незалежність, був депутатом Бучанської селищної Ради. Віктор Кукса після повернення з таборів працював машиністом екскаватора. Зазнавав постійного тиску з боку міліції та кґб. Входив до складу відомого «дисидентського» хору «Гомін» Л.Ященка. Брав участь у русі за незалежність. У січні 2007 р. Г.Москаленко та В.Кукса були реабілітовані. За рік до того — 16 листопада 2006-го - на будівлі Київського інституту народного господарства було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про відважний вчинок патріотів Георгія Москаленка та Віктора Кукси.

НАновини‼️: Євреї з України: Юрій Ліфшиц. Як киянин одним пістолетом зупинив потяг, що прямував до Аушвіцу, і врятував понад сотню в'язнів Юрій Ліфшиц народився в Києві в єврейській родині. Коли Юрію було 11 років, його батьки розлучились, і його мати з двома синами переїхала до Бельгії, в місто Шарлеруа. Юрій приєднався до бельгійського Опору, коли зрозумів, що нацисти готують «окончательне рішення єврейського питання». 19 квітня 1943 року Ліфшиц разом з друзями — Робером Местріо і Жаном Франклемоном — напали на «Двадцятий конвой», відомий також як «Поїзд № XX» (фр. Vingtième convoi), що віз понад 1600 євреїв з транзитного табору Мехелен в Аушвіц. Використовуючи мінімальні ресурси — один пістолет і інструменти для злому — їм вдалося зупинити потяг і звільнити ув'язнених. Цей подвиг став першим і єдиним випадком масової втечі з «потяга смерті» за всю Другу світову війну. Юрій Ліфшиц і його товариші звільнили 233 особи, з яких 116 вижили. Цей подвиг став символом мужності і спротиву нацизму. Юрій був арештований, підданий жорстоким тортурам, але відмовився одягти пов'язку на очі перед стратою. 17 лютого 1944 року він був розстріляний у Шарбеку, недалеко від Брюсселя. Пам'ять про подвиг Юрія Ліфшица та його соратників була увічнена в Бельгії. У 1993 році була встановлена пам'ятка в Брюсселі, присвячена його подвигу і пам'яті всіх жертв Голокосту. У 2023 році в Брюсселі також був відкритий меморіал Голокосту, на якому увічнені імена героїв Опору, включаючи Ліфшица. Читайте більше на сайті НАновини: https://nikk.ua/uk/jura-lifshic-2/ #НАновини #NAnews #Israel #Ukraine #Holocaust #ЄвреїЗУкраїни

🇺🇦🏒Друга поспіль перемога чоловічої збірної України з хокею на чемпіонаті світу-2025! Наша команда всуху обіграла господарів турніру, збірну Румунії🇷🇴 у третьому матчі на світовій першості в Дивізіоні 1А. Україна 🇺🇦 – 🇷🇴 Румунія 4:0 (3:0, 1:0, 0:0). 🏒Шайби: 1:0 – Захаров (Денискін, Бородай), 04:10. 2:0 – Лялька, 05:44. 3:0 – Денискін (Захаров, Бородай), 08:58. 4:0 – Денискін (Бородай, Ратушний), 37:14. Нагадаємо, у стартовому матчі «синьо-жовті» поступилися Великій Британії у серії булітів — 3:4, доля другого поєдинку з Італією також вирішилася у серії булітів — 3:2 на користь українців. Завдяки сьогоднішній перемозі підопічні Дмитра Христича уникнули загрози вильоту до нижчого дивізіону та суттєво покращили шанси на місце в топ-2 і підвищення у класі. Завтра, 1 травня, на українців чекає принципова зустріч зі збірною Польщі, яка також має 6 очок після трьох матчів. 👏Вітаємо і бажаємо продовжити переможну серію! #Хокей #Хокей_України #Хокей #Hockey #world_hockey #worldhockey #brovarysport @brovarysport #український_хокей ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#новий_розділ Дон Рікардо був людиною трохи грубуватою, різкою на слово. Та за цією суворістю відчувалася справжня шляхетність. Його обличчя, порите зморшками, зберігало сліди багатьох поневірянь і небезпек.. А втім, як розповідав він сам, починалося все в його житті доволі безхмарно. Рікардо здобув хорошу освіту і мріяв присвятити життя науковим дослідженням. Але доля розпорядилася інакше... На одному світському вечорі у нього виникла гучна сварка через даму з одним впливовим чоловіком. Рікардо намагався згладити конфлікт, та опонент, знаний майстер шпаги, наполіг на дуелі. Мабуть, прагнув укотре похизуватися своєю вправністю перед численними знайомими. Спочатку поєдинок складався на його користь. Рікардо змушений був відступати, захищаючись і відбиваючись. Лише зрідка він дозволяв собі обережні випади. Його опонент атакував завзято й красиво. Та саме зверхність та надмірна самовпевненість зіграли з ним злий жарт. Одного разу, обравши слушний момент, Родріго завдав удару. Цього виявилося достатньо: його супротивник отримав серйозну рану, а він відбувся кількома подряпинами. На жаль, на цьому його випробування не закінчилися. Навпаки — вони лише почалися. Принижений суперник не пробачив йому ганьби. Заручившись підтримкою своїх впливових друзів, він домігся видачі ордера на арешт Рікардо за сфабрикованими звинуваченнями. Рятуючись, мій наставник мусив тікати з батьківщини. У Франції йому вдалося знайти тимчасовий притулок і сісти на корабель, що прямував до Еспаньйоли. А там він потрапив у рабство, до дуже жорстокої людини. За його словами, це були найжахливіші часи в його житті. Удари батога сипалися на нього за найменшу провину, а частіше — просто за забаганкою хазяїна. Одного разу, коли господар, добряче захмелілий після якоїсь вдалої справи, валявся непритомний, Рікардо зібрав усю свою відвагу й утік. Кілька тижнів він блукав лісами — обірваний, із закривавленими ногами, змучений до краю. Кожна ніч ставала випробуванням: холод, страх переслідування і дикі звірі, що, здавалося, тільки й чекали нагоди напасти. Одного дня, повністю виснажений, він натрапив на загін буканьєрів, які вистежували дикого бика. Спочатку Рікардо навіть не міг вимовити жодного слова. Лише жадібно дивився на їжу, не розуміючи, що чекає на нього далі. Та мисливці виявилися добрішими, ніж він міг сподіватися. Вони дали прихисток і, довідавшись про його минуле, не стали повертати бідолаху назад у рабство. Натомість запропонували роботу: допомагати обробляти шкури та в'ялити м'ясо. Найстарший серед них, товаришував з відомими морськими розбійниками. Його зацікавили знання Рікардо в навігації. Через це він запропонував йому місце на кораблі. Рікардо навіть не роздумував.. Так почалися зміни на краще: із раба він став навігатором на кораблі, яким командував мій старий знайомий Мігель. Більше знаний серед піратів як Мігель Барбадоський. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/19 Приємного читання!!! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри

Якщо комусь цікаво, то ось плейлист всього "Альбому року" з 15 робіт: https://www.youtube.com/playlist?list=OLAK5uy_m7mKpSq6gDZYvu0l8BIwEjIt-sSre3HiE

🥹🐶 Незвичайна зустріч: найбільший і найменший собаки у світі вперше побачилися наживо. Гігантський німецький дог, на ім'я Реджі, зріст якого становить 1,007 м, зустрівся з крихітною чіхуахуа, на ім'я Перл, висота якої всього 9,14 см. 😳 ⬆️ Таким чином Реджі вищий за Перл майже в 11 разів. 😌 Попри вражаючу різницю в розмірах, собаки швидко знайшли спільну мову. #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news_humour #гумор #humour #hilarity #animals